22.

22.

-Що це? – спитав Ян, сподіваючись, що його розуміють. Нині це було важливо, як ніколи. Джабар, виявилося, зрозумів, і навіть зміг відповісти, хоча розмовляти англійською йому було важче, ніж Ахмеду.

-Ці діти шайтана напали на нас. Вони дізналися, що ми не маємо води. Вони давно хотіли вбити нас та забрати собі те, що в нас є.

Інше плем'я, інший клан? Не дивно, це не цивілізоване Місто Місяця, тут може бути що завгодно. Погоджуючись приїхати сюди, Ян ніяк не розраховував потрапити до такої сутички. Йому було цікаво подивитися, як живе мирне селище. Але тепер…

-Вони переможуть? - запитала Лаура.

- Їх більше, - знизав плечима Джабар. – Мені треба бути там. Але батько сказав охороняти вас.

-Звідки вони напали? – спитав Ян. Та отримав відповідь:

-Вони пройшли повз нас. – Ймовірно, місцевий житель знав, де живуть вороги, і звідкіля вони можуть з'явитись.

Ян ухвалив рішення миттєво. Йому досить було одного погляду на автомат, - такий самий, як в нього самого, - у руках Джабара. Той явно умів поводитися зі зброєю.

-Ходімо. Ми будемо в них за спиною, правда?

-Так. – Джабар пішов поряд. А Ян звернувся до Лаури:

-Тримайся за нами. У тебе лише пістолет. Дивись назад, щоб ніхто…

-Зрозуміла. - Вона дістала зброю з кобури. А Ян рішуче відчинив двері.

Автомат він зняв із запобіжника та поставив на одиночний вогонь, бо розумів, що набоїв має небагато. Опинившись на вулиці, сів на одне коліно, щоб оцінити обстановку, і побачив, як Джабар та Лаура зробили те саме. Молодці. Втім, перший, схоже, не новачок, а друга, все ж таки, – тренований офіцер поліції.

Добре було й те, що зрозуміло, хто ворог. Ланцюжок людей у темно-сірому одязі та зі зброєю намагався увійти до селища. Їх зустрічали пострілами з будинків. Але, хоч би ким були нападники, вони явно були звичними до такої справи. Це було видно з того, як вони пересувалися, взаємодіючи між собою. Поки кілька людей бігли, інші прикривали їх вогнем, не даючи захисникам селища висунутися з вікон, щоб прицільно стріляти.

Несподівано в перспективі однієї з вулиць з'явилася вантажівка Ахмеда. Тільки тепер у кузові була встановлена зброя, - схоже, кулемет із довгою стрічкою. І ствол його був спрямований на нападників. Людина, що стояла за кулеметом, дала по них чергу, - кілька з них впали, і перш, ніж інші встигли перенести вогонь на вантажівку, та зникла за будинком. Здавалося, це була перша серйозна шкода, яку зазнали вороги.

Далі дивитися не було на що, треба було діяти. Прикинувши відстань, Ян скинув автомат до плеча, прицілився у спину одного з людей у темному одязі та натиснув на спуск. Як і планував, пролунав одиночний постріл, - ціль впала. За гуркотом стрілянини супротивники, схоже, не почули цього самотнього пострілу ззаду. Якщо товариші того, що впав, й помітили те, що сталося, то, мабуть, подумали, що в нього влучив хтось з захисників селища. Ян почув постріл праворуч від себе, – Джабар. Молодець, теж одиночним, заощаджує набої, в нього теж лише один ріжок до автомата. Вони обидва, здається, розуміли самогубність того, що робили, - ворогів не просто більше, вони, напевно, запаслися боєприпасами. Та й у захисників селища теж не бракує, - якщо ділилися з людьми Дока, - але не в них.

Ці думки промайнули десь на периферії свідомості, а поки Ян вистрілив ще раз, - і впав ще один ворог. І ще, - цього разу, правда, куля пройшла повз. Натомість знайшов свою ціль постріл Джабара. Ще раз, і ще…

Автомобіль із кулеметом ще двічі з'являвся поміж будинками, і щоразу черги скошували кілька людей з-поміж, як називав їх про себе Ян, бандитів (зрештою, Джабар сказав, що їхньою метою був грабунок). Ті, хто стріляв з автоматів та рушниць крізь вікна будинків, завдавали значно меншої шкоди.

Якоїсь миті нападники зрозуміли, що по них стріляють ззаду. Пролунав гортанний крик, ймовірно, їхнього ватажка, - вони почали розвертатися та стріляти у бік Яна та Джабара. Ті, щоправда, швидко залягли, використовуючи як укриття високий бордюр біля будівлі, де було встановлено насоси. Влучити у них було важко, гірше було інше: у кожного залишилося по десятку набоїв. І ще обойма у пістолеті Лаури, - вона не зробила жодного пострілу, для пістолета було занадто далеко. Ян переконався, що вона теж залягла, і залишилася неушкодженою. Поки.

-Не стріляй, - сказав він Джабару. - Підпустимо їх ближче.

-А потім? - запитав той, голосно, щоб Ян почув, незважаючи на звуки пострілів, що наближаються. І почув вражаюче спокійну відповідь:

-А потім помремо.

-Я потраплю до раю. А ти? Та твоя жінка?

-Гадки не маю. – Ян усміхнувся, прицілюючись, але поки що, справді, не стріляючи. Чомусь у мозку пульсувала думка: якщо вже доведеться померти, то… треба, щоб ціною було якнайбільше вбитих ворогів.

Коли лежиш на землі, за перепоною, погано видно, що відбувається вдалині. А там пролунали нові звуки, - не лише більш інтенсивна стрілянина, а й щось на зразок бойового кличу. Якщо бандити мали намір ліквідувати тих, хто стріляв їм у спину, а потім повернутися до штурму селища, то вони прорахувалися, бо побачивши, що ворог відступає, захисники перейшли у контратаку. Декілька десятків чоловіків вибігли з будинків та стали переслідувати людей у темному, стріляючи на ходу, а в середині їхньої шеренги їхав автомобіль з кулеметом у кузові, і довгі черги робили проломи у лавах ворога. Нападники, судячи з усього, такої зброї не мали.