Частина 20

Після того вечора Адам зробив те, що робив завжди, коли ставало занадто. Заліз у нору.

Кілька днів злилися в одне сіре місиво. Він не працював — тобто сидів перед екраном, але робота стікала повз нього, не зачіпаючись. Виходив хіба до крамниці й на балкон. Вино, яке він завжди пив сам, стало вечірнім ритуалом. Не щоб напитися — щоб трохи стишити те, що всередині крутило одну й ту саму плівку.

А плівка була безжальна. Він прокручував усе спочатку: перший вечір, коли забув стежити за собою й був справжній; і все, що після, — вистава, вистава, вистава. Він бачив тепер кожен свій хибний хід так ясно, ніби хтось увімкнув світло в кімнаті, де він півроку навпомацки ламав меблі. І від цієї ясності було тільки гірше. Бо розумний заднім числом — найдешевший розум на світі.

«Який же я дурень», — думав він, і думка ця не приносила полегшення, а тільки нове коло.

Але серед усього того місива була одна думка, яка не крутилась разом з рештою. Вона просто стояла збоку, тиха й ясна, і не давала спокою.

Тризуб.

Вона не лишила собі віршів. Не лишила бороди Діда Мороза, ні мішка солодощів, ні жодного з тих блискучих жестів, у які він убив півроку й половину себе. Вона лишила собі маленьку залізячку, яку він мовчки, ні перед ким, зробив своїми руками.

Адам крутив цю думку так і сяк і не міг покласти на місце.

На третій день у чат упало голосове — сорок вісім секунд, із того боку, де за такі речі, як його вино й його плівка, ніхто б і слова доброго не сказав. Адам подивився на нього й не відкрив. І назавтра не відкрив. Відкрив аж за тиждень: там був регіт, чиясь лайка на задньому плані й «слухай, ти живий взагалі, я вже думав тебе списувати».

«Живий, — написав Адам. — Просто зайнятий».

Це була його улюблена брехня. Вона працювала на всіх.

Роман подзвонив на четвертий день. Він завжди чув, коли Адам зникав не по-доброму.

— Ти живий там? — спитав без привітання. — Тільки не заливай, що зайнятий. Я твоє «зайнятий» знаю.

— Живий, — сказав Адам. І, трохи помовчавши, розповів. Уже без прикрас, без «обставин» — просто як було. Еліза. Півроку. Вистава. Кінець.

Роман вислухав. Не перебивав, що для нього було рідкістю.

— Ну а чого ти хотів, малий, — сказав нарешті, і в голосі не було ні краплі жалю, тільки та груба ясність, за якою в нього ховалась турбота. — Ти ж із нею робив те саме, що на тому пітчі. Готувався. Грав ідеального. Ти дівчині живій піврік показував презентацію самого себе. Хто ж таке витримає. Я ще дивуюся що тебе швидше не послали.

Адам мовчав, бо це було точно.

— І що вона собі лишила, ти казав? — спитав Роман. — Ту залізяку?

— Ту залізяку.

— Отож, — сказав Роман. — Дурень і є.

— Дякую за підтримку, — буркнув Адам.

— Та то не підтримка, — спокійно сказав Роман. — Підтримка — це коли брешуть, що ти молодець. Ти два роки вчився казати правду мені. Тепер, крч, повчися казати її отим-о. І собі теж. — Пауза. — І вилазь з нори. Не сси. Просто перестань ховати ту залізяку, діду.

Він поклав трубку по-своєму, різко.

Адам довго сидів із телефоном у руці. Нічого не змінилось — Еліза не поверталась, гроші не з'являлись, нора нікуди не поділась. Але та тиха думка збоку вже не стояла осторонь. Вона тепер тихо гріла, як вуглинка під попелом, — не полум'я ще, ні, до полум'я було далеко. Просто вперше за багато днів він відчув не сором, а щось інше.

Бажання встати й щось зробити. Руками. Мовчки. Не напоказ.

Він не склав плану на п'ять років. Не пообіцяв собі стати новим до понеділка — він уже знав ціну тим обіцянкам. Він просто підвівся, помив нарешті чашки, відчинив вікно, впустив у кімнату холодне вечірнє повітря. І сів за стіл — не виступати, не готуватись, а зробити один маленький шматок справжньої роботи. Один. Сьогодні.

За вікном тихо сутеніло над Братиславою. А в кімнаті вперше за довгий час хтось працював не для того, щоб його побачили.