Частина 30

У неділю вдарив перший справжній мороз — і це було найкраще, що могло статися, бо в неділю вони грали.

Поле було так собі: обшарпана коробка десь на околиці, з облізлою сіткою й замерзлими калюжами по кутах, — але для них це був стадіон. Збиралися свої: Патрік, Тарас, ще двоє-троє хлопців, яких познаходило життя, та інша зграя — і ганяли годину-дві, доки ноги трималися. На морозі грали злісно й швидко, бо спинишся — задубієш. Пара йшла з усіх, як із коней. І ніхто не думав ні про роботу, ні про документи, ні про число в банку. Тільки м'яч, ворота й крик «дай, дай, я вільний!».

Адам на цьому полі був щасливий тією простою, тваринною радістю, якої більше ніде не вмів собі дозволити. Тут не було ставок. Тут ніхто не дивився, чи гарно він виглядає, — усі виглядали однаково, з червоними вухами й мокрими носами. І саме тут, де йому було байдуже, він грав добре: бачив пас раніше, ніж той відкривався, віддавав п'ятою, не думаючи, обводив легко, сміючись.

— Тарасе, ти шо, цемент у бутси залив?! — гукав він, коли Тарас усоте не встигав за м'ячем.

— Та то не цемент, то я тебе жалію, — незворушно відказував Тарас, витираючи рукавом лоба. — Бо як розженуся, то ти ж потім плакати будеш.

— Ой всьо, дядя Вася [1] вийшов на поле, — реготав Адам, і хлопці підхоплювали, бо цей їхній суржиковий фольклор усі знали напам'ять, і від нього чомусь було тепло, як від старої пісні.

Патрік грав, як і стриг, — акуратно, точно, без метушні, кожен пас на міліметр. Він єдиний примудрявся не задихатися, і це страшенно бісило Тараса, який хекав уже на п'ятій хвилині.

— Патрік, ти шо, не дихаєш узагалі? — хекав той. — Ми тут здихаємо, а він як з реклами.

— Talent [2], — коротко відказував Патрік, і всі падали зо сміху.

Грали, доки не стемніло й доки Тарас не заявив, що більше не побіжить нікуди, хіба до машини. Захекані, задубілі, щасливі, вони сіли просто на бордюр під козирком автобусної зупинки, і хтось дістав термос із чаєм, і його пускали по колу, як найдорожчий трофей.

І от там, на тому бордюрі, з гарячим чаєм у пластиковому кухлику, під парою від власного дихання, Адам зловив себе на думці, що йому просто добре. Не «добре, бо щось вийшло». Не «добре, бо попереду щось велике». А просто добре, тут і зараз, без причини.

— Ти якийсь інший став, — сказав раптом Тарас, ні з того ні з сього, дивлячись перед собою на порожнє поле. Він узагалі рідко таке казав — Тарас був не з балакучих про почуття. — Не знаю. Легший, чи що. Раніше ти навіть як сміявся, то ніби половиною себе. А десь думкою вже там, у своїх планах. А зараз наче тут.

Адам не одразу знайшов, що відповісти.

— Та я й сам не знаю, — сказав нарешті чесно. — Просто… — Він покрутив кухлик у долонях. — Здається, перестаю чекати, поки воно почнеться. Життя оце. Наче помалу доходить, що воно вже йде.

Тарас кивнув, ніби це була найзвичайніша річ на світі, і простягнув йому термос.

— Отож, — сказав він. — Пий, філософ, поки гарячий.

Патрік з іншого боку хмикнув, дивлячись на них двох.

— З вами двома, — сказав він у своїй повільній манері, — я вивчу цю вашу українську швидше, ніж хотів би.

Вони посиділи ще трохи, доки чай не скінчився й доки Тарас не розвіз усіх по домах на своїй машині — по черзі, кожного під самі двері, бо Тарас інакше не вмів. І коли Адам зайшов нарешті додому, задубілий, з відбитим боком і подряпаним коліном, він, стаючи під гарячий душ, упіймав себе на тому, що всміхається — без причини, просто так.

А вже потім, у ліжку, скинув туди, за кордон, фотку розбитого коліна.

«Забив?» — прийшло аж уранці.

«Двічі».

«Брешеш».

«Один точно».

«Отож. Половина ти моя, а не футболіст».

_______
[1] Дядя Вася — так називали дорослого чоловіка, який грав у футбол з дітьми, завжди дуже смішно й незграбно.
[2] Talent — «талант» словацькою.