6.

6.

Той самий парк, де вона познайомилася з Яном, подумала Лаура Мартінес. Але зараз не про це треба було думати. Тому що вона тут знову по службі. І викликали поліцію сюди не просто так. Вона була однією з п'яти патрульних, які з'явилися раніше детективів, та до їхнього приїзду охороняли це місце.

Місце, де виявили труп.

Тому тепер сюди приїхало усе керівництво поліцейської дільниці на чолі з капітаном Девісом. І судмедексперт, зрозуміло.

Але розпоряджався тут, звісно, лейтенант Лекар. Як головний із тих, хто, насправді, і веде розслідування.

-Наш друг вибрав вдале місце, - сказав він. Його слухали Девіс та двоє детективів. Патрульні стояли далі, по периметру, але принаймні Мартінес та Кранц теж уважно прислухалися до розмови. Один з детективів спитав:

-Що ви хочете цим сказати, сер?

-Це місце далеко від доріжок, якими зазвичай ходять відвідувачі. Якби жінка не вирішила зрізати шлях, його могли б ще довго не знайти. Але в той же час воно відносно доступне. Місцевість рівна, немає заростей, як деінде... Сюди відносно просто було доставити тіло.

-Його вбили не тут? – спитав капітан.

-Очевидно, що ні. – Лекар похитав головою. - Жодних слідів. І тоді постає питання… як доставили сюди тіло. Невже це більше, ніж одна людина? До того ж, у нас проблема: як встановити особу? Чіп не ідентифікується.

-Його вирізали, – подав голос судовий медик. – Ось, дивіться… Надріз на руці, там, де його зазвичай вшивають. Ніде більше нічого подібного.

-От чорт! – пробурмотів капітан. – Наш друг зробив усе, щоб нам важко було дізнатись, хто він.

Лаура вирішила, що саме час подати голос:

-З цим проблем не буде, сер. Я впізнала його.

-І хто ж він? Точніше, ким він був? - Запитав лейтенант. Сама Мартінес відчула, що на ній схрестились погляди всіх присутніх.

-Мій сусід. Жив у моєму будинку, чи то на четвертому поверсі, чи то на п'ятому. Не можу сказати, що добре його знала, але ми віталися при зустрічі. Його ім'я – Алекс Легрі.

-З цими даними ми вже можемо щось зробити! – схвально кивнув капітан. Він заохочував ініціативу своїх працівників. В іншого начальника звичайна патрульна, можливо, й промовчала б. Та й не підслухувала б розмову начальства та детективів… Девіс мав інший підхід до керівництва своїми людьми. А Лекар запитав:

-Можливо, ти ще щось про нього знаєш? Наприклад, він працював десь?

-Так сер. - Мартінес здивувало, що за цих слів капітан з лейтенантом переглянулися. - Він займався дизайном одягу... того самого, що ми, в основному, беремо напрокат... хоча деякі й купують. - Вона знову згадала Яна, у якого не тільки велосипед, а й одяг був власний. І багато інших речей – теж, він сам казав. - Якось розповідав мені про це. Користувався цим – і собі брав… авторські екземпляри, тож сам прокатом не користувався. Але я не знаю, для кого він це робив.

- Тобто він і сам любив добре одягнутися? - продовжував розпитувати лейтенант.

-Так і було. - Зараз на трупі була тільки білизна, і важко було сказати, як ця людина виглядала за життя. – Ще він носив окуляри, – тут я ніде їх не бачу. Такі круглі, у чорній оправі з якогось пластику, та з товстими стеклами. Якось він сказав, що йому п'ятдесят один рік, – це було близько року тому. Ось і все, що я можу вам розповісти, сер…

-Що ж, і це непогано, - констатував Лекар. Начальник детективів розумів, як їм пощастило, що ця патрульна впізнала свого сусіда. Інакше довелося б чекати, доки хтось заявить про зникнення... - А він кудись ходив на роботу, чи працював із дому? Ви це знаєте?

-На мою думку, в основному з дому, але іноді зустрічався з кимось, хто давав йому завдання. Однак і не був одним із тих, хто майже не виходить із квартири. Тому я зустрічала його досить часто, - пояснила Лаура. – І тому запам'ятала. Чесно кажучи, я мало когось із сусідів пам'ятаю в обличчя.

Лейтенант вважав, що це даремно. Але вголос сказав:

-Тоді нам пощастило. У цій справі й так досить дивного, якби ще й особу вбитого не встановили… Якщо він працював, в основному, вдома, а жив сам, то… про зникнення могли не заявити ще довго.

З цим Мартінес була цілком згодна. Але їй було цікаво, що ж таке дивне має на увазі лейтенант. Закінчивши доповідь, вона знову почала прислухатися до розмови начальників та детективів.

Розслідування злочинів не входило в обов'язки Лаури Мартінес, та й досвіду такого в неї, за великим рахунком, не було. Якщо не брати до уваги затримань на вулицях, оформлення документів на арешт тих, кого затримувала, та, коли виникала необхідність, виступів у суді як свідка.

Однак вона хотіла це змінити. Власне, стати детективами хотіли більшість патрульних. І кожен розумів, що той, кому вдасться зловити злочинця, якого поліцейські іменували «нашим другом», зробить великий крок у кар'єрі.

Мартінес не була винятком. Але в неї для того, щоб зайнятися цим, була ще одна причина. Або кілька, об'єднаних в одну… Коли детективи закінчили огляд місця, де виявили вбитого, а саме тіло забрали, вона сіла на свій скутер, щоб їхати далі маршрутом патрулювання, і подумала, що, повернувшись зі зміни додому, одразу передасть інформацію про вбивство та про відомі обставини (судмедексперт сказав, що Алекса Легрі задушили чимось на кшталт мотузки). А їй у відповідь, мабуть, повідомлять, чи належав він… Як би там не було, то це була далеко не перша жертва. І Лаура Мартінес хотіла бути тим, хто розірве цей ланцюжок смерті.