Дивачок

Присвячується усім малим та дорослим.

Жив якось у мене в кишені Дивачок… Так я прозвав свого домовика. Ви не повірите, але ці маленькі істоти справді існують! Вони живуть в кожного з нас удома, просто ми їх не бачимо, адже вони краще за всіх вміють ховатися і поводитися тихо. Щоправда, мій домовичок був дещо незграбним. Ми познайомилися з ним тоді, коли він випав з кухонної витяжки прямо мені на голову (я тоді потайки їв печиво). Ой і здивувався ж я, мало не скрикнув! А він з переляку сховався у моїй кишені, в якій нині живе. Я пригостив його своїми ласощами й відтоді ми з ним стали, як то кажуть, нерозлийвода.

Я Дивачка дуже любив, він був розміром не більше моєї долоні. Весь час бігав у мене на столі, поки я робив домашні завдання. Іноді бував моїм помічником: то олівець підточить, то зошита підсунить, то паперового літачка зробить. Я про нього нікому розповідав, і сам він на очі не попадався. Тож наша дружба була таємницею.

Домовик був дуже кумедним! Він не говорив людською мовою, але розумів усе, що я йому казав, і я його теж розумів. Він носив червоний картуз, зелені штанці у клітинку і таку ж саму зелену шапку. Мав великі милі очі й носик картоплею. Справжній домовик! Аж не вірилося, що я з ним справді дружив. Часом здавалося, ніби він вийшов із моєї улюбленої книжки про чудернацьких створінь. У нас із Дивачком було багато улюблених занять – від прогулянок до настільних ігор, від читання до перегляду мультиків, від щоденних пригод до простого відпочинку з поїданням печива та молока перед сном.

Я вважав найкращими часами тоді, коли наставало літо, і я їхав з ним до рідних дідуся та бабусі. Уявляєте, як класно було? Еге ж! Усі три місяці я розважався з Дивачком, бешкетував з міськими хлопцями та відпочивав. Пам’ятаю оте перше своє літо з домовиком. Мабуть, то були найнеймовірніші канікули з усіх часів. А починалося тоді усе просто: я збирав у свій рюкзак одяг, зубну пасту та щітку, м’яч, підручники з математики (дідусь кожне літо займався зі мною) та бутерброди, бо дорога довга.

Й ось радісно прибувши на вокзал, батьки допомогли мені знайти мій вагон і я сів у купе. Потяг неспішно почав свій рух, а тоді все більші й більше став набирати швидкість. Перед очима минула станція, замиготіли ліси та степи. І ось раптово я згадав, що забув удома Дивачка…

У мене ледь сльози не навернулися на очі! Ну як я міг забути?! А він так мріяв побувати в селі! О-ой…

Намагаючись себе трохи відволікти, я згадав про обід. Вирішив, так би мовити, заїсти горе. Відкриваю рюкзак – а там! Так, там Дивачок. Товстий Дивачок! Вмолов начинки з усіх бутербродів, залишив одні лиш крихти! Сидить тепер, щасливий, спить солодким сном та зрідка гикає. Видно, об’ївся, ковбасою провонявся! Але такий милий, що я не став його за це сварити.

Їдемо ми весь день і спимо цілу ніч у купе, а на ранок голодуємо, бо хтось з нас ненажера. Ох і смачнючим же чай здається у потязі, особливо у важкій залізній підсклянці. Добре, що ним пригощають.

Нарешті прибуваємо на місце. Остання станція, наша! Щоб не загубити Дивачка, я ховаю його під кашкетом та, забравши поспіхом ранець, вибігаю з купе. На вокзалі мене вже чекають дідусь та бабуся з пиріжками, і я стрімголов кидаюся їм назустріч. Яка ж смачна у бабусі випічка! Солодка, гаряча, а пиріжки-то з повидлом – мої улюблені! Мене цілують, обіймають, ледь Дивачка не задушують. І ми усі йдемо до хати, а дорогою я їм розказую, що та як у мене зі школою і батьками.

– Який худий! Який блідий! Бідненький, мій рідненький, – улюблені слова бабусі.

Зазвичай, коли я чую це, то одразу відчуваю як мій рот набивається смаколиками. Не важливо, чи голодний, чи ситий, моя бабуся майже з порогу починає мене загодовувати.

– Та що ти, Галино! Диви який здоровий хлопець! Диви, який хороший! Зараз перевіримо знання, ще й розумником буде! Весь у мене! – улюблені слова дідуся.

Зазвичай, коли я чую це, то одразу відчуваю як він гладить мене по голові й бачу, як тягнеться за моїми підручниками. Гарні у мене дідусь з бабусею. Вони зі мною добрі та ласкаві. От якби ж вони ще були такими з моїм Дивачком! Бо коли він траплявся їм на очі, дідусь одразу брався за віник немов за зброю, а бабуся кричала, що в домі бродить нечиста сила.

Дні на природі були хороші, дуже хороші. Я цілими днями ходив з дідусем на рибалку, він вчив мене усьому, що знав. Також я плавав у озері з друзями, міг бігати куди хотів та лізти куди міг. В нас у селі є де побродити, а от у місті я не міг далеко нікуди уходити від нашої багатоповерхівки. Цікаво, що робив Дивачок, поки я гуляв? Напевно, він теж гуляв. Збирав гриби, робив шалаші з гілочок, розмовляв у лісі з білками та їжаками, плавав у калюжах… Точно! Ось чому він завжди був увечері неначе в смолі! Доводилось добряче його мити в раковині. А тільки-но відмию, наступного дня знов приходив брудний. Замазура.

Усі нудні справи у селі перетворювалися з ним на веселі. Ось, пам’ятаю, сказала мені якось бабуся зібрати усю вишню з її саду, щоб було з чого варити компот. Я не хотів, спекотно було, проте довелося. Дістав з сараю драбину, вліз на дерево, сів на товсту гілляку та й став збирати ягоди у кошик, і собі до рота трохи. Ото пам’ятаю, як не тільки я під’їдав вишню, а й Дивачок теж. Рот був в нього тоді – весь рожевий! Лазив по деревах верх та вниз, а об’ївшись, ледь не падав. Врешті-решт він все-таки падав, лежав на м’якій густій траві та потирав свій животик. Тільки-но усе перетравлював, знов ліз на дерево, їв вишню та падав додолу. Знову ліз… Й так увесь день.