23.

23.

-Не хотів би я пережити таке, - похитав головою Натті, вислухавши розповідь про їхні пригоди.

...Зрозуміло, зранку Ян разом з умільцем з числа людей Ахмеда запустили насоси, і вода знову надійшла до зрошувальної системи. Щоправда, самому Ахмеду довелося бути тут же, як перекладачеві, бо помічник англійською не розмовляв. Натомість, дивився на Яна якщо не як на божество, то, принаймні, як на пророка. Або як на героя. Втім, усі, кого вони зустрічали на вулицях селища, дивилися на Яна та Лауру приблизно так само.

-Ти прийшов, щоб врятувати нас від спраги та голоду. А врятував ще й від смерті, – пояснив йому Ахмед.

-Гадаю, ти перебільшуєш наші заслуги.

-Ти просто не розумієш ... Ці люди вже вбивали нас. Цього разу вони хотіли вбити якнайбільше, та зруйнувати. Якби в нас багато хто загинув, і ми залишилися б без води, якою зрошуємо поля, — решта швидко померла б від голоду. Ти не дав їм зробити ані одного, ані іншого. Окрім того, ти ризикнув життям, хоч нічим нам не зобов'язаний. Ми просили тебе лише полагодити цю машину, ти не повинен був боротися. Але вирішив…

-Інакше вони все одно б нас убили. Тому насправді - який був вибір? А чому вони хочуть вас убити? – спитав Ян. Вони їхали у напрямку Міста Місяця, і саме він сидів зараз за кермом вантажівки. Ахмед показав йому, як керувати машиною, та вирішив, що тут, де не було ані людей, ані тварин, можна дозволити гостю отримати насолоду. А тепер знизав плечима:

-Вони ненавидять нас так давно, що самі не пам'ятають, що було причиною цього. Але мені здається, вони просто користуються цією ненавистю, щоб отримати наше зерно, нашу худобу, наше золото та наших жінок.

-Так було завжди, скільки існує людина, – відповів Ян. – Потім… на якийсь час люди спробували жити без цього, та й то не дуже виходило. Щоб вийшло, вони переїхали до нашого міста, та інших таких самих. Дійсно, ми не маємо такого насильства, і в нас рідко бувають вбивства. – Навіть те, що відбувається зараз, дії невідомого вбивці, який ополчився на їхню організацію, – ніщо у порівнянні з тим, що трапилося вчора, не те що за один день, а за одну годину. - Але... ти сам сказав, що вам навіть немає сенсу намагатися щось вкрасти в нас, тому що ми не маємо того, що вам потрібно. Ось до чого ми дійшли. Ось такі машини, – він якраз повернув кермо, щоб об'їхати невисокий пагорб, – колись придумали та робили… наші предки. А тепер ми втратили усе це, та багато іншого. І я маю просити тебе навчити мене водити... У нас багато людей за все життя нічого не робили, і нічого не зробили. Скажи, ваші люди… хотіли б жити так?

-Не знаю, - сказав Ахмед. – У нас ніхто про це не думає, бо це неможливо. Хоча, якби було можливо... Мабуть, знайшлися б ті, хто захотів. Люди ліниві, і хтось погодився б заради цього жити так, як ви.

Вони домовилися, що зброю та продукти (погостювавши в Ахмеда, Ян попросив, щоб, окрім м'яса, їм дали ще й сир) в оплату за проведений ремонт їм привезуть через день. Йому потрібно було організувати розвантаження, і, взнавши краще Ахмеда та його людей, тепер він мав обґрунтовану надію, що його не обдурять. То були люди честі, а він для них тепер – був героєм. А такий статус дуже на користь діловим стосункам. Тож, буде ще одна зустріч, і вже скоро. А можливо, й не одна.

…Ось про це й дізнався тепер Натті. Він, звісно, приймаючи автомат Яна, одразу помітив, що з нього стріляли. Та з пістолета Лаури теж, але вона зброю не віддала, тільки вставила у обойму кілька набоїв замість тих, що розстріляла під час сутички біля насосної станції. Ян також узяв пістолет та поклав до невеликої сумки. Звісно, носити зброю у місті – незаконно, але це менший ризик, ніж зустрітися із вбивцею, будучи беззбройним.

-Тільки не розповідай про це нікому. З наших теж, – попросив Ян. А потім попрощався, і вони з Лаурою вибралися на поверхню, витягли заховані велосипеди та поїхали додому. Дівчина їхала цього разу першою, та, здавалося, навмисно обрала довгий маршрут. Втім, їм не було куди поспішати, вихідним у обох був і завтрашній день. Мабуть, вона хотіла поговорити. І почала:

-Це не машина, правда?

-Звісно. Це перше, що треба буде повернути, якщо ми…

-Тобі так сподобалося? – перебила вона.

-Так, але справа не лише у цьому. Їхати, куди хочеш, та не витрачати на це сили, не бути обмеженим тим, скільки ти їх маєш, - це і є свобода…

-Розумію тебе. Але мені, мабуть, Ахмед не дозволить... Він думає, що це не жіноча справа. - На мить вона посміхнулася, і Ян хотів було пожартувати, що тоді, дійсно, доведеться дочекатися їхньої перемоги. Проте Лаура перевела розмову на інше. – Ми все-таки… вбили людей. Я – двох чи трьох, і одного поранила. Коли вони були зовсім близько. А ти…

-А я не рахував. – Нині у його голосі не було жодних емоцій. Лаура подумала, як дивно: звичайний хлопець з Міста Місяця, мирний інженер, раптом перетворився на воїна, – правильно сказав цей Ахмед. Перетворився не лише завдяки тому, що зробив вибір (можливо, вони дійсно не мали тоді вибору), а й завдяки тому, як говорив про це. – У бою мають значення лише наші життя. Мене мучила б совість, якби я сам пішов грабувати і вбивати невинних. Але… ти сама бачила, що було навпаки. Ці вбивці прийшли туди, де ми були, щоб убити наших господарів. Та вже розпочали це робити. Адже у них були втрати до того, як ми втрутилися. Тому... я раджу тобі... вгамувати своє сумління. Це не той випадок. А якщо совість не вгамується, то змусиш її уявити, що могли б зробити з тобою, якби ти потрапила до них живою…