Частина 02

Ту-ту. Ту-ту.

Він убив будильник ще до другого «ту» — рука знала дорогу в темряві краще за очі. Четверта. За вікном Братислава ще спала тим сірим сном, коли навіть трамваї стоять і думають, чи варто взагалі рушати.

Адам полежав хвилину на спині, дивлячись у стелю, якої не було видно. Щось лишилося після сну — не картинка й не думка, а слабке відчуття, ніби він щойно був десь, де вже колись бував, і ніяк не міг згадати, де саме. Долоні ледь теплі, наче щойно щось стискали. За кілька секунд це минуло, як минає все безіменне, і він устав.

Кімната була маленька, але його. Це головне слово — його. Тридцять метрів чужої країни, за які він платив сам, зі своєї роботи, нікому не винен за поріг. Ліжко, стіл, стос книжок, які він читав по-справжньому, а не для того, щоб потім комусь сказати, що читав. Чайник. Дві сорочки на плічках, випрасувані з вечора, бо зранку на це шкода хвилин. Він любив, коли речей мало і кожна на своєму місці.

Вода з крана йшла холодна, аж зуби ломило. Він не грів. На секунду, поки набирав її в жменю й хлюпав в обличчя, згадалося інше — криниця в бабці на подвір'ї у Смерековому, відро, що било по цямрині, і та вода, від якої заходилося серце, бо холоднішої за неї не було на світі. Він тоді думав, що виросте — і матиме теплу воду завжди. Виріс. Теплу мав. І мив обличчя холодною, бо в холоді думки чіткіші.

Цього ранку думки були не дуже й потрібні — потрібні були ноги, штанга і година, поки місто не розплющило очі.

Golem [1] у Central [2] відчинявся о п'ятій. Він приходив о п'ятій нуль дві. Не тому, що любив запізнюватися, — тому, що о п'ятій нуль дві там не було нікого. Черговий за стійкою кивав, не піднімаючи голови від телефона, і все. Далі — тільки він, залізо і гул тих ламп, що ніяк не хотіли до кінця розгорітися.

Йому подобалось, як воно горить. Оте тьмяне, недороблене світло над порожніми тренажерами. У ньому не було свідків.

Він узявся за гриф.

— Ну що, — сказав тихо. — Попрацюємо.

Тут можна було робити вправу криво, губити рахунок, кидати зайву вагу з гуркотом на весь порожній зал. Ноги самі несли його сюди затемна, рік за роком, місто за містом.

Пахло гумою, залізом і кавою з автомата в кутку. За вікном почало сіріти. Десь на третьому підході, коли футболка вже прилипла до спини і в голові стало гарно й порожньо, він упіймав себе на тому, що всміхається. Отак, без причини. М'язи горіли, серце гнало кров, і на ці кілька хвилин не було ні документів, ні чисел, ні того, що чекало попереду, — був тільки він і вага, яку можна підняти або не підняти, і жодного питання складнішого. Ранок був його.

Додому, на Krížna [3], він ішов повз темний парк Medická záhrada [4], коли перші трамваї вже наважилися рушити, а небо над дахами робилося з чорного синім. Місто прокидалося поволі, по одному вікну. Він любив цю годину найбільше — коли світ ще не почав на нього дивитися, а вже був теплий і живий. Купив у пекарні на розі дві булки. Жінка за прилавком щоразу дивилася на нього так, ніби він з іншої країни. Він і був з іншої країни. Це не заважало.

Удома, поки закипав чайник, він відкрив банк.

Число на екрані було таке, яким буває число наприкінці місяця, — сором'язливе. Він порахував у голові, як рахував завжди, швидко й точно: податок, кімната, їжа. Виходило, що зал наступного місяця вже не влазить. А ще десь там, у шухляді, лежали документи, яким скоро виходив термін, а на поновлення треба було ще зібрати.

Він подивився на це число ще секунду. Потім закрив застосунок, наче не бачив.

— Розберемось, — сказав він чайнику. — Не вперше.

Чайник не сперечався. Ці числа вміли з'явитися саме тоді, коли все нарешті стало на місце.

Він розлив каву, сів до столу і відкрив ноутбук. Ось тут була інша кімната — та, у якій він теж жив, тільки без стін. Папки, нотатки, недороблені проєкти, які він мостив вечорами, коли світ спав і не заважав. Weird Artist. Смішна назва для того, у що воно поволі перетворювалося. Колись це мав бути одяг, потім книга, тепер — щось значно більше, чого він і сам ще не наважувався назвати вголос.

Він працював, поки кава не вистигла. Автоматизував дрібницю, яку інші робили б руками щодня, — бо навіщо робити щодня те, що можна продумати один раз. На заводі колись через це на нього дивилися косо — молодий, а вічно щось перекроює, замість того щоб мовчки крутити гайку. Тепер за те саме йому платили.

Телефон блимнув.

Адам не любив, коли блимало о цій порі. О цій порі писали тільки ті, кому справді треба, або ті, від кого нічого доброго. Він перевернув телефон екраном догори.

Роман.

«Діду, є розмова. Одні люди хочуть, щоб ти показав своє живцем. Не файл, не листа — сам, перед ними. Я дав слово, що ти вмієш. Не підведи, деталі скину ввечері.»

Адам поклав телефон і якийсь час дивився у вікно, де Братислава вже прокидалася по-справжньому — з трамваями, з людьми, з усім тим денним світлом, у якому все видно.

Кава остигла остаточно.

— Ну от, — сказав він тихо, ні до кого. — Приїхали.

_______
[1] Golem — мережа фітнес-залів у Словаччині.
[2] Central — торгово-офісний центр у Братиславі, на Metodova, біля Trnavské mýto; у ньому й зал.
[3] Krížna — довга вулиця в центрі Братислави, житловий район зі старими будинками.
[4] Medická záhrada — старий парк у центрі Братислави, колишній сад медичного факультету.