Частина 36

Останнього вечора він складав те, що брав із собою, — і виходило, що майже нічого. Ноутбук, кілька речей, два нотатники. Наплічник, у який умістилося ціле життя.

Розбираючи шухляду, він натрапив на старіший із тих нотатників — не той новий, іще майже порожній, а давній, ще докиївський, куди колись, сам не знаючи нащо, кидав усе підряд: думки, уривки, рядки, яких нікому не показував. Він розгорнув його навмання — і натрапив на власний вірш, писаний рукою кількарічної давнини, тим Адамом, який іще всього боявся.

Я так одержимий незвіданим,
Красою Всесвіту, яка в далені,
Що забуваю про світ під зорями зітканий,
Що забуваю про красу на землі.

Те далеке і недосяжне,
Так манить в обійми свої,
Те незнане, й можливо справжнє,
Хоче забрати, поміж своїх.

Ха, дивина, дивитись на зорі,
Роздумами в інших світах,
Фантазії, думи, ніби прозорі,
Та все ж, це лиш мрії в думках.

Десь там, є та сутність, що снилась не раз,
Десь навіть там жевріє воля, або ж і коса,
Та певно це пошук, з поміж тисячі трас,
Хоч поруч давно вже, причаїлась краса.

Адам дочитав — і засміявся вголос, сам, у порожній кімнаті. Бо той давній хлопець, виявляється, уже все знав. Уже все написав — про свою одержимість далеким, про «десь там», за яким женешся, топчучи красу, що давно причаїлася поруч, під самими ногами. Знав — і роками робив рівно те, від чого сам себе застерігав. Усе було отут, у власному записнику, чорним по білому, давним-давно. Просто він чомусь уперто не хотів цього бачити.

І з того сміху раптом виринуло інше.

Татри, кілька зим тому. Вони з Тарасом вибралися покататися — рідкісний, вихоплений у роботи тиждень. Був вечір, за вікном валив сніг, було випито добряче, і язики розв'язалися так, як лише в горах і лише з тим, хто знає тебе з пелюшок. І Тарас тоді, дивлячись у стакан, сказав просто, без злості:

— Знаєш, друже, ти наче не ти. Весь час когось із себе вдаєш. Отого, майбутнього, великого. А справжнього ховаєш. І я не втямлю нащо. Мені отой, справжній, більше до вподоби.

Адам тоді образився. Пів вечора дувся, а тоді ще довго носив це в собі. Бо правда, сказана в лоб тим, хто тебе любить, болить найгостріше.

А тепер, через роки, сидячи на підлозі з тим дурним віршем у руках, він узяв телефон і написав. Просто, без передмов:

«Тарасе. Пам'ятаєш Татри? Як ти мені сказав, що я не я, що вдаю когось. Я тоді образився, дурень. Так от — ти був правий. Цілком. Дякую, що сказав. І що не побоявся».

Тарас відповів не одразу. А тоді почав був виправдовуватися — незграбно, як усі, кому легше змовчати про важливе:

«Та ну, я ж тоді бухий був, ляпнув грубо, ти вибач…»

«Не вибачайся, — обірвав Адам. — Ти був правий. Це головне. Дякую тобі за це».

Довга пауза. А тоді — коротко, у Тарасовій манері, за якою ховалося все:

«Та ладно… Але добре, що ти нарешті це почув, старий. Їдь уже. І не губися там мені».

Адам поклав обидва нотатники в наплічник — і давній, і новий, — застібнув його і ще посидів хвилину в порожній кімнаті, у якій нічого не свистіло.

  *

Дорога додому починалася з кордону.

Він стояв у черзі на виїзд зі Словаччини, тримав паспорт, і серце гупало не від страху навіть, а від масштабу. Бо він знав: за цією лінією двері зачиняться. Він переступить — і вже не він вирішуватиме, коли повернутися. Він стояв на самому порозі найбільшої в житті ставки, тримав у руці синю книжечку — і чув, як усередині свистить той давній свисток. «Ще можна назад. Ще не пізно. Розвернися».

Він не розвернувся. Ступив уперед. І віддав паспорт.

Двері за ним тихо зачинилися. І за ними не було темряви, якої він усе життя боявся. За ними піднялися гори.

Його гори. Закарпатські, ті самі, з туманом у долинах, під якими він виріс. Бо перше, що чекало за тим кордоном, був не Київ і не війна — а дім, його найперший. І Адам, перш ніж їхати через півкраїни до столиці, якої ніколи не бачив, зробив нарешті те, що відкладав роками. Поїхав до бабці.

Село майже не змінилося — та сама дорога вздовж річки, той самий ліс за городами, той самий туман у долині. Бабця відчинила, глянула на нього поверх окулярів, довго, — і не заплакала, і не кинулася на шию, бо не вміла й ніколи не вміла. Тільки сказала, як відрубала:

— Ну от. Приїхав таки. А то все «обставини» та «обставини».

Він побув у неї день і ніч. Їв її рисилованики [1], сидів на тому самому порозі, дивився на ту саму хвіртку, яка колись лякала ночами, а тепер була просто стара хвіртка. Бабця не питала, нащо він пхається в Київ, — вона взагалі мало питала. Тільки на прощання, суха, мала, тверда, як горіх, узяла його обличчя в свої потріскані долоні, подивилася довго й сказала те, що вже казала колись, малому:

— Ти Мудрий. Пам'ятай. Не той, чиє написано, а наш. Іди вже. І вертайся живий.

Адам поцілував їй руку — і пішов на потяг.

_______
[1] рисилованики — деруни (картопляні оладки) по-закарпатськи.