15.

15.

-О! Тепер вас двоє? – сказав Ахмед. – А де Алекс… о, тобто Самтер?

Треба було віддати йому належне: цей представник мешканців оточуючоъ Місто Місяця пустелі добре розмовляв англійською. Одягнений у мішкуваті штани та простору сорочку, - те й інше із сірої матерії, голова у нього була пов'язана якоюсь ганчіркою. А на плечі висів автомат. Насправді, Ян мав зараз майже такий самий, тільки зі складаним прикладом. Пікантність ситуації була у тому, що зброю організація отримала свого часу саме від Ахмеда та його людей. Лаура стояла поряд, і в неї на поясі була кобура з пістолетом. Їх було двоє, а співрозмовників, якщо їх можна було так назвати, – п'ятеро, включно із Ахмедом.

Доктор Конраді, щоправда, запевняв, що усе обумовлено, та жодної небезпеки ця зустріч не становить. Але порадив таки взяти з собою зброю. Хіба що для демонстрації. Ян досі ніколи її у руках не тримав. Навіть Лаура, патрульний офіцер Мартінес, зізналася, що не мала справи із вогнепальною зброєю: у поліції були лише електрошокери. У правопорушників у Місті Місяця не траплялося й цього, максимум, із чим доводилося стикатися поліцейським, – це ножі.

Як би там не було, на запитання треба було б відповідати. Ян вирішив сказати правду, але не всю.

-Помер. Отже, вам доведеться тепер вести справи з нами. Якщо ти знаєш… про Самтера, то розумієш, що він був не сам.

-Звісно. – Ахмед кивнув. - Він навіть якось розповідав, навіщо це вам. Не просто чорний ринок.

А ось це він даремно, подумав Ян. Хоча – хтозна, як доводиться спілкуватись із цими людьми. Та спитав:

-А як ви…?

-Нам все одно. Для нас головне – отримати те, що нам потрібно. Що у вас є. Те, його  небагато, що нам потрібне, але в нас його немає. От зараз – це ліки для мого сина.

-Звичайно, обмін буває, коли вигідно усім, - посміхнулася Лаура. Супутники Ахмеда подивилися на неї несхвально. З чого це жінка встряє у чоловічу розмову? Втім, можливо, вони й не розуміли, про що йдеться. Досі ніхто, окрім Ахмеда, не сказав ані слова англійською.

-Зрозуміло. То що, почнемо?

Ян кивнув головою. Ахмед махнув рукою, й троє з його людей повернулися до того, що могло бути тільки автомобілем. Те, чого не було в Місті Місяця, - воно було спеціально побудоване так, щоб уникнути цього. Машина була стара, вона могла бути зроблена тільки до того, як з'явилося їхнє місто, - та інші подібні міста. Це була невелика вантажівка, і ось з кузова винесли кілька ящиків.

-Куди ..? – запитав Ахмед, і Ян запросив його йти за собою. Через люк усі вони потрапили до тунелю, що мав ухил. Ян показував дорогу, Ахмед та його люди несли ящики, Лаура замикала ходу. Люк вони залишили відчиненим. Звісно, жителям пустелі треба буде повернутися до себе. Незабаром тунель став горизонтальним, у ньому з'явилося тьмяне освітлення, хоча стіни та підлога залишалися такими ж сірими, бетонними. Через кілька сотень кроків вони опинилися на перетині з ширшим тунелем, яким були прокладені рейки, - а по стінах безліч проводів.

-Далі ми не підемо, - категорично заявив Ахмед. Побачене, здавалося, лякало його.

-А далі й не потрібно. Ставте тут, – показав Ян на підлогу. Ті, хто ніс ящики, навіть якщо не зрозуміли його слів, то чудово зрозуміли жест, і опустили свою ношу. – А тепер повернемося, і я вам віддам…

-Можна і тут ...

-Не потрібно.

Ахмед знизав плечима, і вони знову опинилися під гарячим сонцем. Городяни лише тепер зрозуміли, чому їхні візаві так пов'язують голови, то був захист і від сонця, й від піску. Самі вони обмежилися сонцезахисними окулярами, – Лаура згадала Елеонору Сі, яка без них рідко коли на вулицю виходила, – і тепер шкодували про це.

-Хочете … подихати повітрям свободи? – посміхнувся Ахмед. Він мав рацію, але Яну не хотілося обговорювати це. Тому він поліз до сумки та дістав кілька коробок, які й передав співрозмовнику. Той, у свою чергу, покликав одного зі своїх людей, і той забрав дорогоцінний предмет обміну до автомобіля. Ян та Ахмед потиснули один одному руки.

-Мені завжди було приємно мати справу з тими, хто виконує обіцяне, - зауважив мешканець пустелі. – Сподіваюся, так буде й надалі.

-Звичайно. Ми тут саме задля цього. У кожного з нас є те, що потрібно іншому.

-Саме так. Я радий, що ми розуміємо одне одного. До зустрічі. – Ахмед пішов до своїх людей, які вже зайняли місця у автомобілі. Але несподівано обернувся та сказав: - І до речі. Ви можете не брати зброю на зустріч із нами. Вам ніхто не завдасть шкоди, а самі ми носимо її просто тому, що так звикли. Але якщо вже берете … навчіться користуватися нею. Бо ви смішите моїх людей.

Він знову відвернувся та пішов до автомобіля. Ян та Лаура провели машину очима.

-Навіть не гадала, що так помітно ... - розгублено сказала дівчина. Вона таки була досвідченою поліцейською, чого недавній співрозмовник просто не знав. Щодо  Яна, то він не мав ілюзій.

-Ну, уяви собі, що людина вперше... скажімо, потрапить до нашого тепличного комплексу. І так само вперше підійде до того обладнання, яке ми обслуговуємо багато років. Як ти гадаєш, багато часу знадобиться, скажімо, мені, щоб визначити новачка? Я побачу це з першого погляду! - запевнив він, задраюючи за собою люк. Вихід з тунелю назовні був замаскований, але головне – відчинити його можна було лише зсередини. – А ці люди зі зброєю усе життя. Цікаво, з ким вони воюють. А взагалі… Дивись: вони зберегли працюючий автомобіль, якому, мабуть, сто років, якщо не більше. Цікаво, як. І взагалі, як вони живуть… Можливо, дізнаємося, коли зустрічатимемося наступного разу. – Обидві сторони мали намір продовжувати співпрацю.