Частина 33

Того ж вечора, поки в ньому ще не охолола та дивна сміливість, Адам зробив ще одне, найважче з відкладеного. Написав Олександрові — не «як ти», не мем, не дурницю. Правду про себе.

З Олександром їх зв'язали не пелюшки й не один двір — тих, хто знав Адама з пелюшок і наскрізь, було двоє, Мишко та Тарас, і від них Адам не міг сховати нічого. Олександра життя дало інакше: вони росли в одному селі, а по-справжньому зійшлися на футбольному полі. Гасали за село в одній команді, вибили якось першу лігу й стали чемпіонами Закарпаття — і те спільне, вибігане й виборене, злютувало міцніше за будь-яку парту. А ще над ними реготала ціла школа. Почалося з тренера: той якось, виснажений їхніми витівками на полі, буркнув, що з них двох, як докласти одне до одного, вийшов би нарешті один нормальний футболіст. Школа вхопилася. Їх так і дражнили — «половинами», і питали, котра з них яка. Вони не відмагалися, бо їм те чомусь було в масть, і згодом уже самі, без нікого, звали одне одного своєю половиною. Потім Олександрова родина перебралася аж на рівнину, за півкраїни від їхніх гір, у село Вербівку, і дружба перебралася в екран; наживо Адам бачив його востаннє ще школярем, класі у восьмому. А найдужче вони зблизилися вже потім — коли почалася війна.

Бо Олександр був удома. В Україні. На війні.

Адам був одним із небагатьох — а часом здавалося, що й єдиним зі старих, — хто не перестав йому писати. Інші поволі відпали: спершу боялися сказати не те, потім боялися спитати, а тоді просто зникли, як зникають люди, коли поряд стає надто страшно й надто соромно. А Адам писав. Не щодня, не багато — але писав. Дурниці, меми, «ти там як», «не лізь, куди не треба». І Олександр відповідав — коли міг, коли була сітка, коли була хвилина, — і в кожній тій відповіді був той самий Олександр, якого не брали ні завод, ні кордон, ні війна.

«О, живий класик обізвався, — написав він одразу, ніби й не було тижнів. — Ну шо там у Європах, буржуй? Каву п'єш дрібними ковтками?»

Адам засміявся вголос у порожній кімнаті. І, замість звичного «та нормально», написав як є. Про студію. Про те, що вперше щось виходить своє. Про те, що страшно, і що він оце вчиться не ховатися. Про Київ, про Євгена, про те, як його раптом потягло додому — туди, де він, дивна річ, ніколи навіть не був.

Олександр читав довго. А тоді відповів — і за жартом ховалося головне.

«Ти диви, наш дивак таки розкрутиться, — писав він. — Я ж казав тобі ще в школі: з тебе або геній вийде, або дурень, а середини не буде. Радий за тебе, брате. Серйозно».

А тоді, за паузу:

«Тільки про одне тебе прошу, як просив уже сто разів. Ти туди не рвися. Ні на фронт, нікуди. Чув? Твоє діло — будувати. Хтось із нас має лишитися цілим, щоб було кому потім піднімати все це з попелу. Я тут прикрию. А ти там будуй. Це не менша робота, ніж моя, затям. Просто інша».

Адам сидів і дивився в ті рядки, і горло стискало.

Ролі Олександр поділив так само, як у дитинстві ділив бутерброд: тобі — те, мені — це, і не сперечайся.

«Я тебе не заслуговую, Саню», — написав Адам чесно.

«Не заслуговуєш, — одразу відбив Олександр. — Тому давай, не підводь. Розкрути ту свою дивну контору, стань великим. А як усе оце скінчиться — я до тебе приїду, поставиш мені пива, і покажеш нарешті ту свою Братиславу, про яку стільки років торочиш. Домовились? От закінчиться — і покажеш».

«Домовились», — написав Адам.

І вони ще довго перекидалися — дурницями, спогадами, тим теплим і безцінним ні-про-що, яке буває лише між тими, хто одне одного знає ціле життя. Олександр розказував щось смішне про побратимів, Адам — про Тараса й футбол на мерзлому полі, і на кілька хвилин не було ні війни, ні кордонів, ні відстані — тільки двоє пацанів з одного села, які так і не подорослішали до кінця й не хотіли.

А коли Олександр нарешті написав «усе, побіг, обіймаю», і зник у своє, звідки не завжди відповідають одразу, Адам ще довго сидів із телефоном у руці.

Він додав Олександра подумки до того короткого списку, який останнім часом усе повторював собі: мама, Мишко, бабця, Ростик… Своїх, до яких він так довго не доїжджав.

Написав насамкінець: «Бережи себе, Саню. За мною — Братислава й те пиво». І пішов спати.