Частина 34

І він таки поїхав.

Це було найдивніше в усій історії — те, як просто воно виявилося, коли він нарешті перестав чекати. Автобус до Humpolec ішов кілька годин, за вікном тяглася рівна чеська провінція, і Адам усю дорогу ловив себе на тому, що документи так само не вирішені, проєкт так само горить, грошей так само впритул, — а він однаково їде. Недовладнаний. І світ від цього чомусь не завалився.

Мишко зустрів його на зупинці — постаршав трохи, обріс щетиною, але очі ті самі, чіпкі, сміхотливі.

— О, диво сталося, — сказав він замість привітання, розкриваючи руки. — Явився. А я вже думав, тебе доведеться в труні до мене везти, бо живим ти не доїдеш.

— Ти забув, хто тебе виховав, синку, — незворушно відказав Адам, і вони обійнялися так міцно, як обіймаються тільки ті, хто одне одного знає з пелюшок.

Дім у Мишка був маленький, теплий, живий — увесь у дитячих іграшках, у запаху Тіниного борщу, у тому безцінному гармидері, якого в Адамовому вилизаному самотньому житті не було й близько. Тіна обняла його, як свого, насварила, що худий, і посадила їсти, перш ніж він устиг слово сказати. А тоді з кімнати вибіг малий — той самий, якого Адам бачив досі лише в екрані, — зупинився, роздивився чужого дядька великими очима й раптом простягнув йому свою найдорожчу машинку. Просто так. І щось у Адама всередині тихо стисло.

Увечері, коли малого вклали, вони зробили те, заради чого, по суті, усе й було. Дістали шахи.

— Ну, — сказав Мишко, розставляючи фігури з насолодою людини, що довго цього чекала. — Готуй свою дурну голову. Пам'ятаєш той гамбіт, що ти обзивав сміттям? Зараз побачиш сміття.

Вони грали довго, і Мишко, звісно, розкатав його — як завжди, спокійно, по книжці, тим самим гамбітом, і Адам, звісно, поліз у якусь свою авантюру й, звісно, згорів. І вони обидва засміялися, бо це було так знайомо, так по-їхньому, що аж гріло.

А потім, десь між партіями, під чай, Адам розказав. Про все. Про студію, про Романа, про Weird Artist, про Київ, про Євгена. Про те, що йому пропонують дорогу додому — і що він не знає, що з нею робити.

Мишко слухав, як умів тільки він, — не перебиваючи, ловлячи не слова, а те, що під ними. А тоді посунув пішака й сказав, ніби між ходом:

— Ти скільки ходів наперед зараз рахуєш? Із тим Києвом.

Адам подумав.

— Багато.

— Отож. — Мишко посунув пішака. — А позиція яка?

— Не розумію.

— Ну, дошка. Що в тебе на дошці зараз, а не через двадцять ходів. — Він показав пальцем на фігури, ніби вони й були тим Києвом. — Робота для того Євгена є? Є. Робиш? Робиш. Це хід. Він уже зроблений.

— А далі?

— А далі буде видно з нової позиції. Не з тієї, яку ти собі надумав. — Мишко відкинувся й пошкріб щетину. — Я тобі це саме казав, коли ти дебюти не вчив і ліз у комбінації на десять ходів. Пам'ятаєш, чим кінчалося?

— Дрантям.

— Дрантям. — Він задоволено кивнув. — Ходи по одному. Як оце до мене доїхав нарешті.

Адам дивився на нього через дошку.

— Коли ти встиг стати таким розумним, — буркнув він.

— Поки ти в тій Європі каву пив дрібними ковтками, — відказав Мишко. — Хтось же мусив.

А потім, уже добре за північ, Мишко раптом сказав своє.

Що на роботі, де він сім років, змінився власник, і половину людей уже переписали на менше. Що він поки тримається, але щоночі рахує. Що Тіна хоче другого, а він мовчить і сам собі гидкий від того мовчання, бо це не «не хочу» — це «боюся не потягнути». Що батько торік ліг у лікарню й уперше в житті попросив у нього грошей, і Мишко дав, і досі не може забути, як той при цьому дивився вбік.

Він сказав це рівно, буденно, дивлячись на дошку.

Адам відкрив був рота — усередині вже само собою складалося: а що як подивитися вакансії, а я тобі покажу, як переписати резюме, а є ж варіант…

І закрив.

— Розказуй далі, — сказав він.

Мишко глянув на нього трохи здивовано. І розказував далі — довго, ще годину, про речі, на які не було жодного рішення й не мало бути. Адам слухав. Раз чи двічі перепитав. Більше нічого не зробив.

Він і не знав, що це так важко.

Вони просиділи до глибокої ночі — про світ, про синів, про смерть, про код і ДНК, про все те велике й дурне впереміш, про що можна говорити лише з тим, хто піде за твоєю думкою й не подивиться, як на хворого. І Адам, засинаючи в тісній гостьовій під купою чужих подушок, під тихе сопіння чужого дому, раптом зрозумів, що він удома. Не в тому домі, який колись збудує. А отут, зараз, недовладнаний, у чужій гостьовій, за кілька годин від власного порожнього ліжка.

Виявилося, треба було просто доїхати.