Частина 16

Маркетинг для Weird Artist вона таки зробила — швидко, точно, краще, ніж Мартін сподівався. На цьому робочий привід і скінчився. А вони все одно бачилися далі.

Спершу — ніби випадково. Каву, обговорити те, що вже обговорили. Прогулятися, бо гарний вечір. Потім і приводів шукати перестали: просто писали одне одному, і день без цього ставав якийсь недороблений. Зовні все йшло, як має йти, коли двоє одне одному раді.

Тільки Адам уже був не той, що в перший вечір.

У перший вечір він забув стежити за собою — і саме тому вона його побачила. А тепер він стежив. Ще й як. До кожної зустрічі він тихо готувався, як колись до того клятого пітчу: прикидав, про що зайде мова, приберігав думку, яку кине в потрібну мить, щоб побачити, як у неї блиснуть очі. Він більше не розмовляв з нею. Він при ній виступав.

Він писав вірші. Це навіть було правдою — вони йшли самі, вночі, і були непогані. Одного вечора він приніс їй новий — про спогади, про те, як вони живуть у нас і просяться, щоб їх не забували. Не дав прочитати з телефону — вивчив напам'ять, щоб читати наживо, дивлячись їй просто в очі:

Ти знаєш, люба, все в житті мінливе дуже,
Усі ті спогади, моменти — забуття!
Вони летять немов, позаду бурі дужі,
Немов той апогей, прийде лиш раз за все життя.

Часто сидять тихенько, у очікуванні настання,
Лоскочуть душу, щоб хотілось ще сильніше,
А як прийдуть, летять лиш в раз, без каяття,
Й сягнуть в глибини пам'яті, як в нори миші.

Пізніше всі хотітимуть назовні, щоб гниття,
Не зіпсувало їх структур в бездоннім гаю,
Бо спогади бажають, аж ніяк не забуття,
Хочуть щоб ми їх пам'ятали, хочуть з нами до раю.

Тож пам'ятай, постійно згадуй, смійся,
І посміхайсь щиріше, адже посмішка твоя,
Немов той незабутній спогад, і не бійся,
Коли засяде в моїй пам'яті, на все життя!

Він читав — і водночас читав її обличчя. Зайшло? Торкнуло? Кожен рядок відпускав і тут-таки ловив назад: по очах, по бровах, по тому, як вона дихає.

Вона слухала. Дякувала. Іноді в неї справді теплішали очі. Але дедалі частіше після його чергового жесту в них проскакувало щось інше — коротке, майже непомітне. Не холод. Радше запитання.

Якось увечері вони сиділи в парку, і вона розповіла йому те, чого він не чекав. Просто, без надриву — як розповідають своїм. Про свій найбільший страх: усе життя гнатися за великим і в кінці лишитися самій. Про те, як колись боляче провалилась і довго не могла підвестися. Вона казала це прямо, дивлячись перед собою, не прикрашаючи себе й не жаліючи, — так, як уміла тільки вона: без жодного виправдання, просто визнаючи, як є.

— А ти? — спитала вона, повернувшись до нього. — Чого ти боїшся насправді?

Ось воно. Двері, які вона сама йому відчинила.

Адам відчув, як усередині все стислося. Усміхнувся й пішов у розумне.

— Знаєш, страх — це взагалі цікава штука, — почав він легко, зі смаком, як людина, що зараз скаже щось глибоке. І поніс: що страх — то насправді просто хімія, що більшість плутає страх з інстинктом, що він давно навчився це в собі розкладати й тому майже не боїться. Він говорив добре, цікаво, вона навіть слухала.

Вона дослухала. Кивнула. І сказала тихо, без докору, але так, що він відчув:

— Гарно. Тільки я питала не про людей. Я питала про тебе.

Він засміявся, відбувся жартом, перевів тему. А всередині коротко занило.

Під Новий рік він утнув найбільше. Дізнався, коли вона буде вдома, начепив бороду Діда Мороза, завдав на плече мішок із солодощами й заявився під двері. Вона відчинила — і зайшлася сміхом, справжнім, до сліз, і це була гарна мить, чесно гарна. Він стояв у тій бороді щасливий, як пес, якому нарешті кинули м'яча.

Але потім, уже без бороди, за чаєм, він упіймав той самий погляд. Вона сміялася, дякувала — і водночас ніби відступала на крок, тихо, всередині. І Адам зробив єдине, що вмів, коли лякався, що людина відсувається: підсунувся сам. Ще ближче. Ще уважніше. Ще більше.

Він засипав її увагою так, ніби боявся, що варто спинити потік — і вона зникне. А вона тонула в тій увазі, а не грілася нею.

Він поводився вже так, ніби все вирішено. Ніби вона його дівчина, а решта — формальність, деталі. Говорив «ми», планував наперед, займав місце, якого йому ніхто не давав.

А вона відставала.

Це не було сваркою, не було образою — нічого такого, за що можна вхопитися й полагодити. Просто відповіді ставали трохи коротшими. Пауза перед «так, давай» — трохи довшою. Той сміх, легкий і живий, — трохи рідшим.

І тоді він світив дужче. Готувався ретельніше.

Він будував їй когось прекрасного, камінь за каменем, швидко й красиво, напоказ.

І жодного разу не спинився подивитися, чи туди взагалі лягає камінь.