Частина 26

КНИГА ДРУГА — «ДОДОМУ»

Євген відповів наступного дня — і Адам, читаючи, відчув, що той теж прочитав його лист двічі.

«Знаєш, — писав Євген, — я за двадцять років навчився читати листи не за словами, а за тим, що людина в них не пробує мені продати. Ти нічого не пробував. Ти написав, де в тебе тонко. З такими я й працюю: з тими, хто наперед каже, де воно може тріснути, а не тими, хто клянеться, що не трісне ніколи. Тож відповім серйозно, а не гарними словами».

Вони скоро перейшли на дзвінок.

Голос у Євгена був такий, як Адам його й пам'ятав, — рівний, неквапний, без жодної краплі того гарячкового запалу, яким переповнений увесь той крипто-світ.

— Давай я тобі скажу, як я це бачу, — почав Євген. — Ніхто не вимагає, щоб ти завтра все кинув, спалив мости й прилетів. Це кіно, а не життя.

— Я думав…

— Я знаю, що ти думав. По листу видно. — На тому боці хтось щось спитав; Євген, не затуляючи мікрофона, кинув убік: «За п'ять хвилин». — Ми починаємо не з переїзду. Є в мене шматок роботи, який рівно під тебе, — треба голова й руки, яких у команді бракує. Візьми. Здалеку, звідти, де ти є. Зроби. Подивимось одне на одного в ділі, а не в мріях.

— А якщо не збіжимося?

— То розійдемось, потиснувши руки. — Він сказав це так буденно, що страх на секунду здався Адамові трохи смішним. — А збіжимося — буде більше. Захочеш приїхати — приїдеш, коли буде можна. Ніхто тебе за руку в вогонь не тягне.

— А документи, студія, усе тут… — почав Адам.

— А нікуди воно не дінеться. Одне одному не заважає. Я з Києва тримаю руку на пів Європі, а ти боїшся, що не дотягнешся зі своєї Братислави.

Адам почув, як сам сміється.

— Космічні цілі я люблю, — додав Євген. — Але йдуть до них ногами. Крок за раз.

І Адам погодився. Не на переїзд, не на подвиг, не на казку — на один шматок роботи.

Вони проговорили ще довго — уже не про справу. Про ринок, про якусь монету, про те, як Євген донатить на армію щомісяця, не афішуючи, бо «то не для лайків». Про той його київський офіс на вулиці, якої Адам ніколи не бачив, де Євген мріяв зібрати не просто команду, а місце, куди люди приходитимуть учитися задарма, бо «нам країну відбудовувати, а не тільки воювати». І десь у тій розмові Адам зловив себе на дивному, теплому й водночас щемкому.

Бо Київ був не просто можливістю. Київ був домом. Тим, якого Адам ніколи навіть не бачив на власні очі, — він виїхав раніше, ніж устиг доїхати до столиці, — але який усе одно був його, по крові, по мові, по тому, за чим ниє щось усередині кожного, хто далеко.

І там, за тим Києвом, за тим домом, були люди. Не абстрактні — свої. Мама колись мріяла вернутися. Бабця й досі була там, у горах, — усе та сама, тверда, як горіх, — і все кликала його в слухавку: приїзди вже, чого ти там сидиш; а він усе відкладав те «приїду» на потім, на колись, на «як владнаю». І був там ще один — один із найдавніших, чи не з першого класу, з одного села, з ким вони колись ділили м'яч, бутерброд і всі перші дурниці на світі, — і з ким Адам за останні роки бачився хіба в екрані, усе відкладаючи те живе «побачимось» на потім, на колись, на «як владнаю справи».

Адам відклав телефон і довго сидів у сутіні кімнати.

Київ перестав бути тільки страхом і тільки мрією. Він став дорогою — довгою, невиразною, з війною посередині й з домом у кінці. Ще не рішенням. Але вже не зачиненими дверима.

Він відкрив ту роботу, що прислав Євген. Подивився. І, замість того щоб злякатися чи намріяти, зробив просту річ — почав. Тихо, руками, зі свого братиславського стола дотягуючись до міста, якого ніколи не бачив.