29.

29.

Антуан Гам приїхав на роботу. Паркуючи мопед біля будівлі, де розташовувався контрольний відділ, він подумав, що, мабуть, тепер в нього є причина змиритися з тим, що відбувається. Новим транспортом він користувався вже тиждень, ставши одним з перших, коли зняли давню заборону на двигуни внутрішнього згоряння. Та не переставав дивуватися, яке ж це задоволення – їзда на двох колесах із мотором. Навіть якщо їхати йому недалеко. У місті не було відстаней, які б вимагали іншого транспорту.

З початку калейдоскопічних змін минуло півтора місяці. Спочатку на комп'ютер чи смартфон кожного мешканця Міста Місяця надійшло повідомлення: за три місяці буде припинено виплату безумовного доходу всім, окрім тих, кому більше шістдесяти років, та інвалідів. Людям пропонувалося знайти собі роботу, чи зайнятися бізнесом. Кожен має робити щось корисне для інших, йшлося у повідомленні.

Багато хто, напевно, не спав уночі після того, як прочитав це. Де знайти роботу, чим зайнятися? Але вже наступного дня почали приходити повідомлення про зняття заборон - тепер можна було їсти м'ясо, купувати стільки речей, скільки захочеться, та навіть їздити за межі міста. Багато хто відразу ж скористався цим, - найдивовижніше, як швидко з'явилися у місті багато речей. От, хоча б мопеди на вулицях. Деякі з них купували у тих, хто жив за межами міста, - як і паливо (вони вміли переганяти нафту, що видобували, на бензин). Але буквально за кілька тижнів деякі підприємливі городяни налагодили виробництво, саме в них купив свій засіб пересування Антуан.

Повз проїжджав вантажний автомобіль. Ось чотириколісний транспорт майже неможливо було побачити у місті, для нього мало місця на велодоріжках. Але в цього у кузові стояли бочки. Антуан згадав, що заправну станцію для мопедів обладнали у кількох кварталах звідси. Ймовірно, ті, хто мешкали за межами міста, привезли бензин, а назад забрали порожні бочки, і зараз поверталися до себе додому. Двоє молодих хлопців у білому одязі сиділи у кабіні. Той, що поруч із водієм, з цікавістю роздивлявся будинки, повз які їхав. А водій розмовляв із дівчиною, яка сиділа на задньому сидінні. Несподівано Антуан упізнав її: Вітторія Калессі, свідок, яка виявила трупи в каналі… Він сам не допитував її, - це справа поліції, - але бачив документи, включно з її фотографією, на екрані, звісно. А тепер крізь відчинені вікна кабіни чув, як водій автомобіля, що повільно рухається, запитує її:

-Так ти поїдеш... жити зі мною? - Англійською він говорив з акцентом, але цього слід було очікувати.

-А в тебе немає дружини, Махмуд? – зі сміхом спитала та.

-Ні! - Водій на секунду відірвав руку від керма і, сміючись, зробив жест у бік сидячого поряд. – Ось у Джабара є, але він поки що не може бігати…

Машина зникла за рогом, тож, Антуан так і не дізнався, що ж Вітторія відповіла Махмуду. Якщо він захоче, то перевірить її профіль у міській інформаційній системі, щоб дізнатися, залишилася вона все-таки у місті чи ні. Втім, Вітторія Калессі, як і багато хто, скоро перестане отримувати безумовний дохід. Чи вихід для неї – опинитися у якості дружини за межами Міста Місяця? Що вона знає про життя там? Що взагалі городяни знають? Окрім тих, хто тепер має ділові стосунки із цими людьми.

Антуану було не до того. Робочий день мав початися з того, щоб постати перед начальником. Той, після вітання, одразу перейшов до справи:

-Отже, ми припиняємо займатися організацією Конраді.

-Звичайно, сер. Коли цей Генріксон опинився у мерії…

-Справа не в цьому, Гаме. – Начальник похитав головою, бачачи невдоволене обличчя Антуана. Цікаво, чому він так з'ївся на цього Хенріксона? – Ви бачите, що відбувається. Які нові правила тепер у нас? Ви й самі скористалися цим, правда? - Мабуть, начальник бачив його мопед, й Антуану залишалося тільки відповісти:

-У деяких відношеннях, сер.

-Ну ось. А тепер ми знаємо, у тому числі зі свідчень цього Девіса, що це саме те, за що Конраді виступав. Функція нашого відділу – захищати засади життя міста. А вони змінилися, як змінилися й закони.

-Але хто це зробив, сер? Хто їх змінив, та чому?

-Не знаю. Та мене це й не цікавить. – Начальник знизав плечима. – Ми маємо захищати будь-який встановлений порядок. Можливо, ви ставитеся до цього по-іншому… Невже ви хочете піти? Я не хотів би втрачати такого фахівця з аналізу інформації, - сказав начальник.

Антуан і сам знав, що він сильний саме у цьому. До того ж, куди йому йти? Чим він займатиметься, якщо безумовний дохід перестане існувати? Але... чи зможе він захищати щось протилежне тому, що вважав за правильне усе життя? Завжди займався тим, щоб травоїдні могли продовжувати мирно пастися. Тепер йому пропонували охороняти хижаків, та й самому стати одним з них.

Втім, м'ясо він теж встиг скуштувати.

-Ні, сер, не збираюся. Принаймні, зараз. Хоча й не знаю, що мені тепер доручать. Але... невже вас справді не цікавить те, про що я запитав, сер?

-Ні. І вам цікавитись теж не рекомендую. Зараз нам потрібно з'ясувати, скільки таких, як цей Девіс, може виявитися у поліції. Тільки безлічі злочинців у її лавах нам і не вистачало... А якщо там є такі ж фанатики, як він... Це і є ваше завдання, Гаме.

-Зрозуміло, сер.

Що він міг відповісти? Якщо вже вирішив залишитися у контрольному відділі. Антуан Гам просто не мав вибору.