Епілог

Роман сильніше стис рушницю, оглядаючи Замкову Галерею. Картини рівним рядочком на стінах... Світильники, схожі на бенгальські вогники... До речі, світильники мали іншу форму!.. Ні! Здалося... Агата, напевно, нічого не змінювала в замку... Щось темне під стіною... Щітка! Лежить просто під портретом якогось дідугана... Дивно... Все дивно... 
  Замок був справжнім безцінним скарбом. Як вони всі не здогадувалися раніше, що в середині така краса? Воронський маєток виглядав таким покинутим і занедбаним! Хто б міг подумати? 
Ромо, ти чого там застряг? – почувся спереду Назарів голос. – Щось помітив?
Ні! – хитнув головою Роман і підійшов до брата. – В Залі нікого немає. Потрібно  почати огляд кімнат. Там що? 
  Він вказав рукою на першу гілку-коридор, що відходила від Галереї.
Бібліотека! 
Там є де сховатися?
Звісно! – кивнув Назар. – В замку всі кімнати здоровезні, а бібліотека – чи не найбільша!
Ходімо?
Ага!
Тільки я перший!
Чого це? – обурився Назар.
Бо я так сказав! Давай без фокусів!
  Назар зітхнув, але, на щастя, заперечувати не став.
  Вони ступили в коридор і світильники одразу ж його освітили. Нічого підозрілого... Жодного руху... Звуку... Тільки потріскування дров у камінах. Брати підійшли до дверей бібліотеки. Переглянулися. А тоді Назар швидко плечем відкрив двері і відскочив в сторону. Роман кинувся в прохід, стискаючи рушницю в руках. Він був готовий вистрелити в будь-яку мить... Бібліотечні світильники вже палахкотіли... Знову нічого! Назар виступив з-за Романової спини і вони повільно обійшли кімнату, зазираючи в кожну шпарину. Жодних результатів!
Чисто! – промовив Роман і відчув себе поліцейським з дешевого бойовика. – Ідемо далі! – і він рушив до дверей.
Та дурня все це! – роздратовано кинув Назар і сів у крісло.
Що ти маєш на увазі? – не зрозумів Роман.
Морський не може ховатися тут! Ми тільки марно гаємо час!
Ти маєш якусь ідею? – спитав Роман, підійшовши до нього.
Жодних!
Тоді, що не дає тобі спокою?
  Назар потер лоба пітною долонею і зітхнув. А тоді подивився на брата і відповів: 
Агата!
Тільки не говори, що ти згоден з Захаром! Мені здається...
Ні! Я зовсім не це мав на увазі!
А що ж тоді? – розгубився Роман.
Вона щось знає, але не хоче нам говорити...
  Роман задумався і припустив:
Боїться?
Ні! Впевнений!
Тоді поясни, бо я щось ніяк не втямлю до чого ти ведеш?
Розумієш, Ромко... Я знаю Агату трохи краще, ніж ви – мама, Ліза, ти. Вона нас дуже цінує і ніколи б не стала наражати на небезпеку. Вона б зробила все, щоб з нами нічого не сталося...
Але вона так і робить! Зараз вона допомагає рятувати Алісу...
Я говорю не про Алісу, а про нас з тобою! – Назар наморщив чоло, підбираючи слова, щоб Роман нарешті зрозумів. – Алісі зараз загрожує велика небезпека і я думаю, що Агата хоче, щоб ми оминули її участь.
Ти хочеш сказати, що вона навмисне відіслала нас до замку, де нам нічого не загрожує?
Саме так! Я не знаю у Вороні безпечнішого місця, ніж цей замок! І, повір мені, Морський ніколи б не став переховувати Алісу саме в ньому! Ба, більше! Я певен, що він би ніколи і носа сюди не поткнув! 
Але... – задумався Роман. – Агата теж в замку! Думаєш, вона...
Ні! Агата – не боягузка! Вона б не стала пересиджувати в замку!
Але ж вона тут!
Щось я в цьому не впевнений! – промовив Назар і нервово прикусив губи.
  Секунду Роман дивився на нього, а тоді сказав:
Треба знайти лікаря Доносика!
Так! – кивнув Назар.
  І вони швидко рушили до Вітальної Зали, майже бігом минули Залу Лицарів і увірвалися до кухні. 
  Як тільки вони відкрили двері, гримнув постріл. Куля пронеслася над головою Романа і вп’ялася в стіну.
- Геть здуріли? – верескнув Богдан Андрійович і підскочив до Романа. – Цілий?
- Ага! – кивнув той, озираючись назад.
- Я ж міг вас пристрелити! – схвильовано кричав лікар. – Ми домовилися зустрітися біля  склепу! Ви що, щось знайшли?
- Ні! – заперечив Роман, трохи оторопіло позираючи на дірку в стіні. 
  Лікар же перелякано дивився на рушницю в своїх тремтячих руках.
А хай тобі! – вилаявся він і відкинув зброю на стіл. – А я ще не сприймав серйозно слова дільничого на рахунок нещасних випадків!
Де Агата? – спитав Назар, поглядаючи по сторонах.
Що-що? – здригнувся лікар.
Де Агата? – ще раз спитав хлопець, пильно придивляючись до пана Доносика.
Вона... е... Пішла оглядати склеп! 
Сама? – недовірливо уточнив Роман.
Е... так!
Але чому? Ми ж домовилися піти туди всі разом! І чому ви не пішли разом з нею?
Вона сказала, що впорається сама!
Ви хочете сказати, що Агата пішла до склепу сама. Без жодного захисту. Беззбройна? – голос Романа був твердим і дотошним. Він не вірив  жодному слову лікаря.
Ага! – підтримав брата Назар. – А ви тим часом сидите собі в їдальні і спокійнісінько п’єте чай?
Що?  
  Лікар різко обернувся. Він зовсім забув про чай, що парував в великій золотистій чашці на другому кінці столу.
Я думаю, буде краще, якщо ви негайно розповісте нам, куди пішла Агата! – промовив Роман тоном, що не терпів жодних заперечень.  
  Богдан Андрійович зітхнув і сів на високий табурет. Він розпачливо подивився на Назара:
Я не можу розповісти. Ви, юначе, повинні мене зрозуміти...
Зараз не час думати про такі дурниці! – сердито крикнув Назар. – На кону життя Аліси! Та й життя Агати теж! 
Хтось пояснить мені, що діється? – зірвався Роман. – Припиніть говорити загадками! Я хочу знати все! І то негайно!
Де Агата? – кліпнув очима Назар.
  Лікар Доносик зітхнув і опустив голову:
Я не знаю, що діється... Але я вірю Агаті! Вона сказала, що повинна бути в іншому місці. Що там буде корисніша... 
Не вірю своїм вухам! – Роман роздратовано кинув рушницю і сів навпроти лікаря. – Як ви могли її відпустити? Це означає, що Захар...
Це нічого не означає! – перебив його лікар. – Агата – доросла людина і прекрасно знає, що робить! І я більш, ніж певен, що зараз вона робить все можливе, щоб врятувати Алісу!
Але ж вона беззбройна! – стиснув руки у кулаки Назар. 
Вам відомо, що Агата може захистити себе, як ніхто з нас! – крикнув Богдан Андрійович.
  Роман геть перестав розуміти, що відбувається. Якщо Агата покинула замок, то це означає, що вона втекла. А якщо вона втекла, це означає, що вона - Данина спільниця, і не має наміру рятувати Алісу! А разом усе це означає, що вони гаять дорогоцінний час, сидячи ось тут і нічого не роблячи.
Як ви можете вірити їй? – спитав він, скривавившись. – Вона напевно зараз разом з Морським вбивають мою сестру...
Припини! – скрикнув Назар. – Агата на таке не здатна!
Звідки ти знаєш? – схопився на ноги Роман. – Ти знайомий з нею всього кілька місяців. Хтозна, на що насправді здатна вона?
Я знаю! – Назарові не вистачало повітря. – Я знаю! Вона двічі врятувала життя Тіму і один раз мені! Вона - самовіддана, не здатна на хитрощі і підлість! Вона... Вона – справжня!
Я теж знаю... – кивнув лікар. Брати подивилися на нього і Богдан Андрійович нервово прикусив губи. – Я дещо розуміюся в людях. І якби я не був упевнений, що Агата справді хоче допомогти, я б її нізащо не відпустив!
Але ж і у тому то вся біда... – Назарів голос затремтів і Роман з подивом помітив, що в очах брата виступили сльози. – Ви її відпустили! Саму! Вона загине!
Назаре! Хлопчику! – лікар підійшов до нього і стис його руки у своїх. – Агата – не звичайна! Морський не має сили, щоб заподіяти їй щось лихе...
Що може зробити дівчина проти такого сильного хлопця, як Данило? – не розумів Роман. – Якщо ви праві і Агата не заодно з ним, то чому вона пішла сама?
  Але брат і лікар проігнорували його питання.
Річ не у Морському... – прошепотів Назар. – Річ у тому, хто стоїть за ним...
У Дані є спільники? – оторопів Роман. – І Агата про це знала? І ти про це знав?
Ми з Агатою підозрювали...
Кого? 
Я не... Це Агата... – Назар витер лоба і подивився на брата. – Агата думала, що він когось має на увазі, коли говорить про духів. Вона думала, що Морський діє проти власної волі і... І, що він, навіть, намагався попередити її про небезпеку!
Але чому вона нікому нічого не розповідала? 
Кому? – вхопився за голову Назар. – Захарові? Ти що, не бачив, як він до неї ставиться? А Агата... Вона - така! Для неї дуже важливо, що про неї думають інші! Вона не могла допустити, щоб хоча б тінь впала на її ім'я...
До чого тут ім'я? – більшої дурниці Роман і придумати не міг. – До чого тут чистота імені, коли йдеться про життя?
А ти не знаєш, яке життя було в Агати! Для неї плями на імені означають смерть!
Негайно поясни!
  Роман відчував, що, якщо він зараз не зрозуміє, то геть здуріє. 
Немає часу! – відрубав натомість Назар. – Треба поспішати! Інакше ми можемо не врятувати Алісу і її!
Але, куди нам іти? 
Думаю, я знаю. – промовив Назар, позираючи то на лікаря, то на брата. – Сподіваюся, що мій здогад вірний...
Говори швидше! – нетерпляче промовив Роман.
Я думаю, що Агата пішла до болота...
Ти здурів, Назаре?! Це ж вірна смерть!
Не може бути, хлопче! – і собі заперечив пан Доносик. – Там же трясовини! Жодна людина носа туди не поткне!
Людина може і ні...
Що ти маєш на увазі? – не зрозумів Роман. 
Він має на увазі Данила! – відповів замість брата Богдан Андрійович. Романові здалось, що він зробив це надто квапливо, ніби боявся, що Назар бовкне щось зайве. – Ну, він же божевільний!
Саме так. – кивнув Назар. – Морський – божевільний. Але він має свою логіку. Ніхто не подумає, що можна переховуватися в болоті, отже там – цілком безпечно!
Це малоймовірно! – заперечливо промовив Роман. – Зараз зима. У трясовинах не може бути безпечно! І Даня про це знає!
Але нам відомо не все! – задумливо промовив лікар. – Може Морський мав змогу дослідити болото і знайти якесь безпечне місце?
А й справді! – здивовано вигукнув Роман.
Щось згадав? – спитав нервово Назар.
Я пригадую, як Агата розповідала, що бачила Даню у брудних джинсах у день народження Клавдії. Вона тоді подумала, що він пробрався до її замку! 
Так! І я таке пригадую... – кивнув Назар. – Але найголовніше, що змушує мене думати, що Морський знаходиться десь серед болота, це той факт, що Гаті не відправила туди нікого!
Ти думаєш, вона зробила це навмисно, щоб ми не наражалися на небезпеку? – здогадався лікар Доносик.
Так! А ще, я думаю, вона не хотіла, аби їй хтось заважав! Але Агата не всесильна, вона не може все вирішити сама! Треба їй допомогти! – Назар замовк і очікувально подивився на них.
То чого ми чекаємо? – з готовністю спитав Роман і схопив рушницю.
Давайте поспішимо! – кивнув лікар і теж став на ноги.
   
  Як тільки вони обійшли замок, в ніс вдарив жахливий сморід.
Хай тобі! – вилаявся Назар. – Я дихати не можу!
Спробуй ротом! – порадив Роман і поглянув у сторону Дрімучого лісу.
  Серед засніжених дерев блимали промені від ліхтарів – ліс прочісувала Захарова група. Враз по раз чулися поодинокі окрики.
Може сказати про наші підозри Долині? – непевно запропонував Роман.
Ніколи! – заперечив Назар. – Ми і так витратили стільки часу на теревені...
Дійсно! – погодився Богдан Андрійович. – Якщо ми помітимо щось, то зателефонуємо на мобільний.
Може й так! – знизав плечима Роман і повернувся до болота, над яким висів непроглядний туман. – Не будемо баритися!
  І вони рушили вперед. Спочатку іти було геть неважко, але з кожним кроком ноги все більше втопали у холодному бруді. Романові черевики кілька разів з’їхали в густу жижу і він відчув, що промок наскрізь. Ще кілька кроків і він вже не відчував пальців.
- Холод собачий! – просопів поруч Назар.
  Роман подивився на брата і пожалкував, що не залишив того вдома. Тепер він повинен ще й за нього хвилюватися! Якщо і з Назаром щось станеться... Мама не переживе! Роман нервово ковтнув. Що буде з мамою? Він не вірив, що Алісу вдасться врятувати. Безнадія поселилася в серці відразу, як він побачив той кривавий надпис на стіні. Роман понад усе любив маленьке янголятко, що жило поруч. Аліса завжди була соломинкою, за котру вони всі хапалися, яка єднала їх усіх. Вона була живим нагадуванням про мужність тата... А, що тепер? Аліса в руках божевільного маніяка... Чи маніяків... 
  Колись він вірив, що все буде гаразд... Навіть тоді, коли бачив скривавлене місиво, що колись було його батьком. Він бачив, що сталося з людиною, котра дала йому життя і цей жах назавжди закарбувався у його свідомості. Але час спливав і все по-трішки ховалося десь глибоко в душі. Дивитися на Алісу і не радіти було не можливо. А втрата... Хто з нас їх не знав?!! 
  А тепер? Аліси немає. І надії немає теж! Це Назар може ще сподіватися, що чомусь може зарадити! Він, все-таки, - дитина! А Роман...
  Він зітхнув і сам собі похитав головою. Може вдасться хоч Агаті допомогти? Він не був впевнений у її непричетності до цього всього, але повірити, що вона може бажати зла Алісі теж не міг. Було щось дивне в цій дівчині. Роман не знав, що саме його насторожувало. Можливо тому, що насторожувало все – зовнішній вигляд, поведінка, манери... Все! Дивні події стали відбуватися саме з її приїздом. Вона звідкілясь знала, де шукати Тіма і Назара. Мала якісь непевні стосунки з Морським. Навіть, сьогодні! Той її напад у гаражі був надзвичайно підозрілим! Вона задихалася, а потім... Потім Роман на власні очі бачив на шиї Агати такий же слід, як і на шиї Савет. Але ж сестру душив Данило! Що ж тоді було з Гаті? Вона сказала, що сталося щось жахливе і воно таки сталось! А тепер вона знає, де знаходиться Аліса і Морський, і пішла до них сама... Невже вона не боїться? Чи може вона знає щось, що невідомо їм? Але що?
  Перед очима Романа раптом сплив образ Агнеси Шкодик. Що хотіла повідомити стара? Що, як Агаті все ж таки вдалося знайти логіку в її божевільних теревенях? Але ж Роман чув те ж саме, що і вона! Чому він не прийшов до певного висновку? Таємницю має розкрити саме Агаті... Так сказала Шкодик...  Божевілля якесь!
Дивіться! – різко зупинився лікар Доносик. – Що це?
  Вони подивилися під ноги - саме туди вказувала лікарева рука.
Це ж шаль Агати! – скрикнув Назар і витяг з бруду мокрий кусок тканини. 
Ти був правий! – схвильовано сказав Богдан Андрійович. – Вона пішла до болота!
Дивіться! – вигукнув Роман і виставив руку вперед. Його голос дрижав, а сам він боявся, що очі його обманюють. – Дивіться! – крикнув він ще раз, відчуваючи, що в душі зблиснула маленька краплинка надії.
  Просто до них мчала невеличка тінь. Вона була ледве помітна в тумані і, якби не рухалася так швидко, навряд чи була б помітною.
Аліса! – верескнув Назар і кинувся вперед, не дивлячись під ноги.
  Роман разом з лікарем Доносиком помчали за ним, вигукуючи ім'я дівчинки. Аліса раптом завмерла. Певно, вони її злякали своїми окриками, бо побачивши, що хтось наближається, дівчинка кинулася в інший бік. 
Аліско, це ми! – крикнув їй Назар, але дівчинка певно була аж надто злякана і побігла ще швидше.
  Але раптом спіткнулася і з розгону шубовснула на землю.
Алісо! – скрикнули вони всі разом.
   Роман встиг до сестри першим. Він поривчасто підняв дівчинку, сорочка котрої була вщент мокра. Як тільки Аліса опинилася у нього на руках, вона стала відчайдушно відбиватися і викручуватися.
Тихо! Тихо, люба! Тож ми! – стис її сильніше Роман. У нього защеміло серце, коли він відчув, як тіло сестрички здригається від страху.
Це – ми, Алісочко! – гладив її по спині Назар, плачучи. 
Все добре! Все добре! Зараз ми відведемо тебе до мами... 
  Роман з полегшенням відчув, що мала потрохи заспокоюється.
Треба її оглянути... – почувся поруч голос Богдана Андрійовича.
Краще давайте швидше додому. – запропонував Роман. – Там вам буде зручніше. Тай мама...
Так! – витер сльози Назар. – Треба швидше додому!
   І раптом сталося те, на що жоден з них не сподівалися. Ба більше, вони не повірили своїм вухам!
  Аліса повільно відхилилася від Романа і подивилася йому в очі:
А фея? 
  Романові видалося, що ніч, сповнена переживань і хвилювання, зіграла з ним злий жарт. Аліса не могла говорити! Вона не говорила відтоді... Відтоді, як тато...
  Лікар з Назаром теж стояли з відкритими ротами.
Вони хочуть забрати фею... – і дівчинка залилася слізьми. – Вона говорила, що наздожене мене... Але її нема... Вони залишили фею!.. А там страшно!  
Агата! Вона говорить про Агату! – нарешті второпав Богдан Андрійович.
   Роман з Назаром були настільки приголомшені тим, що Аліса заговорила, що навіть не сприйняли змісту її слів. 
Люба, де Агата? – нахилився лікар до дівчинки.
Фея - там... – вона тицьнула пальчиком йому за спину. – І там стільки потвор... 
Треба відвести дівчинку додому, - промовив пан Доносик і закутав Алісу у свою куртку.
Я піду по Агату! – запропонував Назар.
Ні! – заперечив Роман. – По Агату піду я!
Але чому? – обурився брат. – Я можу...
Все, що ти зараз можеш, - це піти додому разом з Богданом Андрійовичем і Алісою та заспокоїти маму!
Лікар може і сам...
Ні! – твердо стояв на своєму Роман.
   Він не міг ризикувати Назаром. Просто не міг! Як би він потім дивився в очі матері? А Агаті він сам допоможе! Роман просто зобов’язаний їй допомогти – вона врятувала Алісу! А Роман на це не сподівався. Ця дівчина повернула надію, а він поверне її! 
Я – не дитина... – промовив Назар і витер очі. – Я давно вже не дитина і розумію, що там може бути небезпечно! Але ти, навіть, не уявляєш, що на тебе може чекати! Що, як ти не впораєшся сам?
Я впораюсь, Назаре! 
  Брат кілька секунд дивився на Романа, але зрештою, зітхнувши, взяв Алісу на руки. Лише, коли дівчинка охопила його за шию, Назар знову подивився на нього і поривисто попросив:
Ти тільки... Агата – не звичайна... Вона не говорить всього, але вона - хороша... А ще вона звикла все вирішувати самостійно. Якщо ти її знайдеш...
Я її знайду! – запевнив Роман.
Якщо ти її знайдеш, - Назар видихнув. – Не залишай її! Жодної секунди, жодної миті... Не залишай її! Я так боюсь, що з Агатою щось станеться... Так боюсь... Не залишай її!
Добре, брате! – зціпив зуби Роман. 
  І Назар разом з лікарем Доносиком рушили до замку. Роман спостерігав за ними аж доки вони не ступили на тверду землю. А потім він глибоко вдихнув і, присвічуючи ліхтарем, пішов вперед. Але встиг зробити лише декілька кроків, як земля раптово струснулася. Роман не втримався на ногах і полетів просто в грязюку, що сягала колін.
Хай тобі! – вилаявся він, піднімаючись. 
  Його костюм був зіпсований остаточно. Романові раптом стало смішно. В такий напружений момент він не знайшов більше чим перейматися, як своїм зовнішнім виглядом! А він ще ображався на братів Тернівських, коли ті говорили, що сонце, вітер і дощ не псують дві речі – зачіску зафіксовану лаком „Тафт” і сорочку, випрасувану рукою Романа Токарського. 
  Він видряпався на купину і долонями згріб з себе навислий кавалками бруд. Тепер мокрими були не тільки його ноги. Морозу не було, але ж і на дворі не весна. Холод був такий, що Роман давно перестав зважати на чечітку, що відбивали його зуби. Так недовго і обмороження отримати! 
  Де ж Агата?
  Романові здалося, що туман потрохи розсіюється. А може це просто його очі звикають? Ліхтарик майже не допомагав. Відстань між купинами збільшувалася і він зрозумів, що краще просто брести по воді. Головне, знайти Агату! А потім він подумає над тим, як відігрітись... Добре, що Назар і Аліса вже вдома!
  Ще один струс землі знову звалив Романа з ніг, але цього разу він встиг ухопитися за купину і не розпластався, як вперше, а тільки встав на коліна.
Що це діється? – спитав він сам у себе.
  Ледь встиг подумати про землетруси, які раніше ніколи не траплялися в їхній місцевості, як пролунав оглушливий вибух. Він був настільки потужний, що ударна хвиля знесла його на кілька метрів назад і облила брудом з ніг до голови. Вуха заклало, а в голові виникло якесь незвичне тяжіння. Роман піднявся і зняв окуляри, що на диво залишилися неушкодженими. Він випустив з рук ліхтар, коли падав, і тепер навіть не намагався його знайти. Ніде не було жодного сліду світла. Певно розбився... Він протер окуляри і натягнув їх на носа. І відразу ж зняв – без брудних окулярів він бачив набагато більше. Роман витер обличчя і потряс рушницею в повітрі – з її дула цівкою полилася грязюка. Він сердито тупнув ногою і відкинув зброю геть – тепер з неї ніякої користі!
  В голові трохи проясніло і Роман почав розрізняти обриси болота. Вірніше те, що від нього залишилося. Перед очима виросла земляна гора заввишки з добрий будинок. Певно, насип утворився від вибуху... Що за вибух? Невже болотні гази, про які так довго говорили? Епіцентр вибуху попереду. Хоч би Агата не постраждала!
  Роман рішуче почав видиратися на верх насипу. Це було надзвичайно важко. Глевка земля під ногами розповзалася і цілими смугами спливала вниз, тягнучи за собою. Йому декілька разів довелося починати все з початку. Коли він доповзав до верху з нього градом котився піт. І це не могло не радувати – тепер обмороження йому не загрожує.
  Коли Роман нарешті дістався нагору, його очам відкрилося заворожуюче видовище.
 Під ногами простягався величезний кратер. Він був дуже глибокий і надзвичайно широкий. Вся земля тепер лежала округлим насипом навколо кратера, в який повільно стікала вода. А в повітрі нитками вилося якесь незвичайне сріблясте сяяння. Іноді нитки розсипалися і палаючі краплинки піднімалися в небо, освітлюючи кратер.
Романе? Це ви? – десь за спиною пролунав знайомий голос.
Пане Барський? 
Що сталося? 
  Лев Платонович вилазив на насип так само, як щойно і сам Роман. Але в одній руці йому вдавалося втримувати ліхтар і світло від нього різко стрибало зі сторони в сторону. Роман допоміг йому зібратися на насип.
Що це був за вибух? – задихано спитав Барський, витираючи з себе грязюку.
Я не знаю. Може випари з болота?
Не схоже...
Алісу знайшли! – повідомив Роман.
Я знаю. – кивнув Лев Платонович. – Я зустрів Назара і лікаря Доносика біля замку. Вони сказали, що ви пішли шукати Агату!
Якщо вона була тут... – розвів руками Роман, боячись озвучити думку, що навряд чи вона могла б вижити в епіцентрі такого вибуху.
Дивіться! – раптом вигукнув пан Барський. – Там щось є! 
  І він кинувся вниз, клубком скочуючись на дно кратера. Помітивши в центрі щось темне, Роман поспішив за ним. Спустилися вони значно швидше, ніж зібралися на насип. Барський першим зіп’явся на ноги і помчав вперед до двох розпластаних на дні кратеру тіл. Роман підбіг за мить і вони разом перевернули Агату на спину.
- Вона жива? – схвильовано спитав Роман, кладучи її голову собі на коліна. 
- Пульс є! – радісно відповів Лев Платонович, прибираючи руку з шиї Агати. – Вона, певно, непритомна...
- А там хто?
  Барський підбіг і перевернув інше тіло:
Морський! Здається, теж живий...
  Стан Дані Романа мало цікавив. Він витирав обличчя Агати від бруду.
Треба доправити їх якнайшвидше до лікаря... – вів далі Барський. – Візьми Агату, а я займуся Данилом!
Він - важкий! – зауважив Роман, спостерігаючи, як Лев Платонович закидає нерухоме тіло собі на спину.
А я не такий вже слабкий! – завзято промовив той. – Ти впораєшся?
Звісно!
  Роман закинув Агату на плече так само, як Барський Даню, і рушив наверх насипу. Добре, що сяючі випари освітлювали все навкруг і він міг хоча б бачити, куди ступає. Романові видалося, що він збирався наверх кілька годин. Самому це було надзвичайно важко, а з Агатою і поготів. Врешті, коли йому, це вдалося, він присів і опустив дівчину перед собою. До тями вона не приходила. 
  Роман озирнувся, щоб побачити, як справи у Лева Платоновича і чи не потрібна йому допомога, але в кратері вже нікого не було. Роман подивився в бік Воронського замку – невже пану Барському вдалося так швидко вибратися? Але і там його не було.
Що за чортівня? – Роман протер очі і озирнувся уважніше. – Лев Платонович, ви де?
  Туман ще, звісно, був, але навкруги все значно проясніло. Ніде не було сліду ані пана Барського, ані Данила. Мов крізь землю провалилися!  
  Агата застогнала і слабо поворухнулася.
Гаті! – зраділо схилився над нею Роман. – Ви як?
  Повільно, як в кіно, вона відкрила очі.
Де я? – спитала вона пошепки.
Біля замку! – відповів Роман. – Зараз ми спустимося...
Аліса?
З нею все гаразд. Назар і Богдан Андрійович вже віднесли її додому!
Як добре... – прошепотіла Агата і схлипнула.
  Роман з подивом побачив, як з її очей хлинули потоки сліз.
Ви чого? – оторопів він. – Все ж добре! Чуєте? Аліса - жива!.. 
Холодно...
Зараз я вас віднесу до Воронського замку...
Я сама... – схлипнула Агата.
Ви надто слабкі! 
Допоможіть мені піднятися! – не вважила на його слова дівчина.
  Роман допоміг. Агата ледве трималася на ногах. А, коли вона спробувала зробити крок, то він ледь встиг її підхопити.
Не дурійте, Гаті! Ви не можете іти! Я вас віднесу...
Я можу!.. – і вона раптом розсміялася.
  Роман здригнувся. Він, звісно, розумів, що це ,певно, шок, та від її глибокого грудного сміху чомусь стало моторошно.
Я все можу... – промовила ще раз Агата і різко заспокоїлася. – Мені треба до замку... Холодно...
Ходіть...
  Роман підхопив її під руки і вони разом посунули вниз. Агата кілька разів падала і він піднімав її. Коли неподалік замаячів замок, сили майже покинули дівчину і Роман вже фактично волік її. На окраїні лісу він помітив з десяток вогнів. Певно, Долина вже знає, що Алісу знайшли і згортає пошуки.
Романе...
Що, Гаті? – спитав він, не припиняючи ходи. Потрібно було якнайшвидше дістатися до дому, - там лікар Доносик. Він обов’язково допоможе.
Я більше не можу... – видихнула Агата.
Потерпіть ще хвилинку. Ми вже близько. Ось - замок! І мій дім. Там лікар!..
Ні! У мене все болить... Я не можу!
Ще трішки...
   Агата подивилася в небо, волочучи знесилені ноги.
Я хочу лягти...
Це – шок! Був вибух...
Я хочу до замку... – Агата знову заплакала. – Відведіть мене в замок!
Але ж в моєму домі лікар! – наполягав Роман. – Потрібно йти туди!
Так боляче... - схлипнула дівчина і потяглася в бік замку. - А піду туди, а ви приведете лікаря...
Я не можу вас залишити!
Я ж нікуди не втечу... – навіть пожартувала крізь сльози. – Все болить... Будь-ласка...
  Роман підхопив її на руки і швидко рушив до замку. Він справді швидше приведе лікаря сюди, ніж вони з Агатою дійдуть до його будинку. Двері в замку були не замкнені і піддалися натиску плеча. В вітальні відразу ж спалахнуло світло. Роман обережно підійшов до каміну і опустив Агату у крісло. Очі дівчини були закриті і він подумав, що вона знову втратила свідомість.
Зараз! Зараз я приведу лікаря. Він вам допоможе! – промовив Роман, підмощуючи під голову Агати подушечку. 
  Дівчина, навіть, не сіпнулася. Роман облишив її і побіг геть з замку... Тільки б лікар нікуди не відійшов!
  „Не залишай її! ..” – раптом виринуло в пам’яті і Роман завмер перед муром, а тоді поволі обернувся і подивився на Воронський замок.
  „Не залишай її!.. Жодної секунди, жодної миті... Не залишай її!” 
  Назарові слова змусили Романа зірватися з місця і кинутися назад.
  Як він міг забути? Назар просив його! А він...
  Важко тупаючи, він підбіг до замку і різко відчинив двері. В очі вдарило світло люстри...
  Агати не було!
  В залі взагалі не було жодного її сліду!
  Єдиним, що побачив Роман, були три сліпучо-білих кульки, що, сколихнувши люстру, шугонули під стелю, залишаючи по собі ледве помітний веселковий слід...