4.

4.

Лаура зауважила, що у них все буде, не як у людей.

-Чому? – здивувався Ян.

-Через роботу, звісно. Ти працюєш ночами... переважно. У мене таке теж часто буває, але не завжди, начальство нас тасує по різних змінах. От і думай, коли нам… опинятися разом.

-Ну, ми щось придумаємо. Вдень, коли всі гуляють… А ми, можна сказати, нічні істоти. Зате... ми бачимо місяць у Місті Місяця. – Тепер він знову посміхався. – Та у вихідні.

-До речі, у мене якраз вихідний.

-У мене теж. Перший із трьох. Тож… почнемо, як люди.

Вони засміялися, і Лаура сказала, що, в такому разі, чекатиме ввечері... А коли вони вийшли на вулицю, звернула за ріг до свого будинку. Ян сів на велосипед та поїхав додому – поки що. Зайнятися все одно більше не було чим. Щоправда, маршрут він вибрав таким чином, щоб ще раз проїхати повз стіну з картиною, що запам'яталася…

Ось тільки картини там не було. На її місці була гола сіра стіна, хоч сусідні зображення збереглися. Він не став цього разу зупинятися, але швидкість трохи знизив. І побачив, що край сусіднього малюнка теж стертий. Знову натискаючи на педалі, Ян подумав, що картину знищили навмисне.

Навіщо? – подумав він. І хто? Яке питання потрібно ставити першим?

Та й чи потрібно ставити? - міркував він, наближаючись до власного будинку.

На його повторну появу тут звернули увагу. Точніше спрацювала система, яка сповістила рядового співробітника контрольного відділу.

Той щоразу дивувався, скільки можна дізнатися про людину, не встаючи зі стільця. Ось вона, сила цифрових технологій! Він знав історію, і ставив собі питання: як це люди раніше ходили без ідентифікаторів? Для початку потрібно було вчинити цифрове розслідування, оскільки були всі підстави підозрювати, що на місці, де ще нещодавно був цей крамольний малюнок, Ян Генріксон знову не випадково.

Почав контролер, звичайно ж, із профілю у міській базі даних. І відразу ж звернув увагу на те, що там щойно з'явилася відмітка про стосунки з Лаурою Мартінес. А звідки ж він їде? Співробітник контрольного відділу мав доступ до більшої кількості інформації, ніж звичайний городянин. А тому швидко зміг дізнатися, у якому кафе Генріксон щойно розплатився. Ага, і ця Мартінес теж. Значить, вони зустрічалися там, але кожен платив за себе. І відмітка про стосунки з'явилася, саме коли вони там сиділи… Добре. Зрозуміло. А до того? Ага, Генріксон робив покупки в кулінарії, але це було години зо три тому… Гаразд, а куди він прямує зараз?

Коли Ян підніс ідентифікатор до панелі на дверях (велосипед він не став затягувати до квартири, а залишив на парковці біля під'їзду, бо ввечері збирався їхати на ньому до Лаури), контролер побачив, де він знаходиться. Кожен співробітник відділу добре знав розташування вулиць міста. Але у цьому випадку слід уточнити, а для цього – вивести мапу на екран. Виходило, що дорогою від кафе до свого будинку Ян Генріксон зробив неабиякий гачок, щоб опинитися в цьому місці. При цьому ніяких покупок він ніде не робив, та й що йому купувати? - і ніяких інших справ у нього тут теж не мало бути. Працював він у вертикальному тепличному господарстві зовсім у іншій стороні, а сьогодні має вихідний. Значить ... Велика ймовірність, що він опинився тут саме через малюнок. Точніше, аби ще раз його побачити.

Бачити вже нема чого, але в пам'яті картина залишилася. І це погано. А якщо запала в душу настільки, що він не полінувався приїхати сюди, значить міг і замислитися, чому ж вона зникла.

Це було погано. І заслуговувало на доповідь начальнику. Принаймні так від них вимагали, даючи зрозуміти: краще перебдіти.

А тим часом той, кого поліцейські називали «наш друг», готувався до нової справи. Для цього йому потрібно було багато зробити. Але він не здавався. Та думав із похмурою усмішкою, що ті, хто ведуть розслідування, дуже здивувалися б, якби дізналися, не тільки, хто він, власне, такий, а й про те, скільки всього йому треба знати та вміти. Ось, наприклад, зараз він сидів за комп'ютером, займаючись переналаштуванням, точніше, перепрограмуванням одного з компонентів системи, чи не найскладнішої у місті. Адже треба не тільки, щоб її елементи виконали те, що йому потрібно, але й щоб ніхто цього не помітив. Бо якщо помітять, то одразу зв'яжуть із тим, що станеться. Вирахувати його це не допоможе, ніхто не знає, що він таке вміє. Але те, чим він займається, буде зірвано.

А вони думають, що вбивати – це просто!

В Рудольфа Кранца теж був вихідний. Старшому патрульному офіцеру теж не давала спокою картина, яку він виявив, і доповів про це начальнику дільниці. Але з іншої причини.

Він жив подалі від місця роботи, ніж Мартінес, але теж у цьому ж районі. І територію, яку патрулював, та на якій мешкав, знав добре. Як і тих, хто тут мешкає. Ось одному з таких він призначив зустріч.

Цього хлопця звали Піка. Він був одним із вуличних художників; не працюючи та живучи на безумовний дохід, він міг присвячувати улюбленому заняттю весь час. Колись його малюнки та написи були хуліганськими, проте згодом він узявся за розум. І тому, що кілька разів його за цим хуліганством ловили. І тому, що захотів, щоб його витвори довше залишалися на стінах, й їх бачило більше народу. Прізвисько таке було у нього тому, що як підпис він залишав зображення карткової масті.