Частина 15

Мартін пересадив їх у дальній кут, до вільного столу, і зник — з тим щасливим полегшенням людини, яка щойно спекалася відповідальності, переклавши її на когось розумнішого.

— Ну, — сказала вона, розвертаючи до себе стілець і сідаючи навпроти, як сідають не в гості, а працювати. — Розказуйте. Тільки, будь ласка, без оцього «ми — інноваційна платформа наступного покоління». Від цього в мене починає сіпатись око.

Адам мимоволі всміхнувся. І — за старою звичкою — почав обережно. Рівно, гладко, з тими безпечними словами, за якими зручно сховати і себе, і те, як насправді все влаштовано.

Вона слухала хвилину. А тоді підняла долоню.

— Стоп. Ви зараз говорите, як ваш сайт. Погано говорите. — Вона сказала це без злості, майже весело, як кажуть своєму. — Мене не цікавить, як ви це продаєте. Мене цікавить, що це насправді. Розкажіть так, ніби мене тут нема. Ніби ви це другові в барі пояснюєте.

І щось у ньому клацнуло.

Він розказав. Уже не гладко — по-справжньому: як воно влаштоване зсередини, де тонко, де він сам ним пишається, де воно смішне й недороблене. Він заговорив швидше, забув стежити за словами, поліз у ту глибину, куди при чужих не лазив ніколи, бо звідти на нього завжди дивилися так, ніби він захворів.

Він чекав того погляду. Тієї миті, коли очі співрозмовника скляніють і людина починає чемно кивати, чекаючи, поки він договорить.

Її очі не скляніли.

Навпаки — вони загорялися. Вона перебивала, але не щоб спинити, а щоб дострибнути: «а якщо отак?», «стоп, а це ж можна повернути зовсім інакше», «слухайте, та ви самі не розумієте, що у вас тут». Вона хапала його думку на льоту й кидала назад — вже далі, вже гострішою. Вона бачила в тому, що вони будували, не купу коду, а історію, яку ніхто досі не спромігся розказати. І Адам, який усе життя був єдиним у кімнаті, хто бачив на крок далі, раптом сидів навпроти людини, яка бачила на той самий крок. А подекуди — і на два.

Розмова з'їхала з продукту сама собою, як з'їжджає вода з гори — туди, куди їй природно. Вони вже говорили не про студію. Про те, чому люди роблять сіро й бояться яскравого. Чому хороше ховають, а погане пхають усім в очі. Про те, що більшість чекає дозволу — а одиниці просто беруть і роблять.

— Ренд, — сказала вона, коли він це промовив, і очі в неї блиснули. — Ви зараз майже цитуєте Айн Ренд, тільки самі не знаєте.

— Знаю, — сказав Адам. — Просто не хотів здатися пафосним.

— От бачите. Знову ховаєте хороше. — Вона відкинулася на стільці, задоволена, що впіймала його. — Я її обожнюю. Мені іноді здається, що це вона мені характер зібрала, а не батьки. Усе оце «не чекай, поки тобі дозволять бути собою» — це звідти.

І далі вони пірнули туди вже разом. Виявилося, що читали те саме, думали про те саме, дратувалися з того самого. Виявилося, що обоє з України, обоє тут не туристами, а всерйоз, обоє рвуться до чогось великого й самі до кінця не знають, до чого. Говорити рідною, після місяців обережної словацької й англійської в студії, було як роззутися після довгого дня.

Вона жартувала сухо, точно, з тим самим сарказмом, яким Адам звик відбиватися від світу, — і вперше хтось відбивав його ж подачу, та ще й сильнішим ударом. Він сказав щось про Мартіна — вона добила так, що він зареготав уголос, аж колеги озирнулися.

І один-єдиний раз за ті три години вони не зійшлися.

Він сказав те, у що вірив найдужче: що його справа — брати складне й робити простим. Що люди задихаються в зайвому й платитимуть за повітря.

— Не платитимуть, — сказала вона одразу.

— Чому?

— Бо люди не хочуть простого. Люди хочуть відчувати себе розумними.

— Це ж одне й те саме.

— Ні. — Вона крутила чашку, не п'ючи. — Дай клієнтові одну кнопку — і він скаже «і це все? за що я плачу?». Дай панель із сорока графіками, з яких він дивиться на два, — і він щасливий і радить тебе друзям.

Вона нарешті відпила, скривилася — кава за ті години давно вихолола — і відставила чашку.

— Простота продається погано, Адаме. Продається складність, у якій людині дали почуватися головною.

— То це нечесно.

— Це не нечесно. Це люди. — Вона знизала плечима. — Ви говорите про них так, ніби вони мали б бути кращі, ніж є. У мене таке було. Це дорого коштує.

Адам відкрив рота, щоб посперечатися, — і не знайшов чим. Тож він пожартував: мовляв, добре, домалює сорок перший графік, спеціально для неї.

Вона це помітила. Але не стала витягати.

А десь на середині він, за звичкою, кинув одне зі своїх чергових: мовляв, у нього все могло б давно вигоріти, просто обставини, просто час не той, просто життя так склалося. Він кидав це легко, автоматично — те м'яке виправдання, у яке сам майже вірив.

Вона глянула на нього. Не зло. Просто уважно.

— «Обставини», — повторила вона, ніби пробуючи слово на смак. І хмикнула. — Знаєте, я собі таке заборонила.

— Заборонили?

— Років у двадцять. Як тільки собі це дозволяєш — усе, приплив. Тоді завжди хтось винен, тільки не ти. — Вона знизала плечима й глянула кудись повз нього, у вікно. — Я краще визнаю, що злажала сама. Хоч щось можна виправити.

Адам нічого не відповів. Але щось у ньому тихо стало на місце — і водночас тихо занило.

Мартін давно пішов. За вікном сутеніло, колеги розходились, а вони все сиділи в тому кутку, і розмова не хотіла закінчуватись.

— Ой, — сказала вона нарешті, глянувши на телефон. — Ми з вами тут три години сидимо. А я, взагалі-то, прийшла на пів години прорахувати вам маркетинг. — Вона встала, зібралася — швидко, без метушні. — Добре. Я подумаю, що з вами робити. У вас тут купа золота під сміттям, треба тільки перестати його соромитись.

Вона попрощалась і пішла — так само, як зайшла: наче простір трохи посунувся їй услід.

  *

Адам вийшов зі студії пізно, у прохолодний братиславський вечір, і йшов додому пішки, хоч було далеко.

Йому було легко — тією рідкісною, майже забутою легкістю, коли тебе не просто вислухали, а зрозуміли. Він прокручував розмову, і всміхався в темряву, і думав, що вперше зустрів людину зі свого боку.