Частина 13

Цього разу була гора, ніч і вітер.

На пласкій вершині, під небом, повним чужих зірок, стояла недобудована стіна — груба, з дикого каменю. Старий клав її, камінь за каменем, сам, навпомацки в темряві. Він не квапився: брав камінь, крутив у руках, приміряв так і сяк — слухав його, здавалося, більше, ніж дивився, — і лише тоді клав, коли камінь ніби сам знаходив своє місце.

Адам стояв поряд. Він знав цього старого — знав його руки, його спокій, знав наперед, що зараз, як завжди, захочеться щось зробити, показати, довести. І захотілося. Біля ніг лежав камінь, великий, гарний, і Адам уже нахилився взяти його й покласти — швидко, красиво, так, щоб старий побачив, що і він уміє.

— Не квапся, — сказав старий, не обертаючись. — Камінь не любить, коли його кладуть напоказ. Спершу подивися, куди він сам хоче лягти.

Адам завмер із каменем у руках.

І вперше — не поклав його одразу. Не кинувся доводити. Постояв: важкий камінь відтягував руки, вітер бив в обличчя, — і він раптом почув те, що старий, здавалося, казав йому вже безліч разів, тільки досі повз вуха. Не «зроби краще». А «подивися спершу».

Він подивився. Довго. І в темряві, навпомацки, як старий, намацав у стіні щербину — те єдине місце, куди цей камінь лягав, наче для нього й вирізаний. Поклав. Камінь сів щільно, без зазору. І стіна не завалилася, і підлога під ногами не зникла, і не було ні падіння, ні темряви — тільки вітер, зорі й той дивний спокій, якого Адам не вмів утримати наяву навіть хвилину.

Старий уперше обернувся й подивився на нього. Нічого не сказав. Але в тих очах було щось схоже на «ну от».

  *

Адам прокинувся в сірому світанку гуртожитку, під гудок заводу. Він не пам'ятав нічого — ні гори, ні стіни, ні старого. Тільки долоні чомусь пахли каменем і пилом, і в грудях лишилося те безіменне, тихе відчуття, ніби він щойно зробив щось правильно, а що — не згадати.

Він полежав хвилину, дивлячись у стелю. Потім устав, пішов умитися холодною водою — і сам не знав, чому всміхається.