Частина 40

Найкращі їхні розмови ставалися вночі й ні про що.

В Олександра сітка з'являлася нерівно — то тиждень мовчання, то раптом три години поспіль, коли він лежав десь у теплому й міг писати. Адам навчився не питати «ти живий», бо це запитання, як він зрозумів, для того, хто питає, а не для того, кого питають. Він просто писав щось дурне й чекав.

Одної такої ночі в Києві вила сирена, а в Олександра була сітка.

«О, і в тебе теж не спиться, — написав він. — Ну то давай, розказуй. Що там у великих людей».

Адам розказав. Про клієнта, який три тижні не міг пояснити, чого хоче, а тоді сказав «ну ви ж професіонали». Про Олю, яка після того клієнта сховала телефон у шухляду й накрила подушкою. Олександр реготав — Адам це чув крізь екран, чув точно, бо знав цей регіт з першого класу.

«А ти сам що робиш? — спитав тоді Олександр. — Оце твоє. Я всім кажу, що в мене друг у Європі щось таке робить, а розказати нормально не можу. Хлопці думають, я брешу».

І Адам, який умів пояснювати це інвесторам, зненацька засоромився й почав плутано: сітки, промпти, автоматизації, десять кроків в один.

«Нічого не зрозумів», — чесно написав Олександр.

«Ну от уяви, — спробував Адам ще раз, — що тобі щодня треба сто разів написати те саме сто різним людям. І ти пишеш це руками. Три години. А потім я приходжу — і ти пишеш один раз, а воно робить решту. І в тебе три години просто з'явилися».

Пауза.

«О, — написав Олександр. — Отепер зрозумів. То це в тебе машина, яка людям час віддає».

Адам довго дивився на це речення.

Він пітчив свій продукт разів сорок. Двадцять із них — професійно, з цифрами, з екраном. І жодного разу, за всі ті рази, не сказав про нього так точно, як хлопець із фронту, який нічого не тямив у тому, що Адам робить.

«Слухай, — написав він. — Можна я твоє вкраду?»

«Бери, — відповів Олександр. — З тебе пиво. Одне вже й так за тобою».

  *

Він розказував і своє — коли розказував.

Дрібниці, з яких складався його день. Що вони вже другий тиждень сваряться, чия черга йти по воду, і що ця сварка — найкраще, що з ними цього тижня сталося. Що Толік показав фотку доньки — «сто разів уже показував, ми всі ту доньку в обличчя знаємо краще, ніж своїх», — а тоді тихо сказав, що вона вперше сказала «тато» в телефон, і всі відвернулися, щоб він не бачив, як вони відвернулися.

Про себе — мало. Про страх — майже нічого. Один раз тільки, наче між іншим:

«Знаєш, до чого я тут звик, а не думав, що звикну? До того, що не знаєш, який день. Оце найдивніше. Не страшно — просто дні однакові, як з конвеєра. Я собі на телефоні позначаю. Щоб потім було що згадувати».

Адам не знав, що на це відповісти, і тому спитав дурне: чим позначає.

«Та в замітках. Пишу одне слово на день. Просто щоб день був не порожній».

І Адам, який усе життя боявся забути, а тому записував усе підряд, раптом відчув таке гостре впізнавання, що аж сів рівніше.

Він так і не сказав йому, що робить те саме.

  *

Був і той бік, про який Адам не любив згадувати навіть подумки.

Олександр умів бути жорстоким. Не до ворога — до своїх. Одного разу він розказав про хлопця з їхнього ж села, який виїхав у двадцять другому й тепер писав із Німеччини щось про «ми теж тут боремося на інформаційному фронті», — розказав із такою рівною, спокійною зневагою, що Адамові стало холодно.

«Та хай там сидить. Просто хай не пиздить, що він з нами».

«Люди різні», — обережно написав Адам.

«Ага. Одні різні, а другі просто злякалися. Не плутай».

Адам довго дивився на екран.

Олександр узагалі не забирав сказаного: сказав — значить, так думає, а хто образився, той сам собі винен.

Адам не спитав. Написав щось збоку, і Олександр із радістю пішов збоку.

До того пункту вони більше не підходили. Ні тоді, ні потім.

  *

А потім була та ніч, коли Олександр написав про дівчину.

Він писав про неї незграбно, з тією обережною радістю, ніби боявся сполохати. Що вона з сусіднього села, і що він її знав ще школярем, тільки тоді вона була «мала й вредна». Що тепер вона медсестра. Що сміється так, що чути з другого кінця вулиці.

«І от що я тобі скажу, брате, — писав він. — Я, здається, попав. Серйозно попав. Аж смішно».

«І що робитимеш?»

«Женюся, — написав Олександр так буденно, ніби йшлося про хліб. — Як усе скінчиться — женюся. Ти будеш свідком. І не смій відмагатися обставинами, я тебе знаю».

Адам засміявся вголос у порожній кімнаті.

«Не відмагатимусь».

«Оце правильна відповідь. — Пауза. — Тільки ти костюм купи нормальний, а не оте, що в тебе. Я бачив фотки з твоїх презентацій. Ти в тому піджаку як учитель фізики».

«Це дорогий піджак».

«То й що. Дорогий піджак учителя фізики».

Вони гризлися про той піджак хвилин двадцять, і це була, мабуть, найкраща розмова того місяця.

  *

А одного разу Олександр попросив.

Не пораду, не жарт — справу, і Адам одразу відчув, як тому незручно просити.

«Слухай. У мами машинка зламалася. Пере руками, а їй шістдесят три. Я їй грошей кинув, а вона не купує, каже, потерпить, поки я приїду. Ти б їй не міг… ну, замовити? Щоб привезли й поставили. Вона в мене з тими інтернетами не дружить, а від чужого не візьме. А ти для неї свій, вона тебе з дитинства пам'ятає».

Адам зробив це того ж вечора — за годину, з телефона, поки закипав чайник. Знайшов, замовив, домовився про доставку й підключення, продиктував адресу, яку пам'ятав ще з восьмого класу.

А тоді набрав її сам.

Вона впізнала його не одразу, а коли впізнала — заохала, і почала розпитувати про маму, і про те, чи він там їсть, і чи тепло вдягається там у своїй Європі. Про сина не питала майже нічого. Тільки наприкінці, тихо: «Він же ж вам пише частіше, ніж мені. Він мені все „нормально“ та „нормально“».

І Адам сказав: пише. Нормально в нього все, тітко. Жартує.