27.

27.

-Ну як, ч готова розповідати? - почула Лаура в темряві голос вбивці.

Вона не знала, зрозуміло, скільки часу перебуває у такому становищі. У темряві нічого не змінювалося, смартфон викрадач в неї забрав, а годинника Лаура й не мала. Носити річ, яка не була необхідною, та функцію якої мав у цьому випадку смартфон, не було прийнято (хоча заборони не існувало): це суперечило принципу мінімізації споживання, яким керувалися в Місті Місяця. Лаура цього принципу не поділяла, інакше не вступила б до організації Дока. Але годинника все одно не носила. І щоб не виділятися, і тому, що не бачила потреби.

На якусь мить вона пошкодувала про це, а потім подумала: що змінилося б, якби вона знала час? Хіба це допомогло б звільнитися? Ні… А якщо так… Тим більше, що шлунок підказував: сидить вона тут досить довго. Гіршою за голод була спрага. Чи не на це натякав убивця?

Як би там не було, вона відповіла:

-Та пішов ти ...

-Бач, як заговорила! - Сказав убивця, підтвердивши її здогад про те, хто він. - Гаразд, отже, не готова ще. Прийду пізніше.

Й вона почула кроки, що віддалялися.

А потім почала відчувати, як… щось змінюється. Ставало тепліше, і спочатку вона навіть зраділа, бо у підземеллі було прохолодно. Але потім приємне тепло почало перетворюватися на спеку, до якої додалася вологість, - дихати ставало все важче. Вона, як і раніше, залишалася у своїй поліцейській формі, в якій прийшла додому після зміни, і тепер одяг став мокрим наскрізь. Прийняти зручну позу, зрозуміло, заважали кайданки на ногах та на зап'ястях. А відповзти у бік Лаура тепер навіть не пробувала.

Вона намагалася зрозуміти, де, власне, опинилася. Хоча, знову ж таки, а яка різниця? Кінець здавався лише питанням часу, - або вона не переживе цього, або все-таки здасться ... У будь-якому випадку, вона перестане бути тією, ким була. Навіть якщо, залишившись живою, зрадить і Яна, й усіх, з ким мала спільну мету. Особливо, якщо вірити Яну, що ця мета близька.

-А ми ж тепер, майже як наш убивця, - сказав Ян. – Якщо ми правильно здогадалися, як він діє.

-Нічого іншого бути не може, - пробурчав Алан. Він втомився, бо, на відміну від убивці, сюди вони прийшли пішки, та ще й підземними тунелями, які зовсім не були пристосовані для такого способу пересування. А ось вантажним ліфтом, що був призначений для доставки посилок у квартиру, довелося скористатися. Відчинити двері не склало труднощів. – Але мені зовсім не подобається таке порівняння…

-Потрібно переймати корисне у ворога. – Ян усміхався, хоч видно цього не було.

-Що нам тепер робити?

-Чекати.

Лейтенант Лекар теж повертався додому. Він втомився, але дорогою зайшов до крамнички, щоб купити деякі продукти. Звичайно, їх можна було замовити, але лейтенантові не хотілося весь час, коли він не зайнятий по роботі, проводити у чотирьох стінах. Та й поговорити про щось, крім злочинів, із живими людьми теж хотілося. Він, звісно, був фанатом своєї роботи, але хотілося бачити у житті щось, окрім неї. Хоча що можна побачити у місті? Йому здавалося, що тут, якщо щось і трапляється, то… перетворюється на злочини, а отже, теж складає його роботу.

А може, подумав він, відчиняючи двері квартири, я просто вже запрацювався? Зробити перерву? Але він все одно ходитиме тими ж вулицями. І дивитиметься на кожного зустрічного пішохода чи велосипедиста, як на потенційного підозрюваного… Лекар розумів, що потребує зміни обстановки. Але це було неможливо. Сто років тому хтось із його предків у такій ситуації взяв би відпустку та поїхав до теплої країни, до моря. У нього і так вихідних днів майже стільки ж, скільки і робочих (хоча з його професією все одно доводиться працювати понаднормово). Ось тільки поїхати з Міста Місяця нікуди, та й, хоча тут і тепло, але моря-то немає…

Він увімкнув світло... і завмер. Тому що у кімнаті, у кріслах, у тому числі у його улюбленому, сиділи двоє. Чоловіки, чиї обличчя були прикриті хустками, які, він чув, носили люди з племені, що жило за прозорими стінами Міста Місяця. А ще обидва цілилися у нього з пістолетів. Лейтенант, щоправда, ніколи не бачив вогнепальної зброї у злочинців, але, звісно, знав, що це таке, і як вона виглядає. Наразі він визначив, що до рукояток пістолетів вставлені магазини, і з запобіжників зброю знято. Ці двоє, здається, вміють із нею поводитися. А чи є в магазинах набої, лейтенант не мав жодного бажання перевіряти ціною цілісності власної шкіри.

У перший момент він здивувався: невже пустельні жителі проникли до міста, та чомусь обрали метою нападу саме його? Це було просто неймовірно. Але наступного моменту лейтенанту стало очевидним: ці люди – свої. Городяни. Одягнені, як звичайно, якщо не брати до уваги закритих облич. В одного навіть ідентифікатор у вигляді кільця на пальці. Перевірити... Але це неможливо.

Як не дивно, страху лейтенант не відчував, і вирішив запитати англійською:

-І чого вам треба від мене, чорт забирай?

-Для початку - поклади свій шокер на той стіл. Наші пістолети все одно кращі, - сказав той, що із кільцем на пальці. – До речі, вбивати ми тебе не хочемо. - За його голосом було зрозуміло, що дивний прибулець усміхається. – Ти нам потрібний живим.

-Але викраденим? – уточнив Лекар, повільно дістаючи з кишені електрошокер дистанційної дії, який служив основною зброєю кожному поліцейському, та кладучи його на вказаний журнальний столик. Потім він зробив два кроки убік, хоча від нього цього й не вимагали, принаймні прямо. Поставив сумку з покупками на підлогу, відступив ще на два кроки та опустився на диван. Йому не забороняли це робити, і, зрештою, це був його дім.