Дивачок

Жив якось у мене в кишені Дивачок… Так я прозвав свого домовика. Ви не повірите, але ці маленькі істоти справді існують! Вони живуть в кожного з нас удома, просто ми їх не бачимо, адже вони краще за всіх вміють ховатися і поводитися тихо. Щоправда, мій домовичок був трохи незграбним. Ми познайомилися з ним тоді, коли він впав з кухонної витяжки прямо мені на голову (я тоді потайки їв печиво). Ой і здивувався ж я його! А він з переляку сховався у моїй кишені, в який тепер живе. Ми з ним швидко подружилися. Я пригостив його своїми ласощами й відтоді ми з ним, як то кажуть, не розлий вода.

Я Дивачка дуже любив. Він був розміром не більше моєї долоні, тому весь час бігав у мене на столі, поки я робив домашні завдання. Я нікому про нього не розповідав, та й сам він нікому на очі не траплявся. Тож наша дружба для всіх була таємницею.

Домовик був дуже кумедним! Він не говорив людською мовою, але тільки те й робив, як щось бурмотів собі під ніс. Він завжди розумів усе, що я йому казав, і я його розумів. Він носив червоний картуз, зелені штанці у клітинку і таку ж саму зелену шапку. Мав великі милі очі й носик картоплею. Справжній домовик! Аж не вірилося, що я справді із ним дружив. Іноді здавалося ніби він вийшов із моєї улюбленої книжки про чудернацьких створінь. Але Дивачок був інакшим, ніж інші домовики, він був добрішим. А ще неабияким помічником: то олівець підточить, то паперового літачка зробить, то смачненького принесе. Він завжди був у гарному настрої, як і я, за що видавався мені особливим. У нас із Дивачком було багато улюблених занять – від прогулянки парком до настільних ігор, від читання книжок до перегляду мультиків, від щоденних пригод до простого відпочинку з поїданням печива та молока перед сном.

Я вважав найкращими часами тоді, коли наставало літо і я їхав з ним до рідних дідуся та бабусі. Уявляєте, як класно було? Еге ж бо! Усі три місяці я розважався з Дивачком, бешкетував з міськими хлопцями та відпочивав. Пам’ятаю оте перше своє літо з домовиком. Мабуть, то були найнеймовірніші канікули з усіх часів. А починалося тоді усе просто: я збирав речі у свій ранець. Клав туди одяг, підручники з математики (дідусь кожне літо займався зі мною), брав також бутерброди, бо дорога довга, і ліхтарик.

Зібравшись, я радісно пішов на вокзал. Мене супроводжували мама з татом аж до самого вагону потягу. І ось коли я вже проїхав половину дороги я згадав, що забув вдома Дивачка… Я мало було вже не заплакав, що залишив його! Ну як так можна було!? А він так хотів побувати у селі. О-ой…

В той момент у мене почало  страшенно бурчати в животі, мабуть, з горя. Вирішив трохи попоїсти. Відкриваю рюкзак, а там! Так, там Дивачок. Товстий Дивачок! Зжер усі мої бутерброди, не лишив й крихти! Сидить тепер, щасливий, спить солодким сном та зрідка гикає. Видно, об’ївся, ковбасою просмердівся! Але такий милий, що я не став його за це сварити.

Проїжджаємо ми з ним весь день станції та спимо цілу ніч у купе, а на ранок голодуємо, бо хтось з нас ненажера... Ох і смачнючим же чай здається у потязі! Добре, що ним пригощають.

Нарешті прибуваємо на місце. Все, остання станція, наша! Щоб не загубити Дивачка я ховаю його під кашкетом та, забравши поспіхом ранець, вибігаю з купе. На вокзалі мене вже чекають дідусь та бабуся з пиріжками. Який я радий їх бачити! Яка ж смачна у бабусі випічка! Солодка, гаряча, а пиріжки-то з повидлом – мої улюблені! Мене цілують, обіймають, ледь Дивачка не задушують. І ми усі йдемо до хати, а по дорозі я їм розказую, що та як у мене зі школою, зі справами та як з батьками.

«Який худий! Який блідий! Бідненький, мій рідненький…» – улюблені слова бабусі. Зазвичай, коли я чую це, то одразу відчуваю як мій рот набивається смаколиками. Моя бабуся майже з порогу починає мене загодовувати. Не важливо, чи голодний, чи ситий – бабуся засовує в мене усю їжу, що тільки є в домі.

«Та що ти, Ганно! Диви який здоровий хлопець! Диви, який хороший! Зараз перевіримо знання, й ще й розумником буде! Весь у мене!» – улюблені слова дідуся. Зазвичай, коли я чую це, то одразу відчуваю як він гладить мене по голові й бачу, як тягнеться за моїми підручниками. Гарні у мене дідусь з бабусею. Вони зі мною добрі та ласкаві. От якби ж вони ще були такими з моїм Дивачком. Коли не дай Боже, він траплявся їм на очі, то дідусь одразу брався за рушницю, а бабуся кричала, що в домі бродить нечиста сила…

Хороші були дні на природі: я цілими днями ходив з дідусем на рибалку, він вчив мене усьому, що знав. Також я плавав у озері з друзями, міг бігати куди хотів та лізти куди міг. В нас у селі є де побродити. А от у місті я не міг далеко нікуди бігти від нашого багатоповерхового будинку. Цікаво, що робив Дивачок, поки я гуляв? Напевно, він теж гуляв. Збирав гриби, робив шалаші з гілочок, розмовляв у лісі з білками та їжаками, плавав у калюжах… Точно! Ось чому він завжди увечері був чорний наче в смолі! Приходилось його добряче мити в раковині. А тільки-но відмию, наступного дня знов приходив брудний. Замазура.

Усі нудні справи у селі перетворювалися з ним на веселі. Ось, пам’ятаю, якось сказала мені бабуся зібрати усю вишню з її саду, щоб було з чого варити компот. Я не хотів, спекотно було, проте прийшлося. Дістав з сараю драбину, вліз на дерево, сів на товсту гілляку та збирав ягоди у кошик, і собі до рота трохи клав. Ото пам’ятаю, як не тільки я під’їдав вишню, а й Дивачок теж. Рот був тоді в нього – весь рожевий! Лазив по деревах верх та вниз, а об’ївшись, ледь не падав. Врешті решт він все-таки падав, лежав на м’якій густій траві та потирав свій животик. Тільки-но усе перетравлював, знов ліз на дерево, їв вишню та падав додолу. Знову ліз… Й так увесь день.