Частина 07

О четвертій він устав. Не тому, що поборов щось, — просто цього разу ноги підняли раніше, ніж голова встигла знайти причину лишитися.

Golem [1] у Central [2] о п'ятій нуль дві був порожній, як завжди. Черговий — той самий, що колись бачив, як не пройшла картка, — цього разу підняв голову одразу.

— О, — сказав він тим рівним, трохи гортанним тоном, яким тут вітаються, коли раді, але не хочуть цього показувати. — Давно тебе не було.

— Був зайнятий, — сказав Адам.

— Ага. — Хлопець кивнув так, ніби це «зайнятий» чув уже від сотні людей і знав йому справжню ціну. Але нічого не сказав, тільки посунув по стійці ключ від шафки. — Іди. Фітко [3] твоє.

Зал і справді був його. Тіло спершу впиралося, ображене на тиждень дивана, — штанга йшла важко, дихання рвалося, і в дзеркалі стояв хтось обм'яклий і сірий. Але десь на третьому підході воно згадало. М'язи згадали раніше за голову, як завжди в нього й було: спершу тіло, потім пояснення. Футболка прилипла до спини, у скронях застукало, і те тьмяне недороблене світло над тренажерами знову стало на бік Адама.

Він не думав, що це перемога. Він цю виставу вже бачив — і знав, у якому місці вона зазвичай зривається. Але сьогодні можна було просто підняти вагу. На сьогодні цього вистачало.

Дні поволі верталися в колію. Четверта. Холодна вода. Golem. Робота. Він не гнав себе, не обіцяв собі стати кимось до понеділка — просто робив по одному ранку за раз. Айкос лишився, вино ввечері теж інколи лишалося, але вже не щовечора, і вже не для того, щоб швидше темніло, а просто так, за звичкою, яку він поки не чіпав.

Проблеми нікуди не поділися. Лист із тим особливим шрифтом так і лежав нерозкритий. Число на банку не подобрішало — Адам просто знову навчився на нього не дивитися. Документи цокали. Але вранці, у залі, за годину до того, як місто починало на нього дивитися, всього цього ніби й не було.

Одного дня, вертаючись, він завернув у парк Medická záhrada [4] й сів на лавку. Стара пані вигулювала пса, двоє студентів сперечалися словацькою про щось, від чого обом було весело, горобці ділили кимось кинуту булку. Звичайне життя, до якого він так і не навчився повністю належати, — але посидіти скраю, погрітися об нього було приємно. Він сидів, курив і нічого особливого не думав.

Роман з'явився в суботу, без попередження, як стихія.

Він не написав — подзвонив, чого не робив майже ніколи, і сказав тільки:

— Спускайся. І не бери нічого.

Унизу, біля під'їзду на вулиці Krížna [5], стояла його машина, а сам Роман курив, спершись на капот, з виглядом людини, яка вже все вирішила за тебе.

— Куди? — спитав Адам, сідаючи.

— Побачиш.

— Хоч скажи, до кого.

— Ні.

— Мені хоч підготуватися…

— Отож-бо й воно, — сказав Роман і рушив. — Саме цього ти й не зробиш. Ніяких слайдів, ніякого демо, ніякої тієї твоєї бездоганної коми. Приїдемо — будеш просто говорити. Як людина з людиною. Як зі мною тоді, о четвертій ранку. Пам'ятаєш, як воно було — поки ти ще не навчився боятися?

Адам мовчав. Свисток, той самий, тихо дмухнув десь усередині.

— Ти вмієш знаходити на ходу, — сказав Роман уже спокійніше, дивлячись на дорогу. — Я бачив. Ти тому й цікавий, що не йдеш за шаблоном, а розкопуєш. Так тебе ніхто не вчив — сам дійшов, бо не терпів, коли готове пхають у голову. А тоді виходиш до людей — і чомусь робиш рівно навпаки: зубриш, як школяр перед комісією. Пси. То не ти.

— А якщо я знову засиплюся?

— То засиплешся живим, а не картонним, — сказав Роман. — Це вже прогрес. — Він скоса глянув на нього й додав тихіше, майже лагідно: — Один раз у житті, малий, вийди на поле, не вивчивши наперед, чим воно скінчиться. Зроби мені ласку.

Машина вливалася в суботню Братиславу — з людьми, з сонцем на склі, з тим денним світлом, у якому все видно. Адам сидів і, як давно вже не бувало, не знав, що буде далі.

І від цього було страшно. І, як не дивно, майже легко.

  *

Машина зупинилася не там, де Адам чекав. Ні скла, ні вежі, ні охоронця на вході — вузька вуличка десь на краю Старого міста, стара пошарпана брама, а за нею подвір'я, завалене дошками, залізяками й ще чимось, чому Адам і назви не знав.

— Іди, — сказав Роман, глушачи двигун. — Другі двері праворуч. Я почекаю тут.

— А ти хіба не…

— Ні. Це не моя розмова. — Він відкинувся на сидінні й заплющив очі, як людина, що зробила свою частину роботи. — Іди вже.

За другими дверима була майстерня. Пахло деревом, оливою й гарячим металом. Під самотньою лампою, згорбившись над лещатами, стояв старий чоловік і щось підпилював — дрібне, блискуче, тримаючи його так близько до очей, ніби більше в світі нічого не існувало. Він не підвів голови.

— Пан Kováč [6]? — спитав Адам.

— Саме він, — сказав старий, не відриваючись. — А ти той хлопець, за якого просив Роман. Сідай куди-небудь. Тільки не туди, там клей.

Адам сів на табурет і, за звичкою, почав із того, з чого починав завжди:

— Я хотів би розповісти вам про проєкт, який…

— Не хотів би, — спокійно перебив Kováč, усе ще підпилюючи. — Проєкти — то папери. Я на них надивився. — Він нарешті підняв голову, і очі виявилися ясні, уважні, зовсім не старечі. — Роман сказав, ти вмієш бачити, як усе влаштоване. То скажи мені краще осьде.

Він кивнув убік — на верстат, де лежав розібраний механізм: якийсь старий прилад, вивернутий нутром догори, з деталями, висипаними поряд, як кістки.

— Тиждень не можу второпати, чому воно клинить. Молоді хлопці приходили, дивилися в свої телефони, казали «треба міняти вузол». Вузол я й сам поміняти вмію. Ти скажи, чому.

І тут воно почалося — свисток, тонкий, знайомий. Рука сама потяглася до кишені — за чим? За слайдами, яких не було. За готовою відповіддю, якої не існувало.

А готуватися не було як. Не було коли. Не було до чого.

І свисток, не знайшовши, за що зачепитися, поступово стих.