Частина 04

Дні до четверга були однакові, як бувають однакові дні в людини, що точно знає, чого хоче. Четверта. Холодна вода. Зал о п'ятій нуль дві. Тоді ноутбук — чужі розсилки, чужі банери, той сірий хліб, що годував його вже котрий рік і не питав, ким він хоче стати. І потім увесь вечір — воно.

Він знав те демо, як власні долоні. Знав кожну відповідь і відповідь на кожну відповідь. Відрепетирував навіть паузи: де замовкнути, де глянути в очі, де посміхнутися так, ніби йому байдуже. До середи воно стало чисте, як хірургічний інструмент, і таке саме тепле. Місця, де було б видно живу людину, він виловив і зашліфував один за одним, і сам не помітив, коли їх не лишилося зовсім.

У вівторок картка в залі не пройшла. Черговий, який два роки не піднімав голови від телефона, підняв її. Подивився на Адама так, як дивляться на людину, коли вона раптом стала видимою не з того боку.

— Спробуйте ще, — сказав Адам рівно.

Не пройшла і вдруге.

— Та банк тупить, — сказав черговий, уже жаліючи, що глянув. — Заходьте, потім занесете.

Адам зайшов. Відтренувався, як завжди. Тільки штанга того ранку була важча, ніби хтось долив у неї того погляду.

Він знав до копійки, скільки в нього на картці, і знав, що зал забирає той шматок, який мав піти на документи — термін яким скоро виходив, а на поновлення бракувало, — і вони теж дивилися на нього звідкись із шухляди. Але без зала не було ранку, а без ранку не було його. Тож він вибрав ранок.

У ніч на середу він не міг заснути. Демо було готове аж занадто, а тіло — ні. Він устав, дістав з-під ліжка стару картонну коробку, а з неї — товстий записник, який вів ще з заводу. П'ять років чужих думок, переписаних його рукою: книги, досліди, цитати, все, що колись зачепилося.

Розгорнув навмання. Сторінка була про плацебо.

Його ж почерк, тільки молодший. «Мозок не відрізняє реально пережите від яскраво уявленого». Нижче — про чоловіка, який помер від раку, хоча пухлина була крихітна; помер, бо повірив, що приречений. І про поранених, яким наприкінці війни кололи фізрозчин замість морфію, і біль відступав — бо вони чекали, що відступить.

Щось у цьому рядку зачепило його — не думкою, а тим самим безіменним відчуттям, ніби він це вже колись чув.

«Ага, — подумав він. — А думкою, значить, і рак розсмокчеться, і по воді походимо». Він знав ціну таким книжкам: половина — правда, половина — продане диво, і він завжди відділяв одне від одного, це виходило само.

Але одне речення не давало перегорнути сторінку. Не те, де диво. Те, де чоловік помер, бо повірив.

Він довго дивився на той рядок. Потім закрив записник, поклав назад у коробку, під ліжко, у темряву, де воно й пролежало п'ять років, і ліг.

Уже засинаючи, почув телефон. Роман.

«Ну шо, готовий, зірка? Чи ще шліфуєш ту саму кому?»

«Готовий», — набрав Адам.

«Ото й біда, — прийшло у відповідь. — Ти надто готовий. Живі люди люблять живих. Не виходь туди відполірований, як дверна ручка, бо за ручку беруться, а не слухають. Спи вже. Та скіко тієї жизні.»

Адам подивився на те «та скіко тієї жизні» й чомусь усміхнувся вперше за весь вечір.

До четверга лишалася одна ніч. Демо було ідеальне. Відповіді були ідеальні. Він сам був майже готовий. Залишалося протриматися ті дві години перед п'ятьма парами очей.

Він заплющив очі. Завтра — четвер.

  *

Четвер почався без будильника. Адам розплющив очі за кілька хвилин до нього й вимкнув, щоб не дзвонив, — обережно, ніби боявся розбудити щось, що краще не будити. Пахло холодною кімнатою і вчорашньою кавою.

У зал він не пішов. Уперше за багато тижнів. Сказав собі, що береже руки й голову перед вечором, а насправді просто не хотів сьогодні під той погляд чергового, який два дні тому вперше підняв голову. Замість зала стояв під холодним душем, поки не звело щелепи, і переконував себе, що це майже те саме. Не було те саме.

Одягався довго — не тому, що не знав у що, знав із вечора. Сорочка, брюки, нічого зайвого. Усе те, у чому він виглядав людиною, яка вже дійшла, а не тією, що ще йде. Окуляри, крізь які він бачив рівно так само, як і без них, — просто з ними обличчя ставало серйознішим, дорослішим, трохи чужим. У дзеркалі стояв хтось зібраний, спокійний і майже не він. Саме той, хто був потрібен на дві години.

— Ну шо, чудак, — сказав він тому, у дзеркалі. — Не підведи.

Той у дзеркалі не пообіцяв.

День до зустрічі тягнувся, як тягнеться день, у кінці якого на тебе чекає щось, чого не обійти. Адам працював, відповідав на листи, двічі перечитав те, що й так знав напам'ять. Кава холола в чашці. За вікном Братислава жила своїм — трамваї, голуби, хтось лаявся десь під бляхою даху. Усе було звичне, і саме тому нестерпне: світ навіть не здогадувався, що сьогодні четвер.

Надвечір він вийшов раніше, ніж треба, щоб пройтися пішки. Дорогою проговорив демо ще раз, від першого слова до останнього, і воно було бездоганне, і від цього чомусь не легшало. Свисток, який тижнями сидів десь за стіною, тепер стояв поряд і дмухав тихо, рівно, без перерви.

Eurovea Tower [1] стояла над рікою, скляна, і в тому склі відображалося небо. На дверях — довга металева ручка, начищена до блиску. Адам узявся за неї — і на секунду згадав, ні з того ні з сього, вчорашнє Романове: за ручку беруться, а не слухають.

Він відпустив повітря, якого й не помічав, що тримає.

І потягнув двері на себе.

Усередині пахло кавою і новими меблями. Довгий стіл, м'які стільці, велике вікно на нічне місто, у якому будівля відображалася сама в собі. Людей було п'ятеро, як і казав Роман.

Двоє сиділи ближче — жінка з коротким сивуватим волоссям, яка щось писала в блокноті ще до того, як Адам почав, і чоловік середніх років у светрі, надто дорогому для светра, той, що, за словами Романа, рухав двері. Далі, під вікном, — молодший хлопець із телефоном, який поклав його екраном донизу, коли Адам увійшов, і це був добрий знак. І окремо, з торця столу, у кріслі, трохи відсунутому назад, сидів старший чоловік, який не мав перед собою нічого — ні блокнота, ні телефона, ні кави. Він просто дивився. Роман казав про нього одне слово: гроші.