Дивакуватий митець

Частина 24

Стамбул увечері пахнув сіллю, смаженою рибою й вихлопом, і Роман любив це місто саме таким — не листівковим, а живим, гамірним, трохи брудним, справжнім.

Він стояв на терасі готелю над Босфором, з келихом, якого майже не пив, і дивився, як заходить сонце за азійський берег. Унизу гуділо місто. Позаду, у номері, лежав підписаний контракт — він сьогодні звів двох людей, які без нього нізащо б не домовились, і забрав свій відсоток, не піднявши голосу жодного разу. Звичайний день. Роман робив таке легко, як інші зав'язують шнурки: бачив, у кого що болить, хто чого насправді хоче, де в чужому бізнесі дірка, — і затикав ту дірку так, щоб усім здавалося, ніби вони самі впорались.

Він умів лагодити майже все. Процеси, гроші, людей, домовленості. За багато років він не пригадував справи, яку не зміг би розрулити, якщо давали час і важелі.

Крім однієї.

Телефон дзенькнув. Роман глянув, очікуючи чергового клієнта, — і побачив ім'я, від якого куточок рота сам поповз угору.

Адам.

«Романе. Я сьогодні провів ту презентацію. Сам, живу, перед клієнтом. І не готувався до блиску — просто розказав, що ми робимо, як воно є. Затинався. Раз сказав „не знаю“. І знаєш — вони в захваті. Я вийшов — і не сховався. Хотів тобі сказати. Дякую, що колись не дав мені втекти».

Роман прочитав. Потім прочитав ще раз.

І довго стояв, дивлячись у той екран, хоча читати там більше не було чого.

У повідомленні не було жодного «я їх порвав». Було «затинався» і «не знаю».

— Ну нарешті, дурню, — сказав він тихо, уголос, самому Босфору. — Дійшло.

Він не написав нічого зворушливого у відповідь. Роман не вмів так, та й не вважав за потрібне. Він набрав коротко: «Отож. Я ж казав — тебе полюблять за залізяку, а не за концерт. Радий, малий. Не зазнавайся тільки, це перша ластівка, а не літо». І, подумавши, додав одне: «🫂».

Відклав телефон. Сонце вже наполовину сіло, вода стала мідною.

  *

Люди, які знали Романа, думали, що розуміють його. Заможний, вільний, громадянин світу — квартири в Києві, які він здавав, не заходячи туди роками; готелі від Мілана до Стамбула; авто, яке він міняв, коли набридав колір; крипта, що тихо росла на холодному гаманці на дім, який він колись збудує на Кіпрі, над морем, з великою терасою й тишею. Дві освіти, жодного боса, жодних боргів. Розлучений давно й без драми, дітей нема — «не встиг і не дуже хотів», казав він, коли питали, і питати переставали.

«Без драми» було правдою рівно настільки, наскільки бувають правдою короткі формулювання. Драми справді не було: Оксана нічого не ділила, ні на що не претендувала й пішла тихо, сказавши на прощання одну-єдину річ, яку Роман потім десять років носив у кишені, як камінчик: «Ти всім лагодиш життя, Романе. А зі мною просто жив поруч». Він тоді знизав плечима. Він і досі не був певен, що зрозумів.

Раз чи двічі на рік — завжди чомусь у чужих містах, завжди ввечері — він відкривав той чат, рідкий і ввічливий, із привітаннями на дні народження. Дивився. Набирав щось довше. Стирав. Клав телефон екраном донизу.

Кожна коробка на своєму місці. Просто ніхто не питав, чи не завелика та квартира на все те складене.

Роман дивився вниз, на набережну, де турецькі родини розкладали на парапеті чай і насіння, галасливі, тісні, з купою дітей і старих, — і ловив себе на давньому, тупому, добре знайомому: він міг купити цю набережну. Але сісти отак, своїм, у той галас, у ту тісноту, де тебе чекають і за тобою гукають, — не міг. Бо не було з ким. Майстер, що всім ставить двері, а сам живе в домі без порога.

Адам був єдиною його справою, яку не полагодиш грішми. Дай Адаму грошей — просре. Знайди роботу — сховається. Влаштуй пітч — зготується до смерті й завалить. Роман, який лагодив усе, роками бився об одного впертого хлопця — і єдине, що там працювало, було ждати.

І от — виліз. Сьогодні.

Роман не був сентиментальний, але в ту хвилину, над Босфором, з мідною водою внизу, він відчув щось, чого в його акуратно складеному житті не було до кого відчувати.

  *

Він допив нарешті той келих — одним ковтком, без смаку — і почав думати, як завжди думав про Адама: наперед.

Одна ластівка — то ще не літо, тут він хлопцеві правди не збрехав. Адам зробив крок, але Роман знав цю породу людей — і себе трохи знав: один крок вони роблять, а тоді лякаються власної сміливості й тихо відповзають назад, у нору, вигадавши сто причин. Не можна дати Адамові осісти на цій маленькій перемозі. Треба, поки тепле, підкинути наступне — більше, страшніше, таке, від чого знову засвербить тікати.

І в Романа вже було що.

Він знав про Київ. Знав, що там збирається Євген зі своєю крипто-командою — Роман узагалі знав про всіх усе, це була його робота. Знав, що Адам колись напросився до того в учні й що Євген у ньому щось побачив. І знав головне, чого не знав сам Адам: одне діло — мріяти про Київ здалеку, гарно, безпечно, з дивана в Братиславі. І зовсім інше — коли хтось візьме й підсуне тобі під ніс реальну можливість, живу, з датою й квитком, — і треба або їхати, або чесно сказати собі, що злякався.

Роман усміхнувся сам до себе — недобре так, по-змовницьки, як усміхався, коли складав чергову чужу долю, ніби пазл.

— Ну добре, малий, — сказав він тихо. — Пітч ти пройшов. Тепер подивимось, чи ти справді перестав ховатися, чи тільки на словах.

Він відкрив чат, не з Адамом — з Євгеном, з яким колись перетинався по інших справах, і набрав кілька рядків. Спокійних, діловитих, ніби між іншим. Про те, що є в нього один чоловік. Дивакуватий трохи. Але з головою й руками, яких у Києві пошукати. І якщо Євген серйозно про команду — хай не проґавить.

Відправив. Сховав телефон у кишеню.

Місто внизу засвітилося вогнями, мечеті підсвітили знизу, і над водою поплив, протяжний і чужий, вечірній азан. Роман стояв ще довго, сам, як завжди, — але цього вечора та самотність чомусь була легша.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше