13.

13.

Заради такого випадку Лаурі довелося взяти напрокат велосипед. У Яна, зрозуміло, був власний, і тепер вони просто їхали поряд. Зустріч була призначена у глибині найбільшого міського парку.

-Тільки не жени, - посміхнулася Лаура. – Я до такого не звикла.

-А мені здавалося, що ти – дівчина спортивна!

-Ну ... так, але ... ти б теж попросив пощади, якби опинився у залі для джіу-джитсу!

З цим аргументом Яну довелося погодитися. Та він і не їхав швидко. Щодо фізичної форми напарниці за цією поїздкою він не надто переймався, а ось як вона впорається з керуванням велосипедом? Звичайно, патрульний офіцер Мартінес їздила на поліцейському скутері, але в нього все-таки три колеса... Втім, Лаура впевнено трималася поряд, та не виявляла тенденції впасти з велосипеда. Вже непогано.

Втім, їм і немає куди поспішати. Так, до потрібного місця потрібно проїхати кілька кілометрів, – Лаура стверджувала, що знала дорогу. Але запас часу був, - вони виїхали заздалегідь. А раз так, можна було насолодитися нешвидкою їздою рівними доріжками. Повз них пропливали пальми або просто високі дерева, між ними росли кущі з якимись яскравими квітами. Ян не знав їхньої назви, та вважав, що зараз не час питати, чи знає подруга. Почасти йому було соромно через це незнання, хоча він розумів, що неможливо знати все. А тому, проїжджаючи повз черговий лужок, порослий травою, обрамлений деревами, та межу якого позначали ті самі кущі з яскравими квітами, сказав:

-Гарно!

-Так. Якби не те, навіщо ми їдемо... Коли б ми це побачили?

-А ще дивно, що тут нікого немає. Скажи… Ти ж патрулюєш парк у різний час… Це завжди так?

-Мій маршрут, взагалі-то, не тут. Але там, де я буваю, майже так само. - Лаура трохи натиснула на педалі, щоб їхати поруч: так було зручніше розмовляти. До цього вона трималася дещо позаду. – Люди здебільшого намагаються відпочивати вдома.

-А тобі не здається це дивним? Те, що стільки зусиль та праці витрачається на утримання місця, де майже ніколи нікого не буває. І така площа… коли живемо ми у тісних квартирках, один в одного на головах.

-Ти ставиш правильні питання. Думаю, той, з ким ми зустрічаємось, буде задоволений. І багато чого пояснить...

-Ми все одно виділили на зустріч цілий день. Чому ти запропонувала їхати велосипедами? Можна було б пройтися. Тут не так далеко, а прогулянка теж була б приємною.

-Бо, якби ми йшли пішки, хтось міг би йти за нами. Навіть ховаючись десь… – Лаура відірвала руку від керма і показала на дерева праворуч. Спосіб пересування на цю подорож був саме її ідеєю. - А так, якщо хтось захоче триматися за нами, йому теж доведеться їхати. А отже, триматися доріжки, і ми тоді хоча б його помітимо. – Навіть невелика для велосипедиста швидкість таки була більшою, ніж у пішохода.

Ян на мить повернув голову, - це можна було зробити на прямій ділянці доріжки, де не було нікого, окрім них.

-Там нікого немає.

-Насправді, я й не думала, що за нами стежитимуть. Але краще бути обережними.

-Як таємниче! – усміхнувся Ян. А ось Лаура залишилася серйозною.

-Ми майже приїхали.

-Тоді показуй дорогу.

Вони зійшли з велосипедів, і повели їх поряд, через велику галявину, потім – між деревами, ледь помітною і явно дуже старою стежкою. І незабаром вийшли на ще одну галявину.

-Ось тут і розташуємось, - сказала Лаура.

-Гарне місце. - Хто б не вибрав його. Тут справді було красиво. Он там, у тіні?

-Ні, ми маємо бути на середині галявини.

Сонце починало припікати, і Ян подумав, що таке рішення ухвалено недаремно. Схоже, що Лауру хтось проінструктував. Але слухняно став знімати з багажника велосипеда нехитре приладдя для пікніка. На траві розстелили підстилку, Лаура прилягла, а Ян сів по-турецьки. Він хотів, - коли вже потрапив сюди, - насолодитися тишею і тим, що до найближчої чужої людини було, мабуть, кілька кілометрів. Треба буде влаштовувати такі вилазки і не через…

І тут він помітив, як від найближчих дерев до них прямує високий чоловік, чию голову обрамляла шапка кучерявого сивого волосся.

У шортах та тенісці, як і належало людині, що прийшла на пікнік. У його руках не було ніякої сумки, а очі ховалися за темними окулярами. А ще гість виглядав якимсь блідим. Ян і не бачив серед городян нікого з такими блідими обличчями.

Прибулець опустився на підстилку, і сказав:

-Вітаю!

-Добрий день, док! – відповіла Лаура.

-Швидше ранок.

Ян зазначив, що новий знайомий має глибокий приємний голос. І сказав:

-Одне перетікає в інше, сер.

-Просто Док, - поправив той.

-Добре. А я – просто Ян.

-Я вже зрозумів. – Обидва посміхнулися, доки Лаура розкладала приладдя для пікніка. - Вибачте, що з порожніми руками. Але...

-Ми розуміємо, - сказала вона.

-Ти - так, а твій друг, - не впевнений ...