Дивак

Чудовий погодній ранок: пташки щебечуть свої трелі, мов на магічному лісовому концерті; тополі шанобливо схиляються перед перехожими, посипаючи м'яким пухом, згадкою, що за спекотним духмяним літом завжди настає рум'яна осінь, а згодом і містична, засніжена зима; бджоли розносять квіткові аромати, мов природна служба доставки тонкого, пахучого щастя; легкі сонячні промені поколюють шкіру, мов фиркаючий їжачок, що спішить до своєї хатинки.
По розпеченому зм'яклому асфальту пробігають струни вібрацій, як від стрибків — молодий, кучерявий хлопчина проскакує, розсипаючи ластовиння і приправляючи їх дзвінким насвистуванням з усміхнених губ.

— ...чому ви так вирішили? Я працював над ним пів року.
— Я розумію, що ваш проект виконаний професійно, але я не можу представити його акціонерам. Ви подаєте великі надії, але занадто молодий і недосвідчений. Я його не прийму. 
 Надривний подих вітру перериває розмову, підбираючи папери із тонких чоловічих пальців, і розносить їх довкола.
— Дідько! Мій проект! - кучерявий хлопчина хвацько підбирає кожен листок і весело вручає їх неуважному чоловікові.
— Тримайте і будьте обачніші. Гарного дня.
— Це те, про що я вам і казав, ви наче цей хлопчисько — енергії море, але правильно прикладати її не вмієте. Пропрацюєте в нашій компанії рік-другий, наберетеся досвіду, тоді й звертайтеся. Наразі вибачаюся, але мені немає на це стільки часу, як у цього молодого дивака.

***

Асфальтований тротуар поступово перетікає у розпечену бруківку, що розсипалася під сонячними променями, мов коштовне каміння. Пейзаж нового міста змінюється старими, гротескними будинками. Бетонне амбре поступається місцем сирості — з натяком на свіжість — замшілої цегли. Маленький равлик перетинає величезний шлях, сповнений небезпеки, від одного будинку, до іншого.

Худа, згорблена бабуся стоїть, оглядаючи проїжджі машини та сонних, заклопотаних, збуджених, а подекуди й байдужих перехожих.
— Бабусю, давайте я вам допоможу,— дивак обережно взяв стареньку під руку.
— Ой синку, та хай! Ти спішиш, а я якось помаленьку переплентаю.
— Давайте-давайте, хутенько, поки машин немає. 
 Жінка спантеличено дивилася на дивака, а ноги, мов самі, понеслися через дорогу. Кожен її крок був швидшим і легшим за попередній, як у молодої, чорнявої дівчини.
— Дякую, сину. Я вже думала, що і не перейду. Хай тебе Бог береже.
— Дякую, бабусю. Гарного вам дня.       Хлопчина поскакав далі, насвистуючи щось собі під носа.

— Куди так бігти? А він ще й не розчесаний, патлатий. Дивак, та й годі.

***

Цегляні будинки, мов вартові древності, стоять поблизу входу до великого міського парку, прихистку прохолодних тіней та витіюватих ґрунтових доріжок. Смарагдове листя огортає кожен куточок цього храму простоти і довершеності. Дворовий пухнастий кіт споглядає за танцем стрункої рудої білки: кожен її рух — це велична ода волі та грації. Густий хвіст майорить по стовбуру дуба, мов прапор лісового війська, пишний та легкий.

Поблизу галявини розкинувся водяний ансамбль із мільярдів прозорих краплинок, що зносяться в небо, щоб згодом повернутися на землю і подарувати всім її жителям маленьку частинку свіжості, освяченої сонячним теплом.

— ... ти завжди мені це кажеш! Думаєш, мені від того легше? Я не можу жити у цій країні, всі мої подруги вже давно переїхали, і лише ми, як бідняки, сидимо тут.
— Якщо ти хочеш їхати, давай, дуй! Я не можу покинути цю роботу, ще пару років, і я зможу відкрити свою справу. Як ти цього не розумієш? Ти завжди мене клюєш ні за що. І кожен раз нові причини.
— Тримай, це тобі. - Хлопець оторопів і відсахнувся.
— Ти нормальний?
— Тримай, кажу тобі. Дівчата люблять квіти. 
 Дивак віддав квітку хлопцеві та з посмішкою побіг далі. 
— Не сваріться, життя таке коротке для цього. Гарного вам дня.
— Ти його знаєш?
— Та звідки? Дивак якийсь. Що ти там казала?
— Та я вже забула. Ну його. Може, пішли додому?

***

За пишними кронами дерев розвиднюється сіра, понура недобудова — пухлина, на тілі прекрасного, барвистого міста. Запах тління та сміття забивається в ніздрі, наче набридлива муха прохолодними ранками. Атмосфера цього місця змушує навіть сонце, оминати його, як оминає лежачий камінь гірська річечка.
Облізлий пес, бродить у пошуку хоч якогось харчу. Жертва людської байдужості та жорстокості — рукотворна химера, з очима, повними болю, і ненависті: до людей, що покинули його; до долі, що забула про нього; до себе, що не зміг впоратися з усім цим.

— Красунчик, іди до мене. Тримай, поїж. - Дивак витягнув із сумки, ще теплий пиріжок з м'ясом, і розламавши його, протягнув псу.
Собака, підозріло дивилася, і нерухомо стояла на місці, але запах фаршу, і сильний голод змусили перебороти свій страх. Пес підійшов до дивака, і обережно підібрав пиріжок із землі. Щойно дивак хотів його погладити, той втік, схопивши пиріжок, як свою останню надію на порятунок. Останню надію, подаровану ворогом. Бо людина — ворог, найбільший, і найбездушніший.

- Що ж, шкода. Але однак, гарного дня тобі, друже. - Дивак пішов далі, все ще усміхнений, але вже не підстрибуючи, щось у ньому надламалося. Щось таке, що змусило його забути як це "підстрибувати", і забути назавжди.

***

Руїни "ненародженого" будинку, приховують за собою останню надію одних, і останній прихисток інших. Прямо за недобудовою височіє білосніжна фортеця, імені одного із сучасних святих, того що врятував більше життів, ніж багато неправедних богословів. Маяком, поміж безмежного міського моря, горить напис: "Онкологічний диспансер імені...".
На воротах диспансеру сидить білий метелик — символ швидкоплинності життя, і його безмежної краси. Кожен помах крила, як стрілка метронома, і ніхто не знає, коли вона зупиниться.

- А от і ти, мій новий дім, гарного дня тобі, і всім хто в середині.
- Привіт, ти сьогодні мені допоміг підняти папери, а свій загубив.
- Привіт. О, так ти той проектор! Так що там, той дядько прийняв твою роботу?
- Емм... ні, не прийняв. Але нічого страшного, спробую наступного разу. А що ти тут робиш?
- Я? Я тут живу. - Дивак зняв кучеряву перуку, посміхаючись на всі тридцять два зуби. - А ти чому тут?
- Я хотів віддати тобі папірець, який ти загубив, коли допомагав мені.
- Я його загубив? І справді! Останнім часом, почав багато чого забувати. - Проектор, віддав знахідку диваку, а всередині, все наче стиснулося. Його погляд перескакував з усміхненого хлопчини, на лікарню, і назад.
- Чув? А що означає "метастази неоперабельні"? Ці лікарі завжди пишуть якимись загадками.
"Проектор" зламався, після почутого сльози самі навернулися на очі, але він ще намагався себе стримати. - Це означає що все добре, можливо ти зовсім скоро підеш на поправку.
- Як ти дізнався що це про мене?
- Ну, я ж "проектор", - він посміхнувся, настільки, наскільки зміг правдиво, — ми все знаємо.