Частина 42

Того тижня, сімнадцятого, в Адама був день народження. Він тих чисел не любив, нікому не нагадував і сам намагався прослизнути повз них тихо — але свої пам'ятали й без нагадувань. Олександр написав одним із перших, ще звідти, з-під самого фронту, де було не до чужих днів народження: «З днюхою, старий. Доживи до ста — я перевірю». Дурне, тепле, все як у нього. Адам посміявся в порожню кімнату й подумав, що кращого подарунка й не треба — просто знати, що той десь там живий і досі жартує.

Дата прийшла в середу.

«Усе, — написав Олександр, і за тими двома словами Адам почув, як той усміхається. — Пустили. У п'ятницю виїжджаю. Через Київ, як завжди, потім додому. Уже й квитки взяв. Брате, я вже майже там. Ще трохи — і в нормальному ліжку висплюся, і її обійму. Не віриться навіть».

Адам сидів над тим повідомленням і сам не вірив. П'ятниця. Два дні. Через Київ.

«А в скільки ти в Києві будеш? — написав він, і вийшло майже недбало. — Просто щоб я знав, коли ти вже точно в безпеці. Спатиму спокійніше».

Олександр не запідозрив нічого. Скинув фото квитка — пом'яте, сфотографоване під поганим світлом, з номером потяга, вагоном і часом пересадки на закарпатський.

Адам дивився на те фото довго, як на карту скарбів. Номер потяга. Вагон. Час. Пиво стояло в холодильнику вже котрий тиждень — дві пляшки, дурні, звичайні, найдорожчі у світі.

Він навіть не написав Олександру, що буде там. Тримав до кінця. Хай думає, що Адам за тисячу кілометрів. Хай побачить — і не повірить.

Ті два дні Адам ходив як п'яний. Розказав хлопцям у команді, і ті раділи разом із ним, бо вже знали того Олександра з Адамових розповідей, ніби свого. Соня в Братиславі написала «нарешті, ну хоч щось хороше». Мама сказала «от і слава Богу, хоч один додому цілий». Усе світилося і складалося саме так, як мало.

У четвер увечері Олександр написав знову.

«Завтра виїжджаю, брате. Остання ніч тут — і все, додому. Тут із сіткою біда, тож як пропаду на день-два — не лякайся, з дороги озвусь. Тримайся там, дивак. Ще трохи — і я вдома, аж не віриться».

«Головне — вибирайся, — відповів Адам, ковтаючи те, що так кортіло виказати. — Напиши, як тільки сядеш у потяг, щоб я спав спокійно. Обіймаю, Сань».

І Олександр поставив у відповідь одне: 🫂.

  *

П'ятниця мала стати найкращим днем.

Адам прокинувся рано, ще до будильника, з тим світлим нетерплячим гулом усередині, який буває хіба в дитинстві перед святом. Від Олександра вістей не було — але так і мало бути, той же попереджав: зв'язок пропаде, дорога довга.

Він виїхав на вокзал задовго. Купив каву, яку не пив. Знайшов те табло, знайшов ту колію. Стояв у натовпі зустрічальників — серед жінок із квітами, серед дітей на плечах, серед людей, які всі до одного чекали когось із того самого боку, — і тримав у наплічнику дві пляшки, і всміхався сам до себе, як дурень.

Потяг прийшов вчасно.

Двері відчинилися, і люди пішли — довго, потоком: військові з баулами, цивільні, хтось кинувся комусь на шию просто на пероні, і жінка поруч заплакала в чиєсь плече. Адам стояв і дивився на кожне обличчя.

Потік порідшав. Тоді вичерпався. Тоді провідниця замкнула двері.

Адам стояв ще хвилин двадцять на порожньому пероні, і кава в його руці зовсім вихолола.

Він набрав. Довгі гудки. Написав: «Сань, ти де? Я тебе тут виглядаю. Не жартуй так». Дивився на екран, на те, що повідомлення доставлене, і чекав, що зараз воно прочитається.

Воно не прочиталося.

Він переконував себе всю дорогу назад: пересів на інший, зсунулася відпустка, у нього ж вічно нема сітки, він же сам казав — пропаду на день-два. Він майже переконав. Удома поставив наплічник, дістав ті дві пляшки й повернув їх у холодильник, до світла, — і в ту мить, коли зачиняв дверцята, телефон дзенькнув.

Не від нього.

Це була стрічка — звичайна, з її щоденним шумом. І серед того шуму — допис від їхньої колишньої класної, тієї самої, з їхнього села, що колись ставила їм обом трійки й ганяла з-під школи. Її стара сторінка, її незграбні великі літери. І фото.

На фото — Олександр. Молодий, усміхнений, у формі. А під фото слова, які спершу не хотіли — не читалися вони, просто не… Що не стало ще одного їхнього, сільського. Що яким він був світлим. Що не віриться. Що всім нам його так…

Адам читав те знову й знову, і воно не складалося. Бракуватиме. Не стало. Кого не стало. Олександр же мав сьогодні вийти з того вагона. Сьогодні. З того вагона.

Він знайшов у старих контактах її номер — той, що лежав там ще зі школи, — і набрав, не думаючи, як набирають тоді, коли ще на щось надіються. Класна взяла не одразу. А коли взяла, голос у неї був старий, мокрий, і вона сказала тільки: «Адамчику… ти вже, мабуть, бачив». І більше нічого.

Він усе-таки спитав. Мусив почути це вголос, від живої людини, бо в написане ще можна не повірити.

Вона сказала: сьогодні вранці. Не встиг виїхати.

Він не встиг вийти.

  *

Далі був час, якого він потім не міг згадати.

Він не пам'ятав, як поклав трубку, як опинився посеред кімнати. Пам'ятав тільки, що в якусь мить стояв і дивився на холодильник. Підійшов. Відчинив. Дві пляшки стояли там, де стояли, холодні, у краплях, готові. Він узяв одну. Вона була важка й мокра. Справжня. А той, для кого вона холонула стільки тижнів, — уже ні.

Адам сів на підлогу, спиною до холодильника, з тією пляшкою в руках. Не плакав — те приходить пізніше. Просто сидів і рахував. Один ранок. Один потяг. Йому лишалося тільки вийти, тільки сісти у вагон, тільки доїхати — і був би вдома, живий, утомлений, щасливий. Один-єдиний потяг. Він перебирав те знову й знову, тупо, по-дитячому, ніби, якби перелічити правильно, той ранок раптом обернувся б на ті кілька годин, яких Олександру вистачило б.

Телефон вібрував, гас і дзвонив знову. Мама. Хлопці. Хтось із села. Усі вже бачили, усі вже знали — соцмережа рознесла за годину. Адам не брав. Він дивився на екран, де ще висіла їхня остання розмова: його «обіймаю, Сань» — і у відповідь те останнє, безмовне: 🫂.