Частина 27

Усе це — і Еліза, і той другий пітч, і все, що було до них, — стояло на чомусь, про що в книжці його життя не було жодного розділу.

Бо весь той час, від найпершого братиславського року, за видимою половиною існувала друга.

Ту половину він нікому не показував — і не тому, що ховав. Просто вона не входила в жодну розмову.

«Чим займаєшся?» — питали люди, і Адам казав: «Своя студія, робимо автоматизації». Це була правда. Просто не вся: він казав про ту половину, яка світилася, і мовчав про ту, яка платила за кімнату.

  *

Рустама він не бачив жодного разу.

За два з половиною роки — жодного відео, жодної зустрічі, тільки голос у повідомленнях і зрідка в дзвінку. Адам знав про нього дивні дрібниці й не знав головного: що той родом з Азербайджану, але виріс і вчився в Україні, і українською говорив краще за багатьох, для кого вона рідна; що любить чай із кардамоном і зневажає каву; що в нього десь є донька, бо якось у голосовому на фоні хтось голосно вимагав мультик; що він працює о будь-якій порі й ніколи не пише «терміново», хоч половина його завдань була термінова. Він кидав меми в робочі чати й ставив ❤ під звітами, і від того сірі таблиці ставали трохи менш сірі.

І що він щоразу починав повідомлення з «Адаме, привіт, як ти?» — і чекав відповіді на це питання, перш ніж перейти до діла.

Спершу Адама це дратувало. Він відповідав «нормально» і одразу переходив до роботи. Рустам щоразу терпляче писав ще раз: «Ти головне скажи, як ти, а робота нікуди не дінеться».

Робота була сіра, як лінолеум. Розсилки. Сегменти. Соцмережі чужого бренду. Написати те саме сорока способами, поміняти картинку, перевірити, чи не зламалося посилання, звести таблицю, поміняти картинку знову. Її можна було робити з дому, з кав'ярні, з підвіконня, з іншої країни, — і саме тому вона й трималася за Адама всі ці роки, як тримається за людину те, що не вимагає від неї нічого, крім часу.

Раз на місяць вона приносила гроші. Рівно, вчасно, до дня.

Адам зневажав її й був їй вдячний, і це чудово вживалося.

  *

А вечорами, коли й того не вистачало, був Bolt.

Той листопад він потім згадував найчастіше — не через щось, а тому, що то було дно, а дно завжди чіткіше за все інше.

О сьомій він зачохлювався, чіпляв термосумку й виходив до самоката, пристебнутого до труби. Самокат був куплений у кредит — вісімнадцять місяців, і банк, який дав ті гроші за пів години, тепер щомісяця надсилав повідомлення тим особливим тоном, яким розмовляють із тими, хто винен. Адам щоразу читав його стоячи, ніби вставав перед начальством.

Місто вночі було інше. Гарне. Порожнє. Він знав уже, де бруківка вибиває з рук кермо, де сходи без ліфта на п'ятий, де домофон не працює й треба гукати у вікно.

Були люди, від яких ставало тепло. Дідусь, який щоразу давав чайові однією монетою, урочисто, як медаль. Жінка, що виносила Адамові печиво «на дорогу», і не було як відмовитися. Двоє студентів, які о другій ночі відчинили двері й одразу зареготали: «О, ти живий! Ми думали, вже ніхто не везе».

Були й інші. Не злі навіть — просто ті, для кого він був частиною застосунку. Один заплатив і, не глянувши, зачинив двері перед його «смачного». Дрібниця. Але дрібниці такого штибу накопичуються.

А один раз було так.

Він привіз замовлення в новобудову над рікою, і двері відчинили в розпал вечірки — гамір, музика, повна квартира людей його віку. Хтось у глибині сміявся, хтось наливав, на кухні хтось голосно розказував історію, і всі там були легкі, гарні й на своєму місці.

Хлопець, що взяв пакунок, глянув на Адама рівно стільки, скільки треба, щоб забрати. Двері зачинилися.

Адам постояв секунду на майданчику, з тим порожнім холодом, який ні на кого не спрямований.

Він не заздрив грошам. Він заздрив тому, як просто вони там усі стояли. Ніхто в тій квартирі не готувався, щоб зайти в кімнату.

Він поїхав далі, бо в застосунку вже блимало наступне.

  *

Тієї ночі — уже під ранок, коли він вернувся й сидів на кухні, не роздягнувшись, — дзенькнув телефон.

Рустам. О пів на четверту.

«Адаме, бачу, ти щось у панелі робив о третій ночі. Усе гаразд?»

«Не спиться», — написав Адам.

Довга пауза. А тоді прийшло голосове, коротке.

«Слухай, — сказав Рустам своїм м'яким акцентом, повільно, ніби зважував. — Я не лізу. Але одну річ скажу, а ти собі як хочеш. Я цю роботу знаю, я сам десять років у ній. Вона нікого не вбиває. Вона просто бере твій час і не питає, чи є в тебе інші плани. І людина потім дивиться — а планів уже й нема. — Пауза. Він зітхнув. — Ти головне не пропадай. А то ми з Романом за тебе хвилюємось».

Адам довго дивився на телефон.

І не пішов спати.

І тоді в ньому нарешті прорвало те, що прорвало б у будь-кого з головою й руками. Проста думка, з якої починається все на світі: а чому це роблю я?

Чому це взагалі має робити людина? Оці десять однакових кроків, це копіювання, ця ручна возня, від якої всередині щось поволі відмирає. Він же вмів. Він знав, як змусити машину робити нудне за себе.

Він відкрив ноутбук, знайшов ту саму розсилку, яку робив руками щовечора вже другий рік, і почав писати не її, а те, що зробило б її за нього.

Він назвав папку «тимчасове» й забув про це, щойно назвав.

Ту ніч він потім згадував як просто чергову ніч.

До того вечора, коли Роман скаже «чому ми його не продаємо», лишалося ще два з половиною роки.