Частина 32

Мишко написав увечері, коли Адам сидів по вуха в роботі для Євгена й водночас у справах студії — і був, як не дивно, щасливий тією втомою, що від справжнього.

«Брате. Приїзди на вихідні. Тіна наготує, посидимо, у шахи розкатаю тебе, як завжди. Малий уже ходить, ти його живим ще не бачив. Скільки можна в тому екрані».

І Адам, майже не думаючи, пальцями, які знали цю відповідь напам'ять, набрав своє звичне:

«Мишку, дуже хочу, чесно. Але зараз ніяк — документи, проєкт горить, робота навалилася. Ось трохи владнаю — і одразу до тебе. Обіцяю».

Він відправив і повернувся був до роботи. А тоді щось шпигнуло. Одне слово в тому, що він щойно написав. Він перечитав.

Обставини. Він знову сховався за обставинами.

І він тільки тепер, тримаючи телефон, побачив те, чого не бачив роками: скільки ж людей він відсунув отим «ось владнаю — і приїду». Мишка — роками. Бабцю, яка кликала в слухавку. Кожного, хто просив від нього не подвигу, а просто щоб він був поруч.

Телефон дзенькнув. Мишко, звісно. Мишко його теж знав напам'ять.

«Ага. „Ось владнаю“. Знаєш, скільки років я це від тебе чую?»

Пауза. А тоді ще:

«Я не серджуся, брате. Я просто скажу, як є, бо більше нема кому. Ти тими „обставинами“ відгороджуєшся не тільки від мене. Ти ними від життя відгороджуєшся. Усе ждеш, поки станеш якимось готовим, влаштованим, правильним, — а тоді вже, мовляв, поживеш. А воно, Адаме, не так працює. Ніхто ніколи не буває владнаний. Просто одні їдуть до друга недовладнані, а інші так і не доїжджають».

Адам сидів і дивився в екран, і в горлі стояло знайоме.

Він відклав роботу. Робота могла почекати.

«Мишку, — написав він, і цього разу без жодного гладкого слова. — Ти маєш рацію. Це не обставини. Вибач. Не тільки за тепер. За всі ті рази».

Він трохи повагався — і дописав те, чого не робив ніколи: не «колись», а число.

«Наступні вихідні. Я приїду. Недовладнаний, з паперами, які досі десь лежать, з проєктом, що горить. Приїду таким, як є. Бо якщо ждати, поки буде можна, — не буде ніколи».

Мишко відповів не одразу. А коли відповів, Адам майже почув, як той усміхається:

«Отепер чую брата, а не автовідповідач. Тіна буде рада. І готуй голову — цього разу я тобі покажу той гамбіт, що ти обзивав дурним. Побачиш, хто тут дурний».

Вони перекинулися ще кількома — про малого, про Тіну, про якусь партію, яку Мишко десь виграв і давно хотів показати. Дрібне, тепле, живе. І коли Адам нарешті відклав телефон, роботи перед ним було стільки ж, скільки й було, і документи так само висіли, і проєкт так само горів.

Але тепер у нього в календарі стояло не «колись». Стояло число. Справжнє, близьке, з іменем друга поруч.

Він розгорнув нотатки й під «дзвонити мамі. Не колись. Тепер» дописав ще один рядок: «їхати до своїх. Недовладнаним».