Частина 22

Цього разу було тепло. Була ніч, і була кузня — низька, закурена, з одним живим оком горна, у якому дихав жар.

Старий стояв біля ковадла й кував. Адам знав ці руки — знав їхній спокій, їхнє вміння не квапитися. Старий брав залізо з вогню, клав на ковадло й бив — не сильно, не часто, а рівно, слухаючи метал так само, як колись слухав камінь: чекав, поки той сам покаже, куди хоче гнутися, і аж тоді допомагав йому туди лягти.

Адам стояв поряд — і вже хотів. Хотів схопити, показати, зробити швидше й красивіше. Але цього разу не смикнувся. Стояв і дивився, і руки чомусь самі пам'ятали цей рух, ніби вже колись, наяву, тримали щось гаряче й били по ньому мовчки, ні перед ким.

Старий випростався. І, вперше за всі рази, простягнув Адамові молот.

— Твоя черга.

Адам узяв. Залізо в горні світилося, чекало. І він не кинувся бити красиво. Він спершу подивився — довго, як навчився, — куди воно само хоче зігнутися. А тоді почав. Негладко, повільно, іноді мимо. Але з-під молота потроху виходило щось справжнє, мале й тверде, і воно не тріскалося, і кузня не завалювалась, і підлога під ногами не зникала.

Він тримав у долоні готову річ — теплу, недосконалу, свою.

І тоді старий показав рукою — туди, за низькі двері кузні, назовні, де вгорі, у темряві, ледь вгадувалося щось високе й відкрите всім вітрам. Місце, куди цю річ треба було винести. Поставити на видноті. Щоб її бачили всі.

І всередині Адама, звідкись із самого дна, піднявся давній холод. Ще ні. Ще не готове. Ще трохи допиляти, ще сховати від чужих очей, поки ніхто не побачив недоробленого.

— Воно ще не готове, — вихопилося в нього. — Дай іще трохи…

Старий подивився на нього. І в очах його не було ні докору, ні поспіху. Тільки те тихе, від чого в Адама завжди щось стискалося: «а коли, по-твоєму, буде готове?»

  *

Адам прокинувся в сірому братиславському ранку, і серце чомусь калатало. Він не пам'ятав нічого — ні кузні, ні вогню, ні старого, ні того холоду під дверима. Тільки долоні ледь чутно пахли залізом і димом, і в грудях стояло дивне, безіменне відчуття: ніби він щойно тримав у руках щось своє й тепле — і не встиг кудись його винести.

Він полежав, дивлячись у стелю. Потім устав, підійшов до вікна. І цілий день його не покидало тихе, незрозуміле відчуття, що він чогось не доробив. Чи, може, навпаки — доробив, і тепер боїться про це комусь сказати.