7.

7.

Піка так і припускав, що офіцер Кранц ще прийде до нього. Так воно й виявилося, і знову той був у цивільному. І знову ставив запитання. І знову отримав відповідь:

-Ні, сер.

-В якому сенсі?

-Поняття не маю, хто це міг бути. Більше того, ніхто з тих, кого я знаю, не працює в такому стилі. І так не думає.

-Що ти хочеш сказати? – здивувався поліцейський.

Піка зрозумів, що зайшов надто далеко. Але тепер доведеться ризикувати далі. Питання було в тому, як сформулювати, щоб небезпека була мінімальною. Хто його знає, що в голові у цього Кранца...

- Розумієте, сер… Той, хто зробив цей напис… Він не просто любитель малювати. Він філософ. Він хотів, щоб… у когось із глядачів залишилися якісь думки. Я не знаю, що він хотів сказати, - збрехав Піка, бо насправді багато про що здогадувався. Він взагалі часто прикидався дурнішим, ніж був насправді. А ось далі точилася чиста правда. – А я серед… наших таких людей не знаю. Їм важливіша форма, краса, розумієте?

-Здається, так.

Кранц поставив ще кілька запитань і пішов. Як і співрозмовник, він виглядав набагато спокійніше, ніж почувався. Принаймні після того, як той пояснив йому дещо… Якщо там справа у якихось ідеях… Навіщо він взагалі поліз у це? Адже можна й потрапити до поля зору контрольного відділу. А це точно не на користь роботі у поліції. Втім, тепер він не має вибору. Потрібно розібратися, що за цим стоїть, а головне - хто...

Піка, зі свого боку, прямуючи до місця, де створюватиме черговий шедевр (у тому, що вийде саме шедевр, він ніколи не сумнівався), думав про своє.

Він не просто проконсультував поліцейського щодо малюнків. Він ще й поставив кілька запитань, а головне - пустив слух серед таких самих вуличних художників, як він сам. І нічого.

Звісно, він не думав, що хтось зізнається: «Це намалював я!». Цілком очікувано, що підставлятися ніхто й не хотів. Але Піка не почув жодного правдоподібного припущення, хто б це міг зробити, та навіщо. Серед них не було нікого, схильного до філософських роздумів, хто міг би залишити такий напис під зображеннями. (А тим паче – з такими переконаннями, додав він сам собі.) Та й сам стиль… Він відрізнявся від прийнятого серед вуличних художників. Був набагато реалістичніший, менш метафоричний. Автор тієї картини розмовляв із глядачем набагато більш прямою мовою, та ще й з таким написом…

Вуличні художники були не дуже великою, але тісною спільнотою. Вона не була формальною, - ця діяльність не вимагала будь-яких дозволів. (Тепер вони почали побоюватися, що це може змінитися.) Але у ній майже всі знали майже усіх, а якщо когось ти й не знав особисто, то спільні знайомі були точно.

А ось тепер з'явився хтось, про кого ніхто не знав, і хто не тільки вирізнявся незвичайним стилем, а й, здавалося, переслідував якісь свої цілі, які різко відрізнялися від того, навіщо займалися своєю справою вони.

Якого біса? Хто б це не був, його треба знайти. А потім що…? А це залежатиме від того, ким він виявиться, та, головне, навіщо це усе робить.

-А що таке контрольний відділ? – спитав Ян. Він резонно вважав, що Лаура, служачи у поліції, знає, що відбувається в колах міської влади, та вже точно – хто і чим там займається.

-А чому ти цікавишся? - Здивувалася вона. Довелося пояснити:

-Хтось вліз у нашу систему, на роботі. Я простежив і виявилося, що слід веде до них. Це робив хтось з їхнього сервера, але я ніколи не чув про таку організацію. Тільки зрозумів, що вони мають стосунок до міста.

-Так і є. - Дівчина опустилася на стілець. Ян вже розумів її настрій, та бачив, що сьогодні він не з кращих, хоча на їхньому побаченні Лаура намагалася це приховувати. І перед кимось менш уважним у неї вийшло б. Ян вирішив, що, якщо вона хоче цього не показувати, - йому краще вдати, що не помітив нічого. Але зараз його розповідь, здавалося, засмутила подругу ще більше. – Тільки от що їм контролювати у комп'ютерній системі вашої теплиці?

Здається, вона не дуже розуміла масштаб того тепличного комплексу, функціонування якого забезпечував Ян, коли назвала його просто «теплицею». Втім, вона не одна така, - мало хто розумів це, крім тих, хто там працював. Але зараз важливим було інше. Тим більше що він не розповів про інтерес невідомого контролера не до місця його роботи, а до Яна особисто.

-То що ж вони контролюють?

-Безпеку. Але не в тому плані, як нею ми займаємося, - пояснила Лаура. – Не те, що стосується спокою на вулицях чи навіть розслідування злочинів. Вони займаються нашим способом життя, безпекою всього міста в цілому. Всім тим, на чому вони ґрунтуються. Їхнє завдання – щоб ніхто не зазіхав… Якщо у вас там, скажімо, щось не так з безпекою та якістю їжі, – це не їхня справа. Якщо навіть вони натраплять на щось таке, передадуть нам.

-А ви їм щось передає?

-Щось ... більш значне, ніж звичайні порушення законів. Розумієш? Тому… погано, якщо вони зацікавилися чимось там у вас.

-Ти вважаєш, у мене можуть бути неприємності? – здивувався Ян.

-Неприємності можуть бути в кожного, хто виявиться поряд з ними.

-Ну, сподіваюся, ти мене не кинеш у разі чого! - Вирішив він розрядити обстановку. Зауваження супроводжувалося, зрозуміло, усмішкою, і таку ж усмішку він отримав у відповідь: