17.

17.

-Якби тільки сюди було простіше дістатися.

-Але ви знайшли дорогу? - спитав Натті.

-Якщо ти бачиш нас тут, то, мабуть, так. – Яна, треба сказати, такі питання дратували. Не зрозумієш: риторичні, чи той, хто ставить їх, прикидається дурником? Чи не прикидається? Хоча, знаючи Дока, слід було припустити, що дурнів у своїй організації він не тримав. – Важко не знайти дорогу, а дошкандибати…

Їм довелося подолати, - пішки, звісно, - неабияку відстань підземними тунелями, - спочатку тими, що слугували для доставки вантажів монорейковими візками (від яких доводилося ухилятися), потім тими, що були призначені чи то для каналізації, чи то ще для якихось комунікацій. Тут мало хто бував, окрім щурів. Цікаво, що вони тут їдять? У потрібному місці Лаура натиснула, - з полегшенням: щурів вона боялася, - на потрібну цеглину, й перед ними відчинилися потаємні двері. А за ними – приміщення, де й господарював Натті. Місце зберігання зброї та тир.

-Добре, приступимо. Давайте почнемо з основного, – стрільби. А потім… я навчу вас, як розбирати та чистити зброю. Це необхідно, – сказав Натті. Ян, втім, знав останнє й без нього: хоч раніше зброї він у руках не тримав, але з технічною стороною був знайомий по прочитаному.

-Так і зробимо. З чого..?

-Ви ж на зустріч із нашими... зовнішніми друзями брали різне? Ти – автомат, а Гаррієт – револьвер?

-Пістолет, - поправила Лаура. Різницю вона також знала з книжок.

-Отже, так і зробимо. Мені більше роботи, - посміхнувся вчитель. – Хоча краще буде, якщо кожен із вас вмітиме і те, й інше. Тож почнемо з автомата. Тримати його треба отак. Тут у нас вже споряджений магазин. Потрібно вставити його таким чином. Потім досилаємо патрон. І…

-Ти не вистрілив? – здивувалася Лаура.

-Я показую. А коли стрілятимемо, вдягнемо ось ці навушники. Щоб не оглухнути, тут, у приміщенні, звук буде такий… А зовні вчитися ми, певна річ, не можемо. Не вистачало ще, щоб помітили… - Вогнепальна зброя була річчю, чи не найсуворішою забороненої в Місті Місяця. - Тепер ви. - Він поклав перед кожним із учнів по автомату. Ян та Лаура повторили його рухи, і тепер зброя у кожного була заряджена та готова до стрільби. – Ось – запобіжник. Зараз автомат на ньому. Ось таке положення – значить, будемо стріляти одиночними, а таке – чергами. Показую, як цілитись. Потім надягаємо навушники і пробуємо влучити у мішень. Одиночними…

Назад вони, витративши чимало набоїв, поверталися втомлені, але у піднесеному настрої. Стрілянина, крім іншого, виявилася чудовою розвагою.

-Ми ще повернемося, - сказав Ян, коли вони відступили до ніші у стіні тунелю, щоб пропустити черговий рейковий візок з якимось вантажем. Він автоматично прикидав, як загальна комп'ютерна система визначає, який куди адресувати, і яким чином у цю систему потрібно втрутитися, щоб організувати нікому невідомі перевезення вантажів  для організації Дока. Коли вони отримали «товар» від Ахмеда та його людей, хтось організував подачу у потрібне місце транспортера. І перевезення до місця розвантаження, а потім уже хтось перетягнув зброю туди, де вони сьогодні були. Втім, можливо, не усю…

-Звісно. Пошвидше б! – сказала Лаура. Якби не майже повний морок, можна було б бачити блиск її очей. – Шкода, що нам не дали…

-Вони не можуть ризикувати, щоб хтось дізнався, що в місті є зброя та ті, хто нею володіє. Док має рацію…

-Звичайно. Але все одно – шкода… – Вона зробила паузу. – Послухай, я не хочу… нікого вбивати. Але навіть не думала, що це таке задоволення, - палити по мішенях.

-Так, звичайно. Вже тільки заради цього варто було... приєднатися до вас, – усміхнувся Ян. - Ну, не тільки ... Але це - додаткова перевага!

-Що є, то є! Але я не про те. Про інше подумала... Адже і це задоволення, - постріляти... І цього нас теж позбавили. Ті, хто вирішив, що люди мають жити у Місті Місяця. Цивілізовані люди, а не такі як Ахмед. А вони... напевно, тренуються у стрільбі щодня, просто там, в себе, у пустелі...

-Якщо у них досить набоїв.

-Мабуть, досить, якщо вони обмінюють їх на потрібні їм речі. Але головне в іншому. Чого ми тут позбавлені... І все це було у тих, хто був до нас, наших предків. До того, як вони опинилися тут.

-Так, багато чого було. Я ось, коли ми наступного разу зустрічатимемося з Ахмедом… Хочу попросити, щоб навчив керувати цим своїм автомобілем. Це має бути чудовою розвагою! А заразом подивимося, наскільки ми їм, насправді, потрібні.

-А ти не боїшся ..?

-Це не небезпечніше, ніж стріляти, - знову посміхнувся Ян. - Я попрошу зробити це у пустелі, де неможливо у будь-що врізатися. А ти не хочеш? Ти ж їздиш на поліцейському скутері.

-Можливо, тому мені й нецікаво. Але я тебе розумію. Ще одне, чого нас позбавили.

-Але не тільки задоволення. Зброя – це можливість захистити себе, не залежати від поліції. Автомобіль – це… теж свобода, ти сам вирішуєш, коли поїхати, куди та з ким. А ми все життя не виїжджаємо з міста... Що ж з нами зробили, Лауро, що ми... стали тими, хто нічого не бачив..?

-Так ... Ти замисливвся про це після того, як узяв до рук зброю. А Док хоче, щоб замислилося якнайбільше народу, розумієш? Саме для цього потрібні малюнки… Тільки тепер не буде нових трафаретів, треба щось придумати.