Частина 05

Далі все відбулося швидко і ввічливо. Потиснули руки. Хлопець сказав «дуже круто, чесно». Жінка віддала візитівку, якою обоє не скористаються. Чоловік у дорогому светрі провів до ліфта й говорив щось приємне про те, як важко зараз піднімати такі речі.

Роман наздогнав його вже на вулиці.

— Ну, — сказав він і замовк.

— Ну, — сказав Адам.

Вони стояли під тією самою скляною стіною, у якій відображалося небо.

— Ти вийшов туди, як на фотосесію, — сказав Роман тихо, без злості. — Я ж просив. За ручку беруться, а не слухають.

— Усе було правильно, — сказав Адам. — Кожне слово.

— Отож, — сказав Роман. — Кожне. — Він поплескав його по плечу, важко, по-своєму. — Іди спати, зірко. Не гризи себе.

Адам кивнув. Роман сів у машину й поїхав, а він лишився стояти.

Додому він не пішов. Ноги самі понесли в інший бік, до нічного кіоску на розі, де світилося жовте вікно й куди він не заходив уже давно. Він купив пачку, хоч на пачку в нього не було, — тих самих грошей, що мали піти на документи. І пляшку вина. Не для настрою — просто щоб було з ким мовчати вдома.

Перша затяжка була гидка й рідна, як повернення в стару квартиру, де вже не живеш.

Він стояв, курив і дивився, як над містом гасне те скляне небо. Свистка більше не було. Була тиша — спокійна нарешті… ні. Не спокійна. Порожня. Та давня, знайома, у якій усе одно.

Він докурив до фільтра, кинув недопалок і пішов додому. На людях він пити не вмів; якщо вже пив, то сам.

  *

Ранок він зустрів на дивані, не роздягнувшись. У роті стояв смак учорашнього — вина й диму. Телефон лежав на підлозі екраном донизу. Він знав, що там нічого нема, ще до того, як перевернув. «Ми подумаємо» не пишуть уранці. «Ми подумаємо» взагалі не пишуть.

Далі дні злиплися в один.

Він не пам'ятав, щоб вирішував сповзти, — воно сталося саме, як стається погода. Прокидався о четвертій, за звичкою, і лежав, дивлячись у стелю. Golem [1] відчинявся о п'ятій. О п'ятій нуль дві там нікого не було, і він це знав, і не йшов. Просто лежав, поки за вікном не сіріло, а тоді вставав уже втомлений від дня, який ще не починався.

Айкос. Кава. Фільми — один за одним, без розбору, аби в голові говорив хтось інший. Увечері вино. Сам, на дивані, бо з вином швидше темніло. Слабкість? Слабкість. Він знав це до останньої клітини — і наливав далі. Питання «чому» він собі не ставив. Бо ну.

Роман написав на третій день.

«Живий?»

«Живий», — набрав Адам.

«По буквах не схоже. Ті не озвались?»

«Ні.»

«Пси. — Пауза. Потім: — Не сиди там сам, дєд. Вилазь кудись. Зроби мені ласку.»

«Ага», — написав Адам і нікуди не виліз.

Роман більше не писав того тижня.

Мама подзвонила в неділю. Вона вже років дванадцять жила в Празі — виїхала в Європу ще тоді, коли він і не думав рушати, — і телефонувала щонеділі, як за розкладом.

— Синку, ти як? Проєкт твій рухається?

— Рухається, мам. Усе нормально, — сказав він тим тоном, яким кажуть, коли не хочуть, щоб питали далі.

— А з дівчатами? Ти ж казав, познайомився з кимось.

— Та є одна. Нормально все. — Знову той самий тон. Бо та одна, як і всі до неї, виявилася не тією, а розказувати не було чого.

— А документи?

— Роблю, мам. Усе під контролем.

Вона трохи помовчала. Вона завжди чула той тон і ніколи не тиснула — за що він і любив ці неділі. Розповіла щось своє, празьке, дрібне й тепле. Він слухав і думав про ту казку, яку колись пообіцяв їй — не вголос, собі, — і на яку в нього знову не було ні копійки.

А тоді вона спитала, над чим він там сидить вечорами. І він, сам не помітивши як, почав розказувати. Про Weird Artist, про те, що можна зробити, якщо правильно все зв'язати, про одну ідею, від якої йому досі свербіли руки. Говорив довго, захоплено, забувши і про пітч, і про число в банку, — так, як говорив лише про те, що по-справжньому любив. Мама слухала й усміхалася в трубку.

— От бачиш, — сказала вона, коли він видихнув. — А кажеш, усе нормально.

— Все кул, мам, — сказав він. І вперше за тиждень це майже не було брехнею.

У понеділок прийшов лист. Офіційний, тим особливим шрифтом, яким пишуть тільки погане. Термін документів добігав кінця, і на поновлення тепер треба було більше, ніж місяць тому, і набагато більше, ніж у нього було. Він поклав лист на стіл, поряд із учорашнім, і не став відкривати. І так знав, що всередині.

Число на банку більше не було сором'язливим. Воно стало відвертим.

Одного вечора, десь на дні того тижня, він сидів на підлозі, спиною до дивана, з айкосом у руці, і дивився не на екран, а повз нього, у стіну.

Потім устав. Не тому, що щось вирішив, — просто ноги підняли, як колись підіймали затемна. Підійшов до вікна, відчинив. Холодне повітря вдарило в обличчя, справжнє, як та вода з криниці. Він стояв і дихав, і місто дихало разом із ним, і десь глибоко, під усім тим сміттям тижня, ледь чутно засвербіло щось безіменне — знайоме, як те, що він уже колись відчував і забув.

Він не знав ще, що з цим робити.

Але вранці, о четвертій, він розплющив очі — і цього разу встав.

_______
[1] Golem — мережа фітнес-залів у Словаччині.