Частина 17

Про своє вона розказувала мало, і Адам довго не помічав, що це не скромність.

Просто щоразу, коли розмова підходила до неї, він якимось чином опинявся всередині — з ідеєю, з порадою, з історією про схожий випадок. І вона, замість договорити, слухала. Їй теж було цікаво його слухати; у цьому й була пастка.

Але дещо він усе-таки знав.

Знав, що вона вже другий рік потихеньку збирає своє: не «колись відкрию агенцію», а конкретно — двоє клієнтів на боці, ФОП, назва, придумана й перепридумана разів десять. Що вона тримається за роботу в тій великій компанії не тому, що любить її, а тому, що звідти вона підгодовує матір і молодшу сестру, і це не обговорюється. Що батько десь є, але його ніби нема.

І що в неї є свій «свисток» — тільки інакший.

— Я боюся не того, що не вийде, — сказала вона якось. — Я боюся, що вийде трохи. Що я стану жінкою, у якої «своя невеличка справа», і всі казатимуть «яка ти молодець», а я до сорока розумітиму, що це була просто робота, тільки без начальника.

Адам тоді сказав щось про масштабування.

Вона глянула на нього — коротко — і перевела тему.

  *

А потім був той вечір.

Вона написала близько десятої, чого не робила ніколи: «Ти вдома? Можна прийду?»

Прийшла в тому самому домашньому, без нічого, з мокрими від дощу плечима. Сіла на підлогу біля батареї, як сідають у чужій кімнаті, коли вже все одно.

І розказала.

Той клієнт, на якого вона тихо ставила все, — той, заради якого вона вже майже написала заяву, — зник. Не відмовив. Просто перестав відповідати, а через тиждень вона побачила, що те саме, слово в слово, робить для нього велика агенція. Її ж пропозиція, її ж структура, її ж ідея. Формально нічого не сталося. Ніхто нічого не порушив. Просто взяли й зробили без неї.

— І найгірше не це, — сказала вона, дивлячись у підлогу. — Найгірше, що я сьогодні цілий день ходила й думала: ну от, добре, що не звільнилася. І мені від цієї думки гидко, Адаме. Бо я собі пообіцяла, що не буду тією, яка радіє, що не ризикнула.

Вона замовкла.

І от там, у тій тиші, лежало все, що їй було потрібно. Сісти поруч. Сказати «яка мерзота». Мовчати з нею, поки вона говоритиме далі.

Адам натомість підвівся.

  *

Він увімкнувся, як умів увімкнутися тільки він.

Він сказав, що це навіть добре, бо тепер видно, що ідея робоча. Що таких клієнтів вагон. Що він сьогодні ж накидає їй нормальну структуру пропозиції, з якої вже нічого не вкрадеш. Що в нього є знайомий, який знає ще одного знайомого. Що він може зробити їй сайт за вихідні, справді нормальний, не як у всіх. Що взагалі їй треба виходити не на таких клієнтів, а от на таких, і він зараз покаже, чому.

Він говорив хвилин двадцять. Ходив по кімнаті. Малював на аркуші схему.

Він був блискучий. Він сам це чув — і в тому чутті було щось п'янке: нарешті він потрібен, нарешті він може, нарешті вона побачить, чого він вартий.

Аж у якийсь момент вона тихо сказала:

— Я не просила рішень.

— Я знаю, — сказав Адам, не спиняючись, — але ти послухай, тут же ж очевидно…

І він показав їй схему.

  *

Вона пішла раніше, ніж збиралася. Сказала, що завтра рано вставати.

Він провів її до дверей, і на порозі вона обернулася — і не сказала нічого злого. Тільки подивилася уважно, довше, ніж треба, ніби перевіряла щось востаннє.

— Дякую, що вислухав, — сказала вона.

І Адам узяв це за похвалу.

  *

Він убирався спати з тим особливим піднесенням, яке буває після виступу, що вдався.

Прокручував вечір. Пригадував, як точно сказав про структуру, як влучно пожартував про ту агенцію, як вона всміхнулася — бачив же, всміхнулася. Прикидав, що зробить їй той сайт до понеділка, і вже уявляв, як покаже.

Він не пам'ятав, що вона розказувала перші п'ять хвилин.

Він пам'ятав, що говорив сам.

  *

Наступного дня вона відповідала як завжди — рівно, з жартами, з тим самим сарказмом. Нічого не змінилося. Він перевірив це разів десять і заспокоївся.

І тільки згодом, набагато згодом, коли все вже було позаду, він одного разу спіймав себе на думці, що не знає навіть, чим та історія скінчилася. Чи знайшла вона іншого клієнта. Чи написала ту заяву. Чи довго ще ходила з тим гидким полегшенням, у якому соромно зізнатися.

Він так і не спитав.

Йому було ніколи: він у ті дні саме придумував, чим би її здивувати.