Частина 14

Документи він таки подав.

Гроші на рахунок влаштував Роман — так, як і обіцяв: «розрулимо». Виявилося, що ту кляту суму не конче тримати на рахунку всі ті місяці — головне, щоб вона там була, коли банк робитиме виписку. Романові люди поклали потрібне рівно на стільки, скільки треба; Адам узяв папір, і того ж вечора гроші пішли назад, звідки й прийшли. Ніякого нового боргу — просто послуга, яку Роман зробив мовчки, ні словом не згадавши про ті, попередні, що Адам колись просрав. І саме це мовчання пекло найдужче.

А сама подача виявилася буденною до образливого: жовтневий ранок, черга, віконце, стос паперів, відбиток пальця, «прийдіть за терміном». Жодного грому. Стільки місяців ця гора висіла над ним, стільки ночей крала сон — а вклалася в один сірий ранок і одну втомлену жінку за склом, якій було глибоко байдуже, чим для Адама був цей папір.

Novák провів його до автобуса, хоч Адам і відмовлявся. На прощання нічого особливого не сказав — просто потиснув руку міцно, по-заводському, і буркнув:

— Не пропадай знову на чотири роки. І не сиди там, де тебе не видно. З твоєю головою гріх.

Автобус рушив, Šurany поповзло назад — сірий завод, костел, потравіни, кімната у вікні гуртожитку, — і Адам дивився на нього, поки воно не сховалося за пагорбом, і думав, що дивно любить тепер це місце, у якому колись був такий нещасний.

  *

Братислава прийняла його, як приймає велике місто, — байдуже й радісно водночас. Усе було на місцях: трамваї, Krížna, Golem за рогом, кава з того самого автомата в студії. І водночас щось було не так, точніше — не так, як раніше. Це він сам вернувся інакшим. Не набагато. Але тепер, коли за столом у студії на нього дивилися, він уже не хапався ховати екран. Помилявся вголос. Думав при людях. Не завжди, не легко — але вже без того давнього жаху, ніби його ловлять голим.

— О, живий труп ожив, — сказав Мартін замість привітання, коли Адам зайшов. — І, здається, навіть порозумнішав у своєму селі. Сідай, тут без тебе все розвалилося.

Це було неправда — не розвалилося. Але Адаму було приємно.

Робота йшла. Грошей і далі було мало, Bolt і далі був вечорами, число в банку й далі не любило, коли на нього дивляться. Але тепер він жив не в майбутньому і не в норі, а десь посередині.

Weird Artist саме виходив з режиму «на соплях» — і не сам собою.

Розмова та сталася ще кілька місяців тому, коли Адам уже прижився за спільним столом. Мартін затримав його якось увечері, коли всі розійшлися.

— Ти добре тягнеш наші проєкти, — сказав він, крутячи в пальцях олівець. — Клієнти задоволені, хлопці тебе прийняли. То твій хліб, і він за тобою лишається: робиш зі мною на замовників, отримуєш своє. Але я не сліпий. Я бачу, над чим ти сидиш ночами, коли думаєш, що ніхто не дивиться. Оте твоє. Weird Artist.

Адам напружився — за звичкою, коли хтось торкався того, що він беріг у тіні.

— То ще не готове…

— Та й хай, — відмахнувся Мартін. — Я не готове купую. Я в тебе вірю.

Адам відкрив рота й нічого не сказав.

— Тому так. Ти й далі робиш із моєю командою чуже — за це я тобі плачу, менше з тим, скільки там у тебе ще підробітків. А під своє даю тобі місце тут, пару рук, коли вони вільні, і гроші, щоб було з чого почати. Продукт лишається твій, я в душу не лізу.

Олівець у його пальцях перестав крутитися.

— Беру на себе цифри, замовників, той нудний європейський тил, від якого в тебе руки опускаються. Ти — голова Weird Artist, а я тримаю тобі тил тут, у Європі. Домовились?

Адам не одразу повірив, що це серйозно. Бо йому все життя або платили за чуже, або зовсім не вірили у своє. А тут пропонували і те, і те.

— Домовились, — сказав він.

І от тепер воно нарешті давало плоди: з'явився перший серйозний клієнт саме на Weird Artist, з'явилися перші справжні гроші — і Мартін, збуджений, як хлопчисько, оголосив, що вони беруться робити з себе не гурток ентузіастів, а щось, на що не соромно показати пальцем.

— Я знайшов людину на маркетинг, — сказав він. — Молоду, але з іскрою. Каже, продукт у нас нормальний, а подаємо його так, ніби соромимося. Прийде сьогодні — подивитися, що ми взагалі робимо і як це нарешті показати людям. Адаме, ти їй усе розкажеш. Ти єдиний, хто в цьому шарить від і до.

Адам кивнув, не відриваючись від екрана. Маркетинг. Показати людям. Він і не думав про це двічі.

А тоді вона зайшла.

Він почув спершу — не побачив. Почув, як змінилося повітря в кімнаті, як притихли голоси, як усі якось непомітно повернулися в її бік, ще не знаючи навіщо. Вона зайшла так, ніби простір сам трохи посунувся, звільняючи їй місце, — не голосно, не показно, просто з тією спокійною певністю, якої не вдаси і не навчишся.

Адам підвів очі.

Молода жінка, у простому одязі, у якому інші здаються непомітними, а вона чомусь ні. Вона роззирнулася по кімнаті швидко, чіпко, як роздивляються люди, що звикли бачити не те, що є, а те, що з цього можна зробити. І щось у тому погляді — гострому, безстрашному, живому — вдарило Адама раніше, ніж він устиг зрозуміти, що з ним відбувається.

Десь глибоко всередині, тихо, майже нечутно, дмухнув той самий свисток.

Тільки цього разу — не перед п'ятьма чужими очима. І не перед екраном.

А перед однією парою очей, які він уже, здається, не зможе просто так забути.

— Всім привіт, — сказала вона, ні до кого й до всіх одразу, і в кутиках губ уже ховалася усмішка. — Ну, показуйте. Що це в вас тут за геніальний продукт, який ви так старанно ховаєте від усього світу?