Частина 01

КНИГА ПЕРША — «ЗА СКЛОМ»

Стіни були жовтого каменю, вузькі вікна без скла, і крізь них тягло гарячим, як із печі. Пахло глиною, димом і чимось солодким, що сушилося під стелею. Де воно було цього разу, Адам не знав. Але головне він уже знав — що зараз обернеться, і там сидітиме старий.

Старий сидів навпочіпки біля вогнища й перебирав глиняні черепки — пальцями, геть чорними від золи, — прикладаючи один до одного, шукаючи, які зійдуться. Він не обернувся.

— Довго ж тебе не було, — сказав він так, ніби Адам вийшов по воду й забарився. — Сідай. Тільки нічого не чіпай.

— А де ми цього разу?

— Єрихон. — Старий приклав два черепки, хмикнув, один швиргонув назад у попіл. — Одне з найдавніших міст на світі. Тут навчилися ставити стіни раніше, ніж писати. Спершу стіни, а вже потім літери. Подумай над цим на дозвіллі.

Адам хотів спитати те, що хотів завжди, — навіщо, і чому знову, і що це все означає. Але на столі, серед черепків і пилу, стояло те, повз що він щоразу не міг пройти.

Маленька кругла річ, якій тут не місце. Вона сяяла тихо, наче хтось стиснув зорю до розміру яблука й замкнув під невидиме скло. Кімната не пасувала до неї, а вона — до кімнати, і саме тому відвести очі було годі.

— Не чіпав би ти її, — не піднімаючи голови, сказав старий. — Скільки вже разів.

Адам його майже не чув. Рука вже пішла — повільно, крізь щось густе, як вода, — і що ближче до світла, то дужче гупало в грудях і то менше лишалося думок. Зоря росла в його очах, ставала всім.

Пальці торкнулися.

Підлога зникла, і він полетів у ту темряву, яка вже давно його знала.