Частина 25

Повідомлення від Євгена прийшло за три дні після пітчу — і Адам, ще не відкривши, уже якимось нутром відчув, що воно не просте.

«Слухай. Про тебе тут згадали добрим словом, і не абихто. Та я й сам про тебе думав, чесно. Ми в Києві розганяємось всерйоз — офіс, команда, навчання, усе по-дорослому. Місце для такого, як ти, є. Але місце — це не мрія на дивані. Приїзди. Подивимось одне на одного живими, поговоримо по-справжньому. На словах усі орли».

Адам прочитав — і всередині одночасно спалахнуло дві речі, коли до нього стукало щось велике.

Перша — знайоме, солодке, п'янке. Мрія, до якої він так любив тікати, раптом стала дверима. Він побачив усе одразу, готове й блискуче, як умів бачити тільки він: себе в тому київському офісі, не учнем, а з власним Weird Artist під пахвою; себе, який приходить не проситися, а на рівних; себе нарешті великого, справжнього, того, ким він мав би давно бути. Картинка спалахнула повна, детальна, гарна до болю — Адам умів малювати собі майбутнє так, що аж дух перехоплювало.

А друга річ піднялася слідом, з-під першої, холодна й важка.

Страх.

Мрія на дивані нічого не коштувала. А тут хтось узяв і підсунув її живою, з датою, з дверима, у які треба або зайти, або чесно сказати собі, що злякався. І всередині засвистіло на повні оберти: рано. Не готовий. Ще не… Спершу дороби Weird Artist, спершу підніми, доведи до блиску, а тоді вже — а тоді. Не можна ж отак. Сирим. На видноту.

Він упіймав себе на цьому — і цього разу впіймав швидко.

І все ж цього разу страх мав під собою не саму порожнечу.

Бо були й справжні речі, важкі, не вигадані. Документи, подані ще восени, які досі лежали десь у чужій черзі й мали от-от вирішитися, — той самий дозвіл на проживання, за який він стільки бився й доробляв роками саме тут; зірватися тепер означало, можливо, перекреслити все. Weird Artist, який саме почав дихати, з першим клієнтом, з Мартіном, що повірив і вклав гроші, з командою. Кинути це напівживим? І — найважче, про що Адам навіть думати не хотів прямо, — сама Україна. Вертатися туди тепер було не те саме, що купити квиток. Це була ціла країна болю, і чоловік із неї не міг просто взяти й поїхати-приїхати, коли захоче. Адам відсунув цю думку вбік, бо вона була завелика, щоб крутити її поміж інших.

Отже, правда була складна. Не «я боягуз» і не «я мушу все кинути й летіти». Десь посередині.

І Адам зробив те, чого раніше не вмів.

Раніше в нього було тільки два ходи. Перший — намалювати Євгену блискучу відповідь: «Так! Звісно! Я приїду й переверну вам усе, у мене купа ідей, ми зробимо топ-1 команду» — наобіцяти з три короби, запалити, а тоді тихо злити, коли дійде до діла, і зникнути з сорому. Другий — злякатися й не відповісти взагалі, сховатися, вдати, що повідомлення не було.

Обидва ці ходи він знав до нудоти. Обидва вже коштували йому Елізи, грошей, років.

Тому він не зробив ні того, ні того. Він сів і написав правду. Як є. Незручну, невигідну, справжню.

«Євгене, дякую. Чесно — і за слова, і що покликав. Не буду вдавати орла: мене це і кличе, і лякає до чортиків. Кличе, бо це рівно те, чого я хочу, — робити велике й своє поруч із такими, як ти. Лякає, бо в мене тут нарешті почало ставати на ноги те, у що я вклав себе, — своя студія, перший клієнт, людина, яка в мене повірила грошима. І документи, які я півжиття доробляв саме тут. А ще — ти знаєш, що зараз означає для нашого чоловіка просто взяти й вернутись додому. Це не квиток. Я не хочу тобі дзвінко пообіцяти й підвести, як умів колись. Хочу по-дорослому: розкажи, як ти це бачиш насправді — що можна, звідки, у якому темпі. Може, є шлях, якого я поки не бачу. Я не тікаю від розмови. Цього разу — ні».

Він перечитав. Палець завис над «відправити» — за старою звичкою кортіло стерти все й написати щось гладеньке, безпечне, необов'язкове. Він не стер. Відправив як є.

І відкинувся на стільці, і сидів, дивлячись у стелю своєї братиславської кімнати, і всередині було не полегшення навіть, а щось складніше. Бо він не вирішив нічого. Двері не зачинилися й не відчинилися — вони так і стояли прочинені, з протягом і з холодом невідомого за ними. Київ висів у повітрі: величезний, страшний, бажаний.

Свисток десь усередині ще дихав, тихо. Але вперше Адам стояв із ним віч-на-віч, не затуляючись.

За вікном сутеніло. Десь там, за багато сотень кілометрів на схід, лежало місто, якого він ніколи не бачив, і чекало — не його навіть, а його рішення.

Він потягся до телефона й написав ще одне повідомлення — коротке, Роману. Бо тепер він знав, чиїх це рук робота.

«Я знаю, що це ти. Дякую, діду. Страшно, як ніколи. Але я не втік».

Роман відповів майже одразу, у своїй незмінній манері:

«Отож. Страшно — то нормально. Дивно було б, якби ні. Не мусиш вирішувати сьогодні. Мусиш тільки не ховатися. А з рештою розрулимо. Не сси».