Частина 10

У неділю вони таки зібралися поганяти. Синтетичне поле десь на околиці, вицвіла розмітка, латана сітка — і той особливий недільний спокій, коли навіть м'яч котиться повільніше.

Патрік прийшов перший, у бутсах, які беріг, як інші бережуть годинники. Тарас приїхав своєю машиною — тією, яку нарешті купив собі, — і привіз, як завжди, термос чаю на всіх. Двоє словаків із Патрікової роботи, обидва добрі й галасливі. Грали без рахунку, для душі, і Адам, як завжди в такій грі, був легкий: обіграв, віддав, забив, ще раз забив. У грі без ставок він умів усе.

— Тобі знову «просто пощастило», ага? — гукнув Патрік, коли Адам закотив третій.

— Пощастило, — знизав плечима Адам.

На перерві сіли на бордюр. Тарас простягнув йому чай.

— Ну а взагалі як ти, Адаме? — спитав він. Вони знали одне одного з тих часів, коли разом ковтали тирсу на пилорамі вдома, і Тарас був одним із небагатьох, хто пам'ятав його ще до всього. — Проєкт, гроші — рухається?

— Та нормально, — сказав Адам. — Потроху. Просто зараз можливості такої нема, щоб рвонути. Обставини.

Він сказав це легко, майже повіривши сам, — і тільки десь глибоко коротко різонуло, бо він добре знав, що ніякі то не обставини. Що ті можливості він з'їв сам — сигаретами, вином, дрібними хотілками, ще однією непотрібною штукою, купленою о другій ночі, аби заглушити.

Тож він сказав «обставини». Тарас кивнув, бо був добрий і не ліз, — але глянув на секунду довше, ніж треба. І в тому погляді Адам прочитав, що той усе розуміє. Вони обидва зробили вигляд, що ні.

А потім почав накрапати дощ.

Хтось запропонував закруглятися — але Адам засміявся вперше за весь день по-справжньому. Бо футбол під дощем був однією з тих небагатьох речей, які він любив без жодного «але». Патрік був тієї ж думки: «Отепер футбол!» — і вони грали далі, мокрі, дурні, щасливі, ковзаючись по блискучій синтетиці. У ту мить Адам не думав ні про число в банку, ні про лист, ні про власну слабкість. Тільки м'яч, дощ і хлопці, що реготали на все поле. Додому він ішов пішки, мокрий до нитки й чомусь усміхнений. І десь на середині дороги, коли дощ уже вщухав, до нього прийшов спогад — сам, без запрошення, як приходить усе найкраще.

Найкраще побачення в його житті теж було під дощем.

Її звали Анастасія, вона була архітекторка й на те перше побачення прийшла в кедах, готова бігати, а не в тому, у чому дівчата бояться намокнути. Він вивів її на таке саме поле, вдавав тренера, вигадував дурні вправи, вона сміялася, дощ ліпив волосся до щік. Вони гасали, падали, знову бігли — і в якусь мить він подумав: отак і має бути. Просто. Живо. Без жодної підготовки.

Адам ішов і всміхався тому спогаду, як усміхаються старій фотографії.

А потім, як завжди буває зі спогадами, згадалося й інше. Як воно скінчилося.

Бо коли перестало бути грою й стало по-справжньому — коли треба було вже не гасати полем, а бути поряд, теплим, живим, щодня, — він раптом похолов. Зробився байдужим, ввічливо-фальшивим, ніби вимкнув усередині світло. Вона це відчула; таке відчувають одразу. І сказала те, що кажуть у таких випадках: «Вибач, справа не в тобі. Просто нам краще припинити».

Справа була в ньому. Завжди в ньому.

Він, звісно, рвонув її повертати — по-своєму, як умів: не словами, не теплом, а конструкцією. Букет ромашок, картка з QR-кодом, сайт із завданнями — архітектурними й про їхні зустрічі, — який він зробив сам; хто розгадував усі, діставав дату, час і місце побачення, на яке він її кликав. Вона розгадала. Прийшла. Пішли в більярд. І знову те саме: щойно стало реально, він зник у себе, а вона — у мовчання.

Ще кілька разів, уже пізніше, він дзвонив їй п'яний — просто поговорити.

І гірше було навіть не те, що він утратив саме її. Анастасія не була тією єдиною — подобалась більше за інших, і на цьому все. Гірше було, що це вже було: що він знав цю свою поламку напам'ять — і все одно повторив.

Дощ на той час зовсім стих. Адам дійшов додому мокрий, стомлений і чомусь не сумний. Бо дощ він любив — і той, у якому грав сьогодні, і той, у якому колись бігав із нею. Дощ нічого не забирав.