Частина 29

Того вечора, з горами в носі й тим малим на печі перед очима, Адам зробив те, чого не робив надто часто. Набрав маму.

Вона була в Празі — перебралася туди років дванадцять тому, ближче до роботи, до якоїсь подоби спокою, якого все життя не мала. Узяла одразу, на другому гудку, як беруть матері, у яких телефон завжди під рукою на випадок, що подзвонить котрийсь із дітей.

— Йой, синку, — сказала вона, і по одному тому «йой» він почув, як вона всміхнулась. — А я саме про тебе думала. Як ти там?

І от вона, та секунда. Та сама, у яку він завжди робив те саме.

— Та все добре, мам, — сказав Адам. — Робота йде, проєкт розвивається, я тут пітч провів великий, клієнт задоволений. Усе рухається. Скоро, думаю, зовсім на ноги стану.

Половина була правдою. Половини — не було. Він не сказав про число в банку, яке досі не любило, коли на нього дивляться. Не сказав про борги, які ще довго гризти. Не сказав, що бувають вечори, коли він залазить у нору й гасить себе тим самим, чим гасив себе тато. Він дав їй казку — гарну, округлу, зручну казку, у якій її син майже вже долетів.

Він робив так завжди. І робив це не тому, що боявся її втратити, — мама була одна з тих небагатьох, чия любов не залежала ні від чого, він це знав напевно. Вона любила його не за пітчі й не за проєкти, а просто так, як любить мати, — і любила б так само, якби він і далі стояв біля тієї пилорами. Заслуговувати перед нею не треба було нічого.

І все одно він брехав. Із двох причин, обидві важкі.

Перша — щоб не додавати їй. Вона й так винесла на своїй спині цілий воз: тата, борги, дві роботи, дві дитини, той дім, де все мірялося тим, п'яний він чи ні. Вона наплакалася за все життя наперед. І Адам радше відкусив би собі язика, ніж дав би їй іще одну безсонну ніч через себе. Хай думає, що в сина все добре. Це найменше, що він міг їй дати.

А друга причина була підліша, і Адам це знав. Сором. Той самий, синка отого. Показати мамі, що він знову не витягує, що знову залазить у нору, що у двадцять чотири стоїть майже там само, звідки починав, — було страшніше, ніж будь-яка правда. Легше було дати казку.

— Ну добре, добре, — сказала мама, і в голосі її було щось таке, від чого Адамові стало ніяково. Бо матері чують. Не слова — те, що під словами. — Ти дивись мені, не перепрацьовуй. І їж нормально, а не як ти вмієш.

— Їм, мам.

— І дзвони частіше. Мені не треба, щоб ти був великий, синку. Мені треба, щоб ти був. — Вона сказала це просто, без натиску, як кажуть найважливіші речі. — Подзвонив — і вже добре. Я не за досягнення твої переживаю. Я за тебе.

Адам мовчав, дивлячись у мокре вікно.

— Мам, — сказав він раптом, і сам не знав, куди веде. — А в мене не все так гладко, якщо чесно. Тобто рухається, це правда. Але буває тяжко. І грошей буває впритик. І сам я тут буваю дуже сам.

На тому кінці стало тихо. І Адам злякався — не того, що вона зламається, а того, що він оце вперше не дав їй звичної казки.

— Ну от, — сказала мама нарешті, і голос її був не переляканий, а чомусь тепліший. — Тепер чую сина, а не рекламу. — Вона зітхнула, але то було добре зітхання. — Тяжко — то нічого, синку. Тяжко всім. Ти головне не носи те сам. Я хоч і далеко, але я тут. І брат твій тут. Ти не один, чуєш? Тобі просто здається.

Вони проговорили ще довго — про дрібне, про празьке, про якусь її сусідку, про те, коли він нарешті вирветься приїхати. І коли Адам поклав нарешті трубку, було вже пізно, дощ ущухав, а всередині лишилося те дивне, тихе, до якого він потроху звикав: полегшення від того, що трохи менше сховав.

Казку він їй іще влаштує. Він собі це пообіцяв не як мрію, а як борг — так само твердо, як пообіцяв віддати Ростиславу.

Він відкрив нотатки в телефоні й дописав один рядок під тими, що вже там були — «віддати Ростику», «казка мамі». Написав: «дзвонити мамі. Не колись. Тепер».