24.

24.

-Чому він пише про це мені? – спитав Ян. – І хто, взагалі, такий цей Гідеон?

Він щойно прочитав листа, який надійшов таємною електронною мережею. Хтось з організації Дока добре продумав спосіб комунікації. Йому ще треба було дізнатися, хто. Лаура, в якої стаж в організації був більший, та яка сиділа поруч і трохи позаду, притулившись та спершись підборіддям на його плече, - так зручно було дивитися на проекцію екрана на стіні (а на її плечі, у свою чергу, сидів сірий папуга), - відповіла:

-Я з ним незнайома, але чула. Від Алана. Той його колись привів, а Док схвалив. Сам розумієш, якщо Алан поручився за нього… Він – журналіст, пише та публікує щось. Док казав, що нам така людина знадобиться. Для впливу на уми. Тільки працювати треба дуже обережно, це не малюнки на вулицях... Він вважав, що перед рішучими діями треба, щоб люди нас сприймали, розумієш?

-Що ж тут незрозумілого? Сподіваюся, він добрий журналіст. А знаєш, чому Гідеон? На честь Гідеона Спілета, персонажа Жюля Верна. «Таємничий острів» читала…? Док справді був любителем літератури.

-Ну, так... А пише він тобі ... тому, що вони усі визнали тебе головним, наступником Дока. Ти ж бачиш, він пише, що… Док дав йому це завдання, чи, точніше, схвалив пропозицію. Ти ж знаєш, як це бувало.

-Ну, так. Як у моїй операції з рослинами, - кивнув Ян.

-Так ось, результат є, але Док вважав, що має сам переглянути матеріал, перш ніж дозволити публікувати. А тепер, коли його немає... Він вважав, що це маєш зробити ти.

-Довіра, звичайно, втішна. Але не сказав би, що цей тягар мене радує.

-Я тебе розумію. Але ж ти сам узяв це на себе. Сам запропонував зустрітись, сам почав… І вони пішли за тобою. Так само, як і Джабар. Ти ж не можеш їх кинути... - занепокоєно сказала Лаура.

-А я й не збираюся. Саме тому, що вони довірилися мені, я відчуваю, що я відповідаю. За них, за справу… Але не сказав би, що це мене тішить. – Ян зітхнув. – Розумієш, коли відбувається щось таке, і я бачу, що треба щось робити, а нема кому, бо усі розгублені… Я просто не можу залишитися осторонь. Те саме було і там, на насосній станції. Але знаєш… Я вперше потрапив у бій – та відчув, що по-справжньому живу. Ні, мені не сподобалося вбивати. Ні, мені не приносить задоволення ризик, хоча це й було необхідно. Але я вперше відчув, що щось залежить від мене. Що від моїх дій, дійсно, щось зміниться. Від того, що я зроблю, або загину я сам, - та ви з Джабаром, які пішли за мною, теж - або ми переможемо. Чи допоможемо перемогти Ахмеду та його людям. Ось коли треба діяти, ухвалювати рішення, і знати, що від них залежить, це і є життя. А тут, у місті… Ти нічим не ризикуєш, але й від того, що ти зробиш, чи не зробиш, нічого не залежить. Ані для тебе самого, ані для інших. Тому… тут туга. А ще – ти можеш бути генієм чи бездарністю, працьовитим чи ледарем, і від цього теж не залежить нічого. Ані для тебе, ані для інших. Я спробував «проштовхнути» кілька винаходів в себе на роботі, таких, які справді зробили б життя кращим. Правда, тоді я ще не знав… про рослини того, що розповідав Док. Але переконався, що це нікому не потрібно. Не потрібно нічого нового, не треба щось покращувати. Ось дивись. - Він вказав на смартфон, що лежав на столі. – Майже такими самими користувалися вісімдесят років тому. Так, вони мають трохи більше пам'яті, працюють трохи швидше. Але принципово нічого не змінилося. Тому що… їм не потрібен прогрес. Їм не потрібно робити щось, щоб люди отримали більше… Але головне для них – щоб люди лишилися нічим. Тими, хто не зміг жити краще за інших. Тими, хто не змінив нічого довкола себе. Тому й винахідники їм не потрібні. Ми тут, у місті, – та в інших таких же містах, – як консерви у банці. Скляній, тому що на нас можна дивитися крізь прозору стіну, пам'ятаєш, Ахмед розповідав, як вони це роблять? Але це й усе… Я відчував це, відчував давно. А інакше – навіщо б погодився у всьому цьому брати участь? І  от, куди це мене завело.

-Я тебе розумію. – Насправді, Лаура відчувала приблизно те саме. Та, коли на горизонті з'явилася харизматична постать Дока… Між ними нічого ніколи не було, - Ян іноді замислювався про це, але запитань не ставив, - проте Теодор Конраді знайшов слова, які змусили ці почуття набути форми усвідомлених думок, а саму Лауру – приєднатися до них. І ось тепер… - То що, будемо дивитися інтерв'ю Гертруди?

- Навіть не думав, що вона досі жива, - пробурчав Ян. - Будемо, звісно.

А що ж убивця? Адже він нікуди не подівся ...

Вбивця не був дурним, але, як і будь-яка людина, він міг помилятися. Ще краще було те, що він усвідомлював.

Тепер він аналізував те, що знав. Та причини минулих помилок.

Хоча… Якби він упустив когось із небезпечних ворогів, — ось це була б помилка. А те, що серед жертв виявились невинуваті...

З одного боку, це було неминучим. Саме тому, що у цій справі без помилок неможливо обійтися. Адже йому доводиться самому шукати ворогів, перш ніж їх знищити. А спробуй поодинці протистояти цілій таємній організації, особливо, якщо її створила така розумна та хитра людина, як утікач із двадцятирічним стажем Конраді! Звісно, будуть помилки, будуть підозри на адресу невинних, які можна перевірити лише єдиним шляхом… Будуть просто ті, хто поліз не у свою справу, як поліцейський та його дружок-художник, і їх також доведеться прибирати, щоб не плуталися під ногами. Але хто у всьому цьому винен? Звичайно ж, Конраді та інші змовники, але аж ніяк не той, хто з ними бореться!