Частина 06

Роман дізнався все ще до того, як воно прийшло офіційно.

Йому подзвонив той, у дорогому светрі, — подзвонив увечері наступного дня, що вже само по собі було відповіддю. Коли хочуть сказати «так», дзвонять уранці. Коли «ні» — чекають, поки стане незручно мовчати, а тоді дзвонять увечері й говорять м'яко.

— Слухай, Романе, хлопець твій талановитий, — сказав светр. — Реально талановитий. Але сируватий. Ми не побачили людину — побачили презентацію. Хай підросте.

Роман подякував, поклав трубку й підійшов до вікна. Унизу лежала вся Братислава — Sky Park стоїть так, що з нього видно все, а тебе — ніхто. Три білі вежі, вигнуті, наче хтось налив їх з молока й не дав застигнути рівно; унизу парк, далі місто, річка, вогні мостів. Роман купив тут квартиру три роки тому — одну з кількох, що тримав по різних містах; ця була для Братислави.

«Не побачили людину». Пси. Він бачив ту людину. Він тому й уліз у цю історію, що бачив.

Роман знав ту секунду, у яку все посипалось. Він сидів у кутку, поза столом, і дивився, і в ту мить, коли Адам із живого хлопця перетворився на бездоганну відповідь, Роману захотілося встати й дати йому потиличника, як колись давав молодшим на будові. «Та скажи ти їм по-людськи, дурню. Скажи, як мені колись казав — о четвертій ранку, коли думав, що я вже не слухаю».

Бо саме тоді, о четвертій ранку, півтора року тому, Роман і повірив.

Адам прийшов до нього по гроші. Як усі приходять — з палаючими очима й папкою, у якій усе геніально і ніщо не працює. Роман таких бачив сотні: молоді, голодні, певні, що світ просто ще не розгледів їхньої геніальності. Він уже налаштувався сказати звичне «ні» й піти пити каву.

А хлопець, замість того щоб продавати, раптом почав питати. Як влаштований сам Роман. Чому одне працює, а інше ні. Не «дайте грошей», а «покажіть, де я дурний». І слухав. По-справжньому слухав, як мало хто вміє — не чекаючи своєї черги говорити, а вбираючи.

Роман тоді проговорив з ним до ранку. Розніс його ідею вщент, каменя на камені не лишив, і чекав, що хлопець скисне, образиться, піде. А той сидів, кивав і записував. Наприкінці сказав: «Дякую. Ви щойно зекономили мені рік». І пішов у ту четверту ранку, а Роман лишився сидіти й думати, що оце вперше за багато років йому хтось був по-справжньому цікавий.

Роботу він тому хлопцеві знайшов наступного тижня. Не з жалю — з цікавості, що той з неї зробить. Адам за пів року автоматизував собі половину обов'язків і взявся покращувати чуже, хоч ніхто не просив. Пси, та він навіть найманим бути не вмів як слід — завжди виходило, що це він тут щось вирішує.

Своїх дітей у Романа не було. Була колись дружина, давно, ще в тому житті, до Братислави; лишилися хороші стосунки й дурна звичка розказувати їй новини в голові. А була робота — налагоджувати чужі справи: зводити ідеї з грошима, вибудовувати процеси, витягувати інвестиції з тих, хто сидить на них, як квочка. Дві вищі освіти, двадцять років практики й валіза, що майже не розпаковувалася, — Відень, Мілан, Варшава, куди пошлють. Він навчився бачити, хто вистрелить, а хто ні, і майже не помилявся. За це й платили, і платили добре.

З Адамом він, схоже, помилився. Не в тому, що той бездарний, — у тому, що поставив на нього зарано. Талант був. Готовності не було. І Роман, який усе життя вгадував саме готовність, цього разу дав серцю перебити око.

Він написав хлопцеві на третій день. «Живий?» Отримав «живий», по якому було видно, що ні. Написав ще. Той відповідав однослівно, здалеку, з тієї своєї нори, куди залазив щоразу, як світ його бив.

Роман знав ту нору. Він і сам колись у такій жив. Тому й не ліз силою — з такими це марно. Просто лишав двері прочиненими, як лишають світло в коридорі для того, хто, може, вночі таки повернеться.

Але сидіти склавши руки він теж не вмів.

Того вечора Роман дістав старий записник — не Адамів, свій, — де роками лежали контакти, до яких він звертався раз на кілька років, коли треба було по-справжньому. Погортав. Знайшов один рядок, на якому затримався довше, ніж на інших. Подумав. Полічив у голові, кому й що буде винен, якщо смикне за цю ниточку. Виходило дорого.

Потім закрив записник і сказав уголос, до порожньої кімнати, як казав завжди, коли вже вирішив:

— Ну добре, малий. Ще один раз. Але тепер будемо по-моєму.