11.

11.

-Як ти дісталася? - Запитав Ян, відчиняючи двері квартири і обіймаючи подругу. Лаура знову була одягнена майже буденно, - точно вже не у поліцейській формі, - але так, щоб підкреслювати фігуру.

-На трамваї, звичайно, - відповіла вона.

-Ти ж маєш вміти їздити на велосипеді. Якщо вже водиш цей поліцейський скутер, - похитав він головою.

-Вмію. Але ... якось не спало на думку скористатися прокатним ...

-Даемно. - Ян провів гостю до одного з двох зручних крісел, і сам зайняв інше. – А взагалі… краще мати свій. Подумай ... - Він знав, що дозволити собі велосипед, в принципі, може кожен, хто працює. Просто більшості не було куди їздити. Та й «обростати» речами у Місті Місяця було якось немодно. На нього самого дивилися, як на дивака, і не лише через велосипед, а й тому, що більша частина всього, чим він користувався, належала саме Яну, а не була у загальному користуванні. Йому так було спокійніше, але, казали ті, хто не розумів його підходу, ти ж місяцями, роками ходиш в одному й тому самому одязі. Невже не виникає бажання міняти…? В нього такого бажання не виникало. Краще, щоб тебе сприймали, як щось стабільне та цілісне. До того ж, він знав, що було зручно для нього особисто, аж до розташування кишень… Цікаво, чи вдасться переконати Лауру?

А та оглядалася на всі боки. І їй потроху ставала зрозумілою суть людини, з якою звела доля. Лаура Мартінес раніше навіть не замислювалася над тим, що найкраще про те, що людина собою уявляє, каже її оселя. Але, здається, зараз бачила перед собою наочний доказ.

Ні, за плануванням це була звичайна для Міста Місяця квартира з однією кімнатою та окремою кухнею. У таких жили практично всі, крім сімей, у яких було кілька дітей. Але все інше…

Починаючи від порожнього на вигляд коридору, - шафа з одягом, уважним поглядом помітила Лаура, яка навіть у такій обстановці не втрачала професійної спостережливості, замаскована під глуху стінку в торці. Однак, якщо відчинити ці непомітні дверцята… Цікаво, що ж там? Чи лише особисті речі?

А в кімнаті головним був простір. А ще усе було зроблено так, щоб мінімізувати побутовий клопіт, здавалося їй. Ось ця підлога сірого кольору, - чи не для того, щоб можна було рідше займатися прибиранням? Покриття двох стінок – з тонких бамбукових волокон. Третя – з білим покриттям, а місце четвертої займає велике вікно, як і у всіх, але тут воно виходить на парк… Мабуть, бамбук теж з тепличного господарства… Але якось незвичайно оброблений. На стелі - панелі, що світяться, ніяких  світильників, що висять та займають місце. Але головне ... Ось ці два крісла та маленький столик між ними, ще невеликий відкидний столик, на якому блок комп'ютера (ага, такий, що забезпечує віртуальну клавіатуру та проекцію зображення на світлу ділянку стіни позаду – замість екрана). І все. А де ж… В єдиній кімнаті не було ліжка! Або хоча б дивана, що розкладається.

Але ж не спить він на підлозі! – подумала Лаура. І тим більше – не запросив би мене, якби… У чому справа?

А Ян поставив на столик між двома кріслами маленьку пляшку вина та два фужери.

-Ну, думаю... за нас...

Загублене вино, поцілунок, а потім вибачення:

-Тільки, знаєш, у мене немає нічого, щоб ... так поїсти, як ти звикла ...

-Нічого, обійдемося!

А перед вбивцею стояла дилема.

Ні, не в тому, як позбутися тіл. Це було передбачено наперед. І не в тому, чи мають їх знайти; він не приховував, що вбиває. Ні, хай спробують дізнатися, хто він! І поліція, й ті… Цікаво, чи здогадаються ті, чому він це робить? Взагалі, що він дізнався про них? А поліції треба трохи запудрити мізки. Ось для цього…

Дилема полягала у іншому. Чи показувати, як саме загинули ці двоє? Тобто, звісно, будь-яка експертиза встановить, що причина смерті – повішення. Асфіксія. Але чи потрібно залишати трос, щоб стало зрозуміло, що... вони самі вбивали одна одну?

Так, мабуть, це треба зробити. Нехай їх знайдуть разом із петлями від цього троса на шиях. Нехай вони бачать, якою насправді є людська природа. Нехай поліція зрозуміє, що їхні люди нічим не відрізняються від решти. Ані по вразливості, а вони думали, що їх це не торкнеться? – ані по тому, як поводяться перед смертю…

І обидва тіла разом вирушили пливти підземним каналом, яким їх винесе у відкритий, видимий всім канал у парку. Вбивця вивчив географію міста, і не лише ту, яку знали пересічні мешканці.

Цікаво, хто саме та коли виявить їх?

-Я люблю … простір, – сказав Ян. – Місця у нас у всіх мало, але дещо зробити все-таки можна…

Лаура вирішила не питати про ліжко, принаймні поки що. Це було сказано не просто так. Заява означала, за мірками міста, де вважалося, що людина повинна займати якнайменше місця, і споживати якнайменше ресурсів, майже єресь. Невже він здогадався?

-Так, нам усім не вистачає … місця, – відповіла вона.

-Справа саме в цьому? - Тепер погляд Яна, спрямований на подругу, містив питання. Хоча тон залишався м'яким, із відтінком веселості. Не підкопаєшся.

-Справа?

-Ну, про що ми говорили ... Ти сказала, що не готова ... Хоча, якщо не хочеш ...