Частина 12

План, який вони з Романом склали наступного дня, був простий і немилосердно тверезий, як усе в Романа: найдешевший спосіб дотягти документи — вернутися туди, звідки все починалося. У Šurany [1]. Прописатися там, де кімната коштує копійки, і подавати звідти.

— Не роби з цього драму, — сказав Роман по телефону. — Поживеш там пару місяців, зробиш папери, вернешся. І стукайся до того, хто там тебе пам'ятає. Ти ж не з порожнього місця приїхав.

Автобус до Šurany ішов дві години. За вікном тяглася рівна словацька провінція — стерня, силоси, села з одним костелом і однією корчмою, — і чим ближче, тим дужче стискалося щось у грудях, хоч Адам і не хотів того визнавати.

Šurany він знав так, як знають місце, де тобі колись було по-справжньому важко. Тут він провів перші чотири роки в Європі. Завод, зміна, гуртожиток, який завод давав своїм. Тут він був ніким: молодий, худий, з поганою словацькою і завеликими для цього містечка очима. Сюди його колись затягнув Тарас — і тут вони разом ковтали ту саму пилюку, тільки вже не деревну, а металеву, і рахували дні до зарплати. Дивно було думати, що для когось Šurany — просто містечко, а для нього — ціла епоха, у якій він народжувався вдруге.

Завод стояв, де й стояв, — сірий, довгий, з тим самим гулом, який Адам упізнав би зі сну. Він не пішов усередину. Просто постояв через дорогу, подивився, як міняється зміна, як виходять люди в робах, утомлені, і закурив.

Пан Novák постарів. Замісник начальника цеху, єдиний тут, хто мав вагу й міг допомогти, — він упізнав Адама одразу, ще від воріт, і це чомусь було найтепліше, що сталося за весь той тиждень.

— О, — сказав Novák, і в тому одному звуці було більше, ніж у довгих привітаннях. — Той, що вічно щось переробляв.

— Той самий, — сказав Адам.

Novák засміявся, похитав головою. І поки вони йшли до його комірчини пити каву з того самого автомата, він згадував — не зло, а майже з ніжністю, як згадують дитячі витівки: як цей худий хлопець із України, замість того щоб мовчки крутити, вічно щось вигадував, малював схеми на серветках, лагодив те, що й так наче працювало, дратував майстрів і скорочував операції там, де їх скорочувати не просили.

— Ти нам тоді лінію на чверть пришвидшив, — сказав Novák. — Майстер лаявся, бо не він придумав. А потім тихенько твоє й лишив. — Він відсьорбнув кави. — Я думав, ти кудись далеко підеш, хлопче. З такою головою на заводі не сидять.

Адам мовчав. Бо от же — сидів. І от же — вернувся. І десь між тим «пішов далеко» і «вернувся по прописку» лежало все, чого він не вмів пояснити навіть собі.

Кімнату в гуртожитку Novák допоміг вирішити за пів години — одним дзвінком, одним словом коменданту. Ту саму, майже, у якій Адам колись жив: вузьке ліжко, шафа, вікно на заводський двір. Він постояв на порозі, і на нього дихнуло тим давнім хлопцем — тим, що вставав сюди о п'ятій, ішов у зміну, а вечорами, замість спати, читав і вчився, бо вірив, що це тимчасово, що це трамплін, а не яма.

Тимчасово, думав тепер Адам. Усе тимчасове. Усі тимчасові.

Він сів на те вузьке ліжко, і не було ні свистка, ні числа в банку, ні сорому — тільки тиша заводського двору й дивне, гірко-тепле відчуття, що він проїхав велике коло й вернувся майже туди ж.

Того самого хлопця, що переробляв лінію, у ньому не поменшало. Він просто чекав.

Адам дістав телефон і написав Тарасу: «Я в Šurany. Живу знову в тій дірі. Novák привіт передавав».

Тарас відповів одразу: «Ахаха, коло замкнулось, брате. Тримайся, ще виберешся. Ми з тих дір завжди вибираємось».

Адам усміхнувся й ліг, не роздягаючись, на те вузьке ліжко, під той знайомий гул, і заснув швидше, ніж за багато ночей у Братиславі.

  *

Дні в Šurany текли повільно й однаково, і в цій однаковості була дивна полегкість. Містечко жило заводом: гудок о шостій, гудок о другій, гудок о десятій — і за ними можна було звіряти годинник надійніше, ніж за телефоном. Тут ніхто не квапився. Продавчиня в потравінах [2] запам'ятала його на третій день і почала відкладати свіжий хліб; сусід по поверху, старий словак-пенсіонер, щоранку вітався тим самим кивком і тією самою фразою, якої Адам так до кінця й не розібрав, але яка чомусь гріла.

І дивно: тут, у цій дірі, до якої він так не хотів вертатися, дещо почало саме собою вертатися й до нього. Він знову вставав рано — не тому, що змушував себе, а тому, що з ранку не було куди тікати. Ходив пішки за містечко, у поля, курив і думав. Вечорами читав. Айкос лишався, вино — рідше. Тут, де на нього ніхто не дивився, де не було ні студії, ні пітчів, ні числа, що росло щодня, він неждано ставав трохи схожим на того себе, за яким скучив, — на хлопця з тієї самої кімнати, який колись вірив, що все тимчасово.

Novák двічі кликав його на каву. Розпитував не про плани — про життя, просто так, як розпитують старші, коли їм цікаво, що з людини вийшло. Адам відповідав обережно, за звичкою, а тоді ловив себе на тому, що каже більше, ніж збирався. Тут якось легше було не вдавати. Може, тому, що Novák пам'ятав його ще ніким, — і не було перед чим прикидатися кимось.

  *

У Šurany був час. Просто час, якого він не мав уже давно: робочий день із Рустамом тут чомусь минав швидше, вечорами робити не було чого.

Одного такого вечора він сфотографував завод через дорогу й кинув фотку на той бік — хлопцеві з дитинства, з яким вони колись бігали за одну сільську команду і з якого тепер життя зробило солдата. Той відповів аж по обіді наступного дня, коли, певно, зловив сітку.

«Ти диви, поїхав у Європу, а фоткає труби. Хоч би раз щось красиве прислав».

«Це і є красиве».

«Ага. Скажи ще, що сумуєш за зміною».

Далі вони півгодини перекидалися дурницями, і жоден не спитав другого, як він насправді. Так у них було заведено.

А тоді Адам, полежавши на вузькому ліжку, від нічого відкрив те, чого не відкривав місяцями. Старі крипто-канали.

Він досі мав там доступ — адмінку, ключі, усе. Колись, ще на заводі, він з головою пірнув у крипту: вивчав графіки, свічки, об'єми, ризик — і так натрапив на Євгена.