21.

21.

-Я не боюся, сер. Я турбуюся. – Лаура вирішила бути відвертою, хоча б частково. – Якби я боялася, то пішла б з поліції. Якщо я скажу, що не турбуюся за себе, ви мені не повірите, правда? Але – не лише за себе. До того ж, так вийшло, що я знала не лише сержанта Сі, а й Алекса Легрі…

-Я розумію, - кивнув лейтенант Лекар. Патрульний офіцер Мартінес прийшла після зміни саме до його кабінету. – А ось чого ви хочете від мене, – відверто кажучи, не дуже.

-Я хочу … постаратися бути корисною. Та самій зрозуміти, що відбувається. - Вона зробила глибокий вдих. - Можливо, ви вважаєте мене кар'єристкою, сер. Але в мене таке відчуття, що… якщо не припинити це, трапиться щось таке, після чого жодна кар'єра не матиме значення.

-А яке значення взагалі має кар'єра, Мартінес? – у голосі лейтенанта несподівано пролунала злість. - Ви що, думаєте, я не міг би вже давно бути начальником дільниці? Не нашої, тут капітан на своєму місці, але якоїсь іншої. Але я люблю те, чим займаюся. Люблю розслідування, а не адміністративну роботу. І заради того, щоб зайняти цей кабінет, - він зробив жест рукою, ніби обводячи усе навколо, - я робив кар'єру. А оці усі... Що вони виграють? У зарплатні? А що їм це дасть? Вони все одно житимуть у такій же квартирі, та їздитимуть на тому ж трамваї. Тільки для того, щоб здобути владу? Але хотіти панувати над іншими - це теж патологія, Мартінес! Так, за цим багато хто йде у поліцію. Навіть серед патрульних офіцерів є такі, це видно по тому, як вони проводять затримання, по тому, як втручаються у чужі сім'ї, коли природа виклику дає їм таку можливість… От вони й намагаються зробити кар'єру будь-якими способами. Але ви не з таких…

Що це? Провокація? Чи лейтенант сам дійшов до думок, які мимоволі мають призвести до невдоволення тим, що відбувається у місті? По суті, він висловлював думки, схожі на те, про що говорив Док... І якщо так каже начальник відділу детективів... У будь-якому випадку, правильна відповідь була єдина:

- Ніколи не думала про це з такої точки зору, сер. Хоча й ніколи не хотіла… робити кар'єру за будь-яку ціну. - Далі слід було перевести розмову на інше. – А звідки ви знаєте, як я проводжу затримання, як працюю на “сімейних” викликах?

-Я давно придивляюся до вас, Мартінес. Тож, ви прийшли, куди потрібно. – Лекар скупо посміхнувся.

Лаура подумала, що, мабуть, треба було поцікавитись: з якою метою? Забрати її у детективи? Однак їй, насправді, було так само начхати на це можливе підвищення, як вона намагалася показати. З деяких пір справжнє життя, справжні цілі її були у організації Дока. Чи тепер правильно говорити – у організації Яна? Чи у організації Ернеста? Якось само собою вийшло, що він став лідером, можливо тому, що іншого лідера просто не знайшлося. Але, як не дивно, наразі цілі організації та цілі поліції збігалися. У всякому разі, коли це стосувалося завдання: вирахувати вбивцю.

-Я читала про серійних вбивць у минулому, - продовжила вона, не уточнюючи: йдеться про історію Міста Місяця, або про те, що було набагато раніше, там, звідки люди переїхали сюди, - та до інших подібних міст теж. – Мені здається, це справа… щось зовсім інше. Він ставить собі якусь мету.

-Яку? - запитав лейтенант. Співрозмовниця відреагувала так, як і мала б звичайна патрульна. Знизала плечима:

-Якби я знала... Сама намагаюся додуматися. Але... його жертви з різних категорій. Чоловіки та жінки різного віку, займаються зовсім різними речами… Він нічого, - наскільки ми знаємо, - не краде. Окрім ідентифікатора Алекса Легрі. Він ніби грається з нами… От у розмові з капітаном Девісом виникає така думка, що він не вбиває поліцейських. І ось – спочатку сержант Сі, потім Кранц…

-Це правильні питання, – кивнув голова відділу детективів. – Тільки ми не знаємо на них відповіді. Якби ми знали, наш друг давно був би у наших руках. На жаль… ми не знаємо, що спільного між нашими жертвами. Ось, хіба що, Кранц, схоже, випадково опинився у невдалий час у невдалому місці. Але – ви маєте рацію, під ударом може виявитися будь-хто. Якщо він дістав Конраді, який стільки років був у бігах… Знову ж таки, - ми не знаємо, навіщо…

Зате я знаю, подумала Лаура, шкода, сказати не можу. Безумство, просто безумство…

-Чим я можу допомогти?

-Ми усі маємо думати. Та звертати увагу на найменші деталі. Які, на перший погляд, можуть бути не пов'язані з цією справою... Але треба постійно думати про це. І пам'ятати, що вбивцею може виявитися будь-хто. Навіть найкращий друг. Якщо до чогось додумаєшся, приходь до мене та розповідай. - Це була не пропозиція, а практично наказ.

-Так, сер.

За кілька хвилин Мартінес розпрощалася та вийшла. А лейтенант залишився в кабінеті, і почав напружено думати.

Щось у цьому дівчиську було, якесь подвійне дно. І справа тут була справді не в кар'єризмі. Вона хотіла чогось іще. На секунду Лекару в голову навіть прийшла шалена думка, що це – прояв жіночої уваги. Він навіть зайшов до міської інформаційної системи та переконався, що Лаура має… друга. Якийсь Ян Генріксон… Ну і гаразд… Це їхня справа, але чого ж тоді цій Мартінес потрібно від нього?

У розмові він закинув кілька вудок (як не дивно, у місті, де не можна було навіть просто їсти тваринну їжу, не кажучи вже про те, щоб самому її добувати, багато хто продовжував користуватися метафорами, пов'язаними з полюванням чи риболовлею, а для начальника детективів це було природно), але на жодну з них Мартінес не клюнула. Не те, щоб лейтенант у чомусь її підозрював, швидше він зробив так за звичкою. Однак, щоб не спрацював жоден гачок... Оце було вже підозріло саме по собі.