8.

8.

-Тобі не набридло? – спитав Ян. Мішель тільки похитав головою:

-Не знаю, що за ідіоти спроектували це… Таке враження, що ті, хто розробляв систему керування, ненавиділи тих, хто відповідав за підведення живильного розчину до рослин.

Одні й ті самі проблеми виникали регулярно, хоча й на різних ділянках. Ремонтним бригадам доводилося постійно їх усувати, і, природно, і Мішель, і Ян, та їхні підлеглі були незадоволені роботою, якої можна було б уникнути. Якби ті, хто проектував це тепличне господарство, розуміли, як потім буде тим, хто все це експлуатуватиме. Втім, було це давно, - хоча фізично обладнання не було старим, - та, можливо, проектантів уже не було серед живих. Як би там не було, Ян миритися з цим не збирався.

-Думаю подати пропозиції щодо покращення ... Ось, дивись. - Він вивів на екран кілька схем. Мішель переглянув їх, але, здавалося, якось ліниво.

-Оце воно тобі треба ..? Все одно відхилять.

-Ти гадаєш..? Хіба їм не краще буде, якщо ці поломки припиняться?

-Ти не розумієш, про що вони думають ... Адже я працюю тут довше за тебе. - Мішель дивився на змінника з сумною посмішкою. – І таких пропозицій уже подав… – Він на секунду замислився. – Дев'ять штук. Знаєш, скільки з них прийняли? Одну. І за те заплатили справжній мізер.

-Але чому? - Здивуванню Яна не було меж.

-Я теж поставив це питання. - Мішель проставив відмітку про те, що здав зміну, та почав розкладати по кишенях якісь особисті дрібниці, які до цього лежали на столі. – Знаєш, що вони відповіли мені? Що вони, коли аналізують будь-яку пропозицію, думають передусім про те, щоб вона не позначилася на навколишньому середовищі. Не про те, наскільки ефективно тут усе працюватиме. Не про те, щоб був більший врожай, за інших рівних умов. І точно вже не про те, щоб нам тут було менше роботи. Кожну пропозицію вони аналізують, - точніше, аналізує комп'ютер, - зважаючи на все: скільки матеріалів потрібно для виготовлення нових вузлів, скільки енергії на цій піде. І порівнюють з тим, яка витрата всього цього буде, якщо не робити нічого. Якщо економія – план ухвалюють. Якщо в цьому відношенні жодної різниці - дивляться на решту вигод. А якщо для реалізації пропозиції потрібно більше ресурсів, ніж якщо не робити нічого, навіть трохи більше, його відкидають. Якими б не були інші переваги.

-Але чому?!

-А хіба не задля цього колись заснували Місто Місяця? І решту теж… Хіба не для цього сюди приїхали наші діди? - На обличчі Мішеля промайнула крива посмішка. – Ось вони й стежать… Загалом, ти, якщо хочеш, щоб вони відповіли «так», зважай на це. А я зарікся. Якщо вони вважають, що це – головне, що жодних змін не потрібно… Біс з ними. Гаразд, бувай. – І він зник за автоматичними дверима.

Ян дивився на свої розробки на екрані. Йому навіть на думку не спадало аналізувати їх з такої точки зору. Він думав, що… зробить щось корисне для людей. Одночасно – зменшивши кількість роботи для своєї команди та зробивши так, що у теплиці можна буде отримати найкращий урожай. А виявляється, що… усе це цікавить тих, хто нагорі, в останню чергу.

Але якщо так... Вони бояться, щоб... людина не змінила нічого в природі? І тому роблять так, щоб... не покращилося її власне життя. Їм не потрібні винаходи...

У мозку виникла картина на стіні – та напис: "А що залишиться після нас?" Виходило, що нічого. Думати про це було прикро. Адже тоді виходить, що все одно, чи жив ти взагалі на світі чи ні…

І він погасив екран. Так, він переробить свою пропозицію з урахуванням цього аспекту. Ян був чудовим спеціалістом у своїй галузі, та знав, як це зробити. Хоча основний ефект тоді буде меншим. Але на це доведеться піти, щоб пропозицію взагалі не відкинули.

Яка маячня…

Пролунав сигнал системи самодіагностики, - чергове порушення температурного режиму, цього разу - на верхньому поверсі. Ян разом із ще одним співробітником піднявся туди, - як завжди, справа виявилася в несправному датчику: тут була підвищена вологість, і ці деталі довго не витримували. Це було краще, ніж якби справді було порушено температурні параметри. Датчик замінили, але перед тим, як повертатися до свого кабінетику, Ян підійшов до скла. Звідси, з верхнього поверху, відкривався чудовий краєвид. За стінами, що огороджували місто, - Ян ніколи не виходив за їхні межі, і ніхто з його знайомих теж, - була пустеля, а біля самого обрію виднілося море. Досі він ніколи не запитував себе: а чи хотілося б потрапити туди? А плисти кудись на інший кінець світу? Чи, може, летіти? Ось тільки куди?

Небезпечні думки, подумав він, відвертаючись від скла та прямуючи до ліфта. А опинившись за своїм столом, знову увімкнув комп'ютер. Поки є вільний час, можна спробувати вирішити ще одне завдання.

Зважаючи на те, що він почув про контрольний відділ, туди не треба лізти зі своїм втручанням. Принаймні поки що. Але, крім цих контролерів, - а чи не вони, до речі, оцінювали прийнятність пропозицій модернізації з погляду на довкілля, чи змушували його начальство розглядати їх саме з такої точки зору? – самим Яном цікавився ще хтось. Чи це було збігом?

Як би там не було, корисно дізнатися, хто б це міг би бути. Хтось, хто зміг нелегально підключитись до комп'ютерних мереж. Але хто, як і звідки?

Щоб з'ясувати це, Ян пішов слідами того, хто здійснив втручання у систему. Від вузла до вузла, від сервера до сервера, він повторював у зворотній послідовності шлях та дії непроханого «гостя». Та ще й намагався не залишити при цьому власних «слідів».