Частина 09

Двері Kováča відчинилися не одразу — але відчинилися.

Адам подзвонив за тим ім'ям, назвав, від кого, і на тому кінці помовчали рівно стільки, скільки треба, щоб зрозуміти: ім'я Kováča тут щось важить. Зустріч призначили на середу.

А тоді, у вівторок увечері, з ним сталося те, з чим він боровся все життя, тільки цього разу навпаки.

Він сів готуватися. Автоматично, за старим рефлексом: розкрив ноутбук, потягнувся до тих самих папок, до тих самих бездоганних слайдів, які вмів робити краще за будь-що. Пальці вже почали складати відповідь на питання, якого ще ніхто не поставив.

І він зупинився.

Згадав скло. Згадав тихе «ми подумаємо». Згадав майстерню, і криву дрібну деталь, і те дивне, майже забуте відчуття — вийти на поле й не забути, як грати. Згадав Патрікову картину — недомальовану, за яку всі чіпляються очима.

Адам закрив ноутбук.

Це було найважче, що він робив за багато місяців. Сидіти й нічого не готувати. Не будувати стіну між собою й завтрашнім днем. Руки свербіли, у голові свербіло ще дужче, тіло вимагало звичного наркотику — приготуватися до блиску. Він устав, вийшов надвір, пройшовся до Medická záhrada [1] й назад, викурив дві сигарети поспіль і ліг спати з тим самим неприготованим завтра, як лягають з незакритим боргом.

  *

Мартіна він уявляв інакше. Чекав кабінету, а потрапив у щось середнє між офісом і майстернею: столи, дроти, на одному — розібраний прилад, на іншому — недопите горнятко й хтось, хто саме сперечався сам із собою над екраном. Пахло паяльником і кавою. Тут теж робили руками, просто руки були інші.

Мартін виявився не набагато старшим за самого Адама — швидкий, з тими самими ясними, чіпкими очима, що й у Kováča, тільки молодшими.

— Kováč про тебе сказав дивне, — почав він замість привітання. — Що ти спершу поламаєш мені настрій, а потім я дякуватиму. То давай без танців. Ось. — Він розвернув до Адама екран. — Ми це робимо вже пів року. Воно майже працює. І в цьому «майже» я вже не бачу, де собака зарита. А ти дивишся вперше. Кажи, що бачиш.

І знову — свисток. Але цього разу Адам уже знав його в обличчя.

Тож він не потягнувся ні за готовою відповіддю, ні за розумним виглядом. Він просто почав дивитися.

Спершу мовчки, довго, аж Мартін почав нетерпляче постукувати пальцем. Потім забурмотів — не для Мартіна, для себе, як бурмотів у майстерні, як бурмотів завжди, коли річ не давала йому спокою. Питав уголос дурне й розумне впереміш, ліз туди, куди не просили, помилявся, вертався. І десь на п'ятнадцятій хвилині сказав те, від чого Мартін замовк і подався вперед.

Вони проговорили дві години. Не про Адама, не про Weird Artist, не про ринки — про оцю конкретну живу штуку на екрані, яку обидва хотіли зрозуміти. Адам не помітив, коли перестав бути кандидатом і став просто ще однією парою рук, яким цікаво.

— Слухай, — сказав нарешті Мартін, відкинувшись. — Грошей я тобі багато не дам, чесно скажу, ми самі поки на соплях. Але робота є. Справжня. З нами, тут, руками. Не з дому й не «пришлеш готове». Тут, за цим столом, з усіма, хто бачить, як ти помиляєшся, і як виправляєш, і як знову помиляєшся. Підходить?

Адам сказав «підходить» раніше, ніж устиг злякатися.

А злякався вже надворі.

Бо аж на вулиці до нього дійшло, на що він щойно погодився. Не на пітч. Не на дві години перед п'ятьма парами очей, які можна пережити й забути. На щось значно страшніше: щодня, за столом, при людях. Помилятися на очах. І він сам, своїми губами, щойно на це погодився.

Число на банку від цього не побільшало. Лист із тим особливим шрифтом і далі лежав нерозкритий, і документи цокали своє. Роботи, яка платила б одразу, це не давало — давало щось інше, чого він поки не вмів ні виміряти, ні втримати.

Адам стояв на вулиці, курив і сам не знав, радіти йому чи тікати.

І, як не дивно, не втік.

  *

Перший день у Мартіна був найдовшим у житті Адама — і робота тут була ні до чого.

Роботи він не боявся. Він боявся столу. Довгого спільного стола, за яким сиділи ще четверо, і кожен бачив твій екран, твої помилки, ту секунду, коли ти не знаєш, і ту, коли знаєш неправильно. Тут вилизати не давали. Тут треба було думати вголос, при свідках.

Перші три дні він хитрував. Кивав, слухав, а справжнє забирав додому — сидів до другої ночі, доводив до блиску й приносив уранці готовеньке, ніби воно само таке народилося. На четвертий день Мартін підсунув стілець, сів поряд і сказав спокійно, без злості:

— Adamko [2], ти знову приніс труп. Гарний, чистий труп. — Він постукав по екрану. — Мені не треба готове. Готове я й у інших куплю. Мені треба бачити, як ти думаєш. Осьде, зараз, при мені. З помилками. Помилка — це не сором, це слід, по якому видно, що людина йшла сама, а не списала.

І змусив його. Просто сидів поряд і не давав піти в тінь. Адам мучився, пітнів, робив дурні речі, ловив на собі погляди — і не вмирав. Стіл не розверзався. Ніхто не сміявся. Дівчина навпроти, побачивши, що він застряг, мовчки перехилилася й показала, де він проґавив, — і в тому не було ні краплі зневаги, лише те просте людське «давай разом».

Під кінець тижня стало трохи легше. Зовсім трохи. Але він уже знав це відчуття — з майстерні, з Патрікового крісла.

За саме сидіння в Мартіновій студії ніхто йому поки не платив — там він не заробляв, там будував своє. Хліб давало інше: та віддалена морока з розсилками й соцмережами для чужого замовника, яку він тягнув із ноутбука будь-звідки, хоч із того ж таки спільного стола, — нудна, механічна, зате щомісячна й певна. А коли й того не ставало на все, кілька вечорів на тиждень докидав Bolt.

Самокат стояв унизу, пристебнутий до труби, — той самий, за який Адам і досі був винен банку, бо іншого способу тоді не знайшлося. У такі вечори він зачохлювався в куртку, чіпляв термосумку й розчинявся в нічній Братиславі: під'їзди, коди домофонів, сходи без ліфтів, п'яні компанії, що просили «браток, а лишню піцу не везеш?», і рідкісні тихі люди, які казали «dovidenia [3]» так, ніби ти теж людина, а не голос у застосунку.