Частина 18

Того вечора він проводжав її на вокзал — вона їхала потягом в Україну — і не саму. З нею була подруга, і Адам, який усе підлаштував так, щоб побути поруч, раптом опинився третім.

Дівчата йшли попереду й говорили — легко, впівголоса, своєю жіночою скоромовкою, у якій усе зрозуміло без пояснень. А він ішов трохи збоку й трохи ззаду і вставляв свої репліки — ті самі, приготовані, відшліфовані, розраховані блиснути. Тільки поряд із їхньою простою живою балачкою вони падали, як фальшива нота в чужу пісню. Він чув це сам. Кожне його слово було на півтону вище, ніж треба, — старанне там, де всі просто були.

І в якусь мить вона озирнулася на нього. Коротко. Без докору. І відвернулася назад до подруги.

Від того погляду в ньому похололо.

Він довів їх до перону, дочекався потяга, попрощався бадьоро, пожартував наостанок — і той жарт теж прозвучав на півтону вище. Потяг рушив, забрав її, а він ішов назад сам порожнім вокзалом, і всередині гуло щось важке й соромне, чого він не міг ні назвати, ні прогнати.

  *

Коли вона повернулася з тієї поїздки, розмова не забарилася. Вона сама її почала — бо вона не вміла інакше.

— Адаме, — сказала вона, і по одному тому, як вона це сказала, він уже все зрозумів. — Я мушу з тобою чесно. Я так не вмію — тягнути й робити вигляд.

Він мовчав. У грудях уже дмухнув свисток — тепер уже не музикою.

— Я не відчуваю того, що ти, — сказала вона просто, без жорсткості, але й без жодної шпарини, у яку можна було б утекти. — І я бачу, що ти відчуваєш багато. І мовчати про це нечесно. Я не хочу дозволяти тобі будувати те, чого нема.

Ось вона, та секунда. Секунда, у яку можна було сказати правду. Одне чесне речення. Найпростіше й найстрашніше.

І він, звісно, збрехав.

— Та ні, ти що, — сказав він і навіть засміявся, легко, недбало, як людина, якій анітрохи не боляче. — Ти неправильно зрозуміла. Я не закоханий, Господи. Ти для мене радше муза. Натхнення. Мені з тобою цікаво, ти запалюєш на всяке — і все. Я тебе так не бачив.

Він сказав це рівно, гладко, переконливо — так, як умів говорити тільки тоді, коли брехав. І десь на дні майнула підла, гірка полегкість: устояв. Не впав при ній. Не показав, як насправді роздерло.

Вона подивилася на нього ще раз. І цей погляд він теж запам'ятав надовго. Бо вона й цьому не повірила — вона взагалі рідко чому не вірила з того, що бачила, — але сперечатися не стала. Просто кивнула, тихо, майже лагідно, ніби кажучи: ну гаразд, як хочеш. Хай буде муза.

  *

Він вийшов від неї того вечора майже спокійний. Навіть з тією кривою гордістю, що не розклеївся, не принизився, зберіг лице. Ішов вулицею й повторював собі, що воно й на краще, що муза — то навіть красивіше, що так і треба.

І тільки десь під ребрами, тихо, лежав той камінь, якого він так і не подивився, куди покласти. Тепер він лежав не в стіні. Він лежав у ньому.