Частина 08

До Патріка Адам ходив не тільки стригтися. Стригтися — теж; але передусім тому, що Патрік був одним із тих трьох чи чотирьох людей на світі, з ким Адаму було легко. А легко Адаму бувало рідко.

Барбершоп був малий — два крісла, дзеркала, запах теплого рушника, воску й кави, яку Патрік варив сам і подавав кожному, ніби той прийшов не голитися, а в гості. На стіні висіла одна-єдина картина, яку Патрік намалював колись сам і якою ніколи не хвалився; коли питали, знизував плечима: «Та то так».

Стриг він, як пишуть картину. Не клацав ножицями абияк, щоб швидше, — відходив на крок, мружився, схиляв голову набік, чіплявся за один-єдиний волосок, що ліг не так, і не заспокоювався, поки той не ставав на місце. «Не рухайся», — казав він тихо, і в ті хвилини для нього не існувало ні черги, ні часу, ні навіть самого Адама — тільки та лінія, яку він вирівнював.

Робив він це при світлі, у дзеркалі, на очах у клієнта, і його анітрохи не бентежило, що дивляться. Навпаки.

— Ну, розказуй, — сказав Патрік, закинувши на Адама пелерину. — Тебе давно не було. І вигляд у тебе, братику, як у людини, яку тиждень тому переїхало, а вона щойно встала.

— Приблизно так і є, — сказав Адам. І, сам собі дивуючись, розказав. Небагато, без подробиць, — але розказав: про зустріч, яка не вийшла, про тиждень на дивані, про старого в майстерні й про двері, які той відчинив.

Патрік слухав, стрижучи. Він завжди слухав так, ніби те, що ти кажеш, — важливіше за все, що він робить руками, хоча руки при цьому не помилялися ні на волосок.

— Гм, — сказав Патрік, і це було все, що він сказав про почуте.

Він відійшов на крок, примружився на лінію над вухом, вернувся. Потім кивнув ножицями на власну картину на стіні:

— Оту я малював три роки. Так і не домалював. Дружина двічі просила зняти.

— А чого не знімеш?

— Бо як зніму, то доведеться домалювати, — сказав Патрік. — Не рухайся.

Якийсь час мовчали. За вікном ішла субота — люди з пакетами, коляски, хтось із хлопцями гнав уявний м'яч тротуаром.

— До речі, — сказав Патрік. — У неділю збираємось поганяти. Наші, плюс двоє нових, словаки з роботи. Приходь. Ти минулого разу два такі голи заклав, я досі згадую.

— Минулого разу мені просто пощастило.

— Ага, — сказав Патрік. — Обидва рази підряд.

Адам засміявся — тихо, самими губами, але засміявся. У Патріковому кріслі це виходило само.

Патрік стриг ще довго, довше, ніж треба було, — чіплявся за скроню, вирівнював, відходив, вертався. А тоді зняв пелерину, струсив волосся, розвернув крісло до дзеркала й дивився не на Адама, а на свою роботу, прискіпливо, як дивиться майстер, а не перукар.

— Výborné [1], — сказав він нарешті сам собі, задоволено. І вже Адаму: — Усе. Іди. І щоб у неділю був.

Адам глянув у дзеркало. Звідти дивився хтось трохи інший, ніж заходив. Різниця була невелика. Але вона була.

_______
[1] výborné (виборнє) — «чудово, відмінно» словацькою.