Чаша талантів або п'ять невдач Лари Тупілки

Ось уже кілька тижнів тривали пошуки, а результатів не було. Жодних!
  Кожного дня приходили хлопці і оглядали найвіддаленіші закутки Воронського замку в надії знайти вхід до підземелля. Потрібно було бути дуже уважним – вони пам'ятали важелі на північній і південній вежах, котрі маскувався під ліхтарі. Важелі були непомітні, але з їх допомогою піднімався дощатий місток між цими вежами. 
  Вхід до підземелля теж очевидно замасковано, бо інакше хлопці давно б уже його знайшли. Гідом Назара з друзями згодився бути князь Ференц, а Агата вже встигла десятки разів пожалкувати, що взагалі згодилася на цю авантюру. Поруч з хлопцями, привид постійно впадав у спогади про своє людське існування, а точніше про ті часи, коли він і сам був дитиною. Виявилося, що дитинство у бідній сім'ї коваля було дуже бурхливим і князь Ференц теж прославився різними бешкетами. А ще він дуже старався згадати чи не говорив йому пірат, де саме вхід до підземелля і щоразу висловлював свої здогади, котрі були щораз безглуздіші. Та й азарт хлопців поволі згасав, бо на підземелля не вказувало нічого. Здавалося, що його зовсім не існувало.
  У дівчат теж не було ніяких результатів. Катя днями вивчала книги в надії знайти будь-яку інформацію про духів. В одній книзі їй вдалося натрапити на згадку про Морського Духа, що проживав у морі Сіргавтів і ненароком спричинив декілька штормів, під час яких затонуло декілька великих кораблів. Але чарівники швиденько виявили причину непогоди і переселили недолугого Духа в тихе озерце. Оце були і всі згадки.
  Павлінка теж нічого не знайшла. Точніше вона знайшла безліч дивних речей, таких, наприклад, як одинакові обличчя на декількох картинах, а також замасковані надписи, що проявлялися тільки при певному освітленні. Але це в основному були імена авторів картин, при наймі до цього схилялася Павлінка. А ще їй здавалося, що всі картини написані в одну епоху. Ось і всі результати!
  Агаті було дуже жаль, що старання дітей нічого не дають. Але безрезультатні пошуки так втомили, що навіть князь Ференц вичерпав всі теми для розмов і тепер мовчки водив хлопців коридорами.
Досить! – промовила Агата передріздвяного ранку і сердито відкинула товстелезну книгу, здійнявши цим самим хмару пилу.
Я теж думаю, що в ній немає нічого цікавого. – підтримала Катя. Сама вона скніла над „Історією Ротських путчів”, що, очевидно, була теж не надто цікавою. – Краще почитай „Жахіття Місматів”. Мені здається, що це - якась стародавня легенда. Може бути цікаво. – проте в її голосі не було й натяку на ентузіазм.
Я маю на увазі не це! – промовила Агата. – Досить вже займатися цими безглуздими пошуками. Ми звичайно почерпнули багато чого цікавого з книжок, Павлінка теж на все життя надивилася картин, а хлопці вже знають замок краще, ніж я... Це все марно! Та й не потрібно. Лікарі схильні до того, що Морський божевільний, тож вся ця тріскотня про духів – сон сивої кобили.
Агато, відсутність результатів – теж результат! – оптимістично промовила Павлінка. Вона зайняла столик неподалік і зараз з лінзою в руках вивчала картину, на якій було зображено шторм на морі. Велетенські хвилі заливали палубу корабля, що, здавалося, ось-ось розлетиться на друзки. Розірвані вщент вітрила синіми ганчірками звисали з щогол. А темно-чорне небо прорізувала гостра блискавка. – Ця картина, наприклад, дуже дивна. Шторм. Корабель. А на палубі нікого! Де команда?
Її змило в море! – буркнула Катя. – От ви тільки послухайте... „ Амвросій Гетський вважав, що авторство сніговикликального закляття належить йому. Але жителі Оксфота думали інакше, бо вони почали використовувати схоже закляття ще за дев'ять років до запатентування Амвросієм Гетським даного закляття в Сходах Мору”...
Фе! – скривилася Павлінка. – Кому потрібне сніговикликальне закляття? 
Я його використовувала! – зізналася Агата.
 Дівчинка тільки хмикнула у відповідь, але більше нічого не сказала.
І так повсюди. – зітхнула Катя. – Що за Оксфот? Що за Сходи Мору? Хоч би був якийсь довідник! Не можу ж я кожного разу гукати князя Ференца! Тим паче, що йому теж не все відомо...
Дівчата! – рішуче тупнула ногою Агата. – Завтра, врешті-решт, Різдво! А ми, навіть подарунків не купили. 
Що ти пропонуєш? 
Дівчата, я вам дуже вдячна. Ви половину канікули витратили на пошуки інформації, але... Давайте зробимо перерву і спокійно відсвяткуємо Різдво! Ну, як?
А може ми десь близько? – слабо заперечила Катя. Видно було, що ці книжки їй уже в печінці сидять.
Облиш! Ми за тридевять земель! – Павлінка переклала лінзу до іншої руки і знову втупилася в картину. – І все таки вона цікава... Гаті, глянь! 
 Агата підійшла і схилилася поруч з дівчинкою. З іншого боку до них підійшла Катя.
Дивіться! – вказала на полотно Павлінка. – Що ви бачите?
Ну, буря... Корабель. – насупилася Агата. 
  Вона нічого незвичайного не бачила.
Павлінко, може ти відразу нам скажеш, що з нею не так? – стомлено промовила Катя і сіла на її табурет.
Гаразд! – погодилася дівчина. – Тут - буря! Я б сказала, - справжній ураган! А тепер дивіться... тут... у кутку!
Агата з Катею примружили очі, а Павлінка збільшила зображення за допомогою лінзи.
Це ж веселка! – вигукнула Агата.
Ага! – кивнула Павлінка. – Я вам більше скажу – тут повсюди веселки! Ось! І ось!  І тут!
Неймовірно! – промовила Катя. – Тут усе небо всіяне веселками, а видається ніби воно темно-синє. Як таке можливо?
Не знаю. – знизала плечима Павлінка.
Справді дивно, – погодилася Агата. – Але це нам теж нічого не пояснює.
Ага! – Павлінка теж стомлено кинула лінзу на стіл. – Я теж не купила подарунка татові.
Значить... Ідемо в місто?  - потерла руки Агата.
Ідемо! – підтримали радісно дівчата.
 Раптом двері до бібліотеки різко розчахнулися і в кімнату влетів Дімка.
Знайшли! Ми знайшли! – несамовито загорланив він і, підхопивши Павлінку на руки, закружляв з нею.
Відпусти, дурень! – відштовхнула його дівчинка і почервоніла, мов рак.
Ми знайшли, Гаті! – продовжував кричати Дімка.
Негайно заспокойся і поясни нормально, що ви знайшли? – Агата від нетерпіння аж підскакувала на місці.
Зараз! – Діма плюхнувся на табурет, закинув ногу на ногу і гордовито задер підборіддя. – Отже, день сьогодні був особливо нудний, бо князь Ференц вирішив згадати, як він помирав. Він впав у таку ностальгію, що вирішив показати нам свій склеп...
Склеп?!! – вражено вигукнула Агата.
Жах! – зблідла Катя.
Його що, поховали просто в замку? – уточнила Агата.
Якщо ви будете мене перебивати, я буду розповідати дуже довго. – насупився Діма.
Якщо ти зараз же все не розповіси – ми тебе приб’ємо! – пообіцяла Павлінка.
Ну, гаразд, гаразд! – мирно підняв руки хлопець і продовжив. – Колись була така традиція – хазяїв замку ховали в фамільних склепах. Князь Ференц не виняток...
Де цей склеп? – спитала Агата. Думка про те, що вона декілька місяців жила поруч з своєрідним кладовищем геть не радувала. 
Він знаходиться в підвалі Південної Вежі. Ну, тої, що виходить на Дрімучий Ліс! Там, у коридорі, що простягається від Східної до Південної вежі знаходяться величезні двері, облиті золотом. На них здоровезний герб роду Ференців! За дверима починається темний коридор. В ньому зовсім немає освітлення, тому ми використовували Тімів ліхтарик. Отже, цей коридор привів нас у велику темну і застелену павутинням залу з доброю сотнею трун, що стояли в ряди...
Вони не закопані в землю? – розкрила рота Катя.
Це ж склеп! – розвів руками Дімка. – Коли ми підійшли до труни князя Ференца (вона, до речі, дуже добре збереглася!), його геть рознесло і він став ридати над своєю гіркою долею. Закінчилося все тим, що він забажав поглянути на себе...
Що? – брови Агати перетворилися на суцільну риску.
Фу! – скривилися дівчата.
Сподіваюсь, ви не розкрили труну? – запитала Агата, відчуваючи, що шлунок стискає холодна рука.
А що? – Дімка знизав плечима ніби розкриття трун було для нього звичним ділом. – Нам теж хотілося подивитися, яким був князь Ференц за життя!
Мене зараз знудить! – скрикнула Катя.
Це вже занадто! – розсердилася Агата. – Треба було покликати мене відразу, як тільки князю Ференцу захотілося навідатися до склепу!
Гаті, ми знали, що ти не дозволиш все спокійно обдивитися! – виправдовувався хлопець. – І, крім того, я ж прийшов, щоб вас покликати!
Щоб подивитися на спорохнілий кістяк? – здригнулася Павлінка. – Красно дякую!
Можете іти без мене! – і собі промовила Катя.
Кістяк, як кістяк! – знизав плечима Дімка. – У нас такі ж на анатомії! А от те, що ми знайшли біля нього...
Що ви там знайшли? – підскочила Агата.
Ну, не мовчи! – підганяли дівчата.
Ну, ми не знаємо... – почав Дімка.
Я тебе зараз чимось стукну! – розсердилася Павлінка.
А що? – образився Діма. – Он і так кричить, що ми зайшли без неї в склеп, - кивнув він на Агату, - А якби ми ще самі розкрили скриньку...
То це – скринька? – вигукнула Агата.
Угу! Невелика така, розмальована і лежить в акурат під носом черепа... Чи то пак там, де мав бути його ніс! Усе так, як і казав пірат!
Веди! – наказала Агата – хотілося якнайшвидше побачити скриньку.
  Дімку не треба було довго просити, а тому вони швиденько направилися до склепу Воронського замку. По дорозі хлопець розповів про пошуки докладніше, але єдине, що відбилося в пам'яті Агати це те, що хлопці проявили надзвичайну мужність і сміливість, не побоявшись навідатися в таке захоронне місце.
  Двері до склепу були навстіж розчинені і вона дійсно побачила вузький коридор, що йшов вглиб, під землю.
Бодай тобі! – вилаявся Дімка. – Ліхтарик залишився у Тіма!
Нічого страшного! – заспокоїла Агата і, обернувшись до стіни, помахом руки зірвала зі стіни три світильники у вигляді бенгальських вогників. – Ідіть поруч! – наказала вона їм.
  І вони почали спускатися коридором. Той був не надто довгий, то ж невдовзі вдалині замаячіло світло від Тімчиного ліхтарика.
- Дімо, тебе тільки за смертю посилати! Невже не можна було швидше? – нетерпляче спитав Назар. Він ступив крок на зустріч і заплутався в павутині.
- Я ж мусив все їм розповісти. – пояснив друг.
  Агата ще раз махнула рукою і вогники, що йшли поруч, почали розсіюватися на краплі світла і шугати над їхніми головами – таким чином стало набагато видніше. Тепер вона змогла розрізнити три довжелезні ряди трун. Хоча ці громадні розписані золотом коробки важко було назвати трунами. Поруч з кожною стояла невелика табличка, де було написано, хто знаходиться в середині. 
  Незважаючи на те, що склеп знаходився глибоко під землею, тут було досить сухо. Та, все-одно, так моторошно, що Агата відчула, як спиною забігали мурашки. Вона озирнулася – Катя теж трусилася, та невідомо від переляку чи від нудоти, що очевидно її не полишала, а Павлінка витягала з волосся нитки сивого павутиння і нервово поглядала кругом.
  Труна князя Ференца була в кінці третього ряду. Її кришка лежала поруч, а на надгробку було виведено 
                        „Александр Жєрдь Ференц
                                  Вічна пам'ять”
  І внизу ледь помітним сірим шрифтом було видряпано роки життя та смерті.
  Князь висів над труною і оглядав свій кістяк під різними кутами. Тім сидів на труні, що стояла поруч.
Агато, ви тільки подивіться, як чудово я зберігся! – сплеснув привид руками, забачивши дівчат.
Еге ж! – кивнула вона у відповідь, ледь стримавшись, щоб не скривитись при вигляді сіруватого кістяка. Його одяг, очевидно, давно зотлів і тепер скелет прикрашала тільки здоровезний ланцюжок на шиї, що закінчувався масивною зіркою десь в районі живота та декількома коштовними перснями.
Це – мені дісталося від дідуся! – кивнув на зірку князь Ференц. – Все, як за добрих старих часів!
Тімко, ти сидиш на труні! – верескнула Катя. – Негайно встань!
Нічого-нічого! – махнув рукою Ференц. – Там поховано мого дядечка Тофуса Ференца. Говорили, що він був справжнім мерзотником! Тож нічого страшного!
Про мертвих не можна говорити погано. – зауважила дівчинка.
Я давно мертвий, але це не заважає... – почав невдоволено князь.
Досить! – обірвала Агата. – Краще покажіть, що ви там знайшли!
Ось! – кивнув Назар в бік відкритої труни. – Ми нічого не чіпали!
  Вони схилилися і поруч тут же вигулькнув вогник. При його сяйві Агата змогла ясно розгледіти невеликих розмірів скриньку, припорошену жменею пилу. Вона обережно взяла її в руки і  провела рукою по кришці скриньки, змітаючи пилюку. Під пальцями виник малюнок. Швиденько витерши рештки бруду, Агата поставила скриньку на сусідню труну і вони всі схилилися, розглядаючи її кришечку. На ній золотавою фарбою було зображено пляшку, в середині якої спала, скрутившись кільцем, смугаста змія.
О! – збентежено вигукнула Павлінка.
Що таке? – чомусь пошепки спитала в неї Агата.
Малюнок видається знайомим. – невпевнено знизала плечима дівчина.
Може ти бачила такий на одній з картин? – висловив припущення Дімка.
Не думаю... – похитала головою Павлінка. – Усі картини я пам'ятаю до найменших подробиць.
Тоді де ти могла таке бачити? – насупилася Агата.
Не пам'ятаю! – сумно зізналася дівчинка. – Але я згадаю.
І всі знову обернули свої погляди на скриньку.
Може ми не будемо відкривати її... – несміливо запропонувала Катя.
Припини! – шикнув на неї Назар. Йому не терпілося зазирнути в середину.
Ні, справді! – підтримала подругу Павлінка. – Мені щось теж не дуже подобається малюнок. Він ніби попереджає, щоб ми не будили сплячу змію...
Дурниці! – обірвав і її Назар.
Це тільки ваші дівчачі страхи! – погодився з ним Тімка.
Я взагалі кликав тільки Агату... – прошепотів Діма, але, коли дівчата сердито зиркнули на нього, вмовк, недоговоривши.
  Агата напружено оглядала скриньку. Вона була повністю згодна з Павлінкою та Катею, бо їй теж здавалося, що від цієї скриньки будуть лише неприємності. Але не подивитися, що всередині вона не могла. Потрібно було переконатися, що саме це вони шукали. Чи хоча б підтвердити, що точно не це!
Ви відійдіть, а я відкрию! – врешті промовила вона.
Агато... – скривився Назар.
Жодних заперечень! – перебила його Агата. – Або так, або ніяк!
 Назар зітхнув і відступив – він встиг засвоїти, що з нею не варто сперечатися. За ним відступили й усі інші. Лише князь Ференц продовжував висіти поруч:
Я все-одно мертвий! – знизав він плечима і Дімка заздрісно зітхнув, а потім, очевидно одумавшись, випростався і став, як і всі, спостерігати за діями Агати.
  Вона спочатку обмацала скриньку, бо кришка під простим натиском не відкривалася. З обох боків їй вдалося натрапити на два однакових виступи, що скидалися на дві квадратні клавіші. Видихнувши, Агата з силою натиснула на ці виступи. Вони легко піддалися і в скриньці щось клацнуло, потім вона обережно відкрила кришку. В середині скринька була вимощена чорною тканиною, на якій лежала маленька скляна пляшечка заткнута великим корком бежевого відтінку. 
- Ну, що там? – нетерпляче спитав Назар. Йому за Агатою нічого не вдавалося побачити.
- Можете підійти!
Всі швиденько підбігли. 
Це – пляшка? – спитала Катя.
Яка маленька. – прошепотіла Павлінка.
Залишилося зачекати, щоб з неї виповзла змія! – хихонув Діма.
Не смішно! – насупилася Катя.
Вибач! – припинив сміятися хлопець і втупився в знахідку.
  Агата обережно витягла пляшечку з скриньки і подивилися на неї в світлі одного з вогників. Пляшечка була наполовину заповнена якоюсь мутнуватою рідиною. Агата потрусила і побачила, що рідина збігає по стінках, не залишаючи жодного сліду.
Як ви думаєте, що це? – спитав Назар.
Уявлення не маю... – знизав плечима князь Ференц. – Тільки подумати! Це ж скільки років вона тут лежить? Я знав, що капітан – великий жартівник, але щоб так...
Треба її відкрити! – запропонував Тім.
Зараз... – прошепотіла Агата і легко витягла корок з пляшечки. 
 Непевним рухом вона піднесла пляшечку до носа і втягнула повітря. Та рідина не мала жодного запаху.
Що ж це таке? – розгублено спитала вона.
По-моєму, це – повна дурня! – розчаровано промовив Назар. – Може запас якогось там виду рому чи ще якогось пійла. Принаймні, це зовсім не схоже на річ, що змінить хід історії!
Цить! – обірвала його Катя. – А, по-моєму, усе ясно!
Що ясно? – підвела голову Агата.
Ти знаєш, що це? – зацікавлено спитав князь Ференц.
Я думаю, що це - отрута! 
Чого це? – не зрозумів Назар.
Як чого? – зітхнула Катя так, ніби її втомлювала їхня нездогадливість, а потім закрила кришку скриньки і тицьнула пальцем в малюнок. – Тут - пляшечка і всередині пляшечка. На малюнку змія, до того ж  смугаста. Наскільки мені відомо, вони - отруйні! Отже, це – отрута!
Щоб пірат ховав у склепі якусь отруту?! – недовірливо скривився Назар. – Малоймовірно.
Це тільки жінки діють за допомогою отрути! А участь пірата – це напади, бої... – мрійливо промовив Дімка.
Чоловіки теж не цураються отрути! – заперечила Катя. – Щоб ви знали, убивство за допомогою отрути – це прояв хитрості.
Може змінимо тему? – запропонувала Агата. – Я не знаю, що в пляшці, але більше схиляюся до того, що Назар правий – ніколи не чула, що чарівники уподоблялися до звичайної отрути.
Згоден з Агатою. – висловив свою точку зору князь. – Чарівникам простіше наслати закляття і все. Отрута надто ненадійна.
Тоді, що ж це? 
  Агата прикусила губу і повільно накапала декілька крапель на долоню. Рідина була холодною. Ось і все! Більше нічого не звичайного. Агата піднесла долоню до рота з наміром скуштувати рідину на смак, але Назар різко вдарив її по руці так, що краплі пролилися на землю.
Ти, що? Геть дурна?! – закричав на неї. – А як Катя права і це - дійсно отрута?
Ай! – Агата помахала забитою рукою в повітрі. – Якби щось було не так – я б звернулася до тата Павлінки...
Ти що, не знаєш - є отрути, котрі діють миттєво? – зблідла Катя. – Ти могла померти відразу!
Дурниці! Я ж чародійка...
Ну, і що? – сердито перебив її Назар. – Звідки ти знаєш, що на тебе отрути не діють? Те, що ти - чародійка, не означає, що ти - надлюдина! Чи... ще хтось там... 
Ну, гаразд! – знизала плечима Агата. – Я не буду пити її, хоч впевнена, що це - не отрута!
Я б міг спробувати... – несміливо промовив князь Ференц. – Хоч не знаю - буде від цього якийсь результат? Якщо це - дійсно отрута, я, все-одно, не помру.
Думаю, що в цьому немає потреби. – заперечила Агата.
Тоді, що робити? – спитала Катя.
  Всі задумалися. Якщо не можна куштувати, то, як дізнатися про пляшечку і її вміст ще хоч щось?
Я можу попросити тата зробити аналіз складу. – подала ідею Павлінка. – У нього є зв’язки в лабораторії і він може зробити все тихо.   
Ні, Полю! – заперечила Агата. – Що, як рідина має якісь магічні властивості? Невідомо, як вона може вплинути на твого тата і його колег.
І що тепер? – пригнічено спитав Назар.
Думаю – нічого! – відповіла Агата.
Як це? – не зрозумів він.
Ми знайшли те, що шукали? Знайшли! Ну, нехай не знаємо, що це, але воно в нас. Я буду постійно носити цю пляшечку з собою. Якщо на неї хтось полює, то ми зможемо дізнатися хто це...
Але ж ти підставляєш себе! – вигукнула Катя.
Я можу себе захистити! – запевнила Агата. – Цю пляшечку повинен хтось зберігати. З усіх присутніх – я найбільше підхожу.
Я міг би. – промовив впевнено князь Ференц. – Мені вже гірше не буде.
Я вам дуже вдячна! Але, ні! – заперечила Агата. – Вам, звісно, нічого не заподіють, але й затримати ви нікого не зможете, особливо, якщо за пляшечкою полює хтось з чарівників! А про можливості духів нам взагалі нічого не відомо.
 Назар нерішуче поглянув на Дімку з Тімкою, ті теж перезирнулися між собою.
Ніби й хлопці, а все небезпечне доводиться робити дівчатам! – буркнув він сердито.
Це – найкращий вихід! – посміхнулася Агата. – А поки пляшечка буде в безпеці, ми спокійно будемо шукати відомості про неї в бібліотеці. Тепер ми хоч знаємо, що шукати!
Вірно! – погодилася Катя. – Досі я шукала тільки згадки про духів!
Давайте вже підемо звідси! – попросила Павлінка. – Мій тато хоч і лікар, але у мене від цього склепу мороз по шкірі.
Ми ж з тобою! – пишно заспокоїв її Діма, а Тім з Назаром захихикали.
  Агата закрила кришку скриньки і з задоволенням відмітила, що всередині клацнув замок.
Що ти робиш? – запитав Назар.
Я хочу поставити скриньку на місце!
Навіщо? – вигнув брову хлопець. 
Той, хто полює на цю пляшечку, в жодному разі не повинен знати, що ми уже її знайшли. Нехай він буде впевнений, що нам нічого невідомо. Це зробить його не таким обачним, тож ми зможемо зловити його на гарячому, коли він навідається до замку сам, чи пошле когось, як у випадку з Морським. – відповідала Агата. – За склепом постійно буде спостерігати одна з моїх щіток, якщо щось піде не так – вона мене повідомить. Скринька буде першою приманкою, якщо ж духи не клюнуть на неї, то вони точно клюнуть на мене.
Добре придумано! – захоплено вигукнув Назар.
Дійсно! – підтримав Діма. – Навіть, якщо скриньку вкрадуть, то її не шкода...
Юна панянко! У вас помирає великий стратег! – видав князь Ференц і всі покотилися зі сміху.
   Пізніше вона поклала скриньку в труну князя, а хлопці накрили її кришкою. Коли всі вийшли в коридор, Агата помахом руки викликала вітер, що легко закрутив піщинки дрібного пилу, а павучки просто на очах закрили все павутиною, стираючи сліди їхнього перебування в склепі.
  Розпрощавшись з усіма, Агата зателефонувала Савет. Подруга сьогодні була на роботі і мала звільнитися через годину, тож Агата запропонувала пройтися по магазинах. Виявилося, що Ліза теж не купила подарунків, тому радо пристала на її пропозицію.
  Агата заглянула на кухню і зловила баночку якогось застарілого йогурту. На смак він був такий же, як і на вигляд, тож швидко опинився в сміттєвому відрі, а Агата вирішила, що поїсть в „Об’їдках” і, накинувши чорне осіннє пальто, вийшла на двір.
  Погода була просто чудовою. У неї не було термометра, та температура певно сягала градусів п’ятнадцять морозу. Сонце світило так ясно, що холод просто не помічався. Сніг ритмічно поскрипував під ногами, а паморозь так яскраво виблискувала, що сліпило очі. Агаті декілька разів довелося примружуватися, доки вони не звикли до такого переливаючого сяяння маленьких кришталиків.
  Раптом вона подумала, що не пам’ятає, коли востаннє виходила до міста. Уся ця історія з Морським, пожежами, а потім хвороба і пошуки зробили з Агати просто бранку замку. 
  Ворон – був прекрасний! Агаті і без того подобалося маленьке містечко з охайними будиночками, але тепер!!! Будинки під сніговим навісом скидалися на маленькі грибочки. Садочки і дерева обабіч тротуару робили місто схожим на кришталеву кулю. Агата колись бачила таку на одній з ілюстрацій книжки. Вона не пам'ятала ні назви тої книги, ні автора, але кулю пам'ятала добре. Це був своєрідний зменшений макет маленького будиночка з садом. Він розміщувався на твердій основі, а зверху був закритий прозорим скляним куполом. Як пояснив Ган, якщо перевернути будиночок догори дригом, сніг, котрим він був обсипаний пересипався на дно купола. А тоді можна було поставити будиночок, як належить, і спостерігати, як дрібні штучні сніжинки спадають на іграшковий світ. Скільки часу Агата мріяла про таку кулю! Щоб хоч би раз побачити сніг! 
  Вона зупинилася і глянула в небо, що було по-літньому синім. І відразу примружила очі. Та не від сліпучого сяйва сонця, що котилося до обрію, а від щастя! Небо, що вона бачила над головою, не було схожим на купол кулі. Воно не було схоже ні на що! Бо воно було справжнім! Хіба декілька місяців тому Агата могла подумати, що сама може опинитися в середині такої гарної, справжньої «кулі»?
  Мороз теж не сидів без діла і вона відчула, як він пощипує її за руки. У неї не було рукавичок. Потрібно зайти у „Водолазки” і купити щось тепліше, ніж це пальто. Та й шапка не завадила б! 
  Агата сховала руки у кишені і намацала пляшечку. Точніше маленьку торбинку, де вона лежала поруч з дерев'яним кілком, що їй дала Катя. Агата намагалася ніколи не розлучатися з ним, тому й пошила цю торбинку, дещо схожу на сучасний чохол до мобілки, котрого вона бачила у Павлінки. Добре, що пляшечка була невеликою. І все ж цікаво, що в ній? Зараз поруч не було Назара і вона могла спробувати рідину на смак! Хоча б краплю... Що буде від однієї краплі? Агата сама собі похитала головою на знак заперечення. Не можна!
  Годинник на ратуші показував шістнадцяту і п’ять хвилин і бажав щасливого Різдва. Різдво... Позавчора навідувалася Ліза і пропонувала відсвяткувати святвечір з ними. Але Агата не хотіла. Це було її перше вільне Різдво! І коли Агата починала думати про це, на неї находив такий сум! Вона вирішила не псувати своїм настроєм вечір Токарським. А ще в них буде Тупілка! Агата знала, що Лара – практично член сім'ї, та бачити її все-одно не хотіла. Тільки не на Різдво!
  В „Об’їдках” було, як завжди, людно. Ліза двічі пролетіла повз, доки помітила Агату.
- Ой, вибач! Я тебе не бачила! – Савет обняла її, тримаючи в руках тацю з двома чашечками кави. – Ти прийшла рано, мені іще двадцять хвилин!
- Нічого! – розсміялася Агата. – Якраз встигну поїсти!
- Добре! – кивнула подруга. – Чого тобі принести?
- Що-небудь, але... небагато! – туманно попросила Агата.
- Ось там – вільне місце! Через хвилю все принесу! – промовила Ліза, маневруючи між столиками.
  Агата знала, що Клавдія вже не працює в кафе. Ліза розповідала, що на час, поки вона буде відсутня, взяли іншу дівчину. Клава... Агаті було щиро жаль її. Вона так любила Морського. А Морський? Чи винен він у всій цій історії? Зрештою, він - просто людина! Можливо, Даня і не міг опиратися нав’язаним наказам? Він же намагався її попередити про небезпеку! Чи може залякати?
   Агата зітхнула, дивлячись у вікно.
Ось! – вигулькнула перед нею Ліза і згрузила з таці картоплю з салатом, чай, тістечка і декілька паруючих пиріжків. – Смачного! – кинула вона і побігла до іншого столика.
Я ж просила – небагато! – знов зітхнула Агата і прийнялася за їжу.
Вона вже майже допила чай, коли Савет звільнилася.
Що у тебе нового? – спитала вона, сівши навпроти.
Та... Ніби нічого! А в тебе?
Аналогічно! – посміхнулася Ліза. – Останнім часом тебе зовсім не видно.
Та все якось ніколи, - розвела руками Агата. – Та й Назар з хлопцями часто приходять. Каті і Павлінці теж подобається в замку.
Що правда, то правда – вони в тебе сидять безвилазно. Чим ти їх так зацікавила? 
То не я! – засміялася Агата. – То - замок! Назар не заспокоїться допоки не огляне його, а Катя в захопленні від бібліотеки, Полі подобаються картини. А що? Може Світлана Романівна хвилюється?
Ні, що ти? – замахала руками Ліза. – Вона каже, що, коли Назар і Катя у тебе, можна не хвилюватися. Вона тобі вірить. На відміну від мене...
Останні слова вона додала, опустивши очі додолу.
Не будемо про це, Савет! – Агата взяла її за руку. – Я забула і ти забудь.
Добре! Ти вже доїла? Ідемо?
  Агата розплатилася і вони гайнули по магазинах. Досі вона ніколи не купувала презентів, а тому, побачивши розмаїття всіляких подаруночків, сувенірів геть розгубилася. Ліза ж навпаки – почувала себе, як риба у воді. Вона мов народжена була для походів по магазинах, примірок різних кофтинок, спідничок, чобітків. Агату такі примірки дуже втомлювали. В результаті собі вона так нічого й не вибрала, зате різдвяні сувеніри купила всім. Агата знала, що подарунки потрібно класти під ялинку, але, оскільки вона не буде ставити її в замку, то, певно, просто подарує їх особисто в руки. Так для Савет вона купила в’язану кофтину жовтуватого кольору. Агата помітила, що річ дуже сподобалася подрузі, але в тої було замало грошей, щоб її придбати. Тож, доки Ліза приміряла більш дешевшу спідничку, вона швиденько купила кофтинку і сховала її в сумочку. Для пані Токарської вона придбала набір каструль з нержавіючої сталі, для Аліси – здоровенну ляльку з жовтогарячим волоссям, котра, коли рухалася з вертикального в горизонтальне положення, писклявим голосом промовляла: „Мамо!” Довелося помізкувати над подарунком для Каті (Савет, сміючись, порадила купити для неї набір ручок чи якусь книжку), але Агата раптом згадала, що Світлана Романівна говорила ніби в Каті з'явився хлопець, і вирішила купити їй набір косметики для юної шкіри і парфуми. А потім подумала і все ж докупила масивний записник зі шкіряною обкладинкою. Для Павлінки Агата придбала набір для догляду за волоссям і товстелезну книгу, що містила копії картин найвидатніших художників людства з описом цікавих деталей та біографіями їх авторів. Для усіх хлопців Агата придбала по плеэру і цілу купу дисків до них. Сама Агата в музиці нічого не розуміла, тому згребла з прилавка майже все, що приглянулося оку.    
   Пану Доносику вона купила набір вудочок (добре, що вона згадала фото з мером Виноградовим в його кабінеті). До речі, з лікарем у них склалися трохи дивні стосунки. Він часто заїжджав до Воронського замку, щоб забрати додому Павлінку, уважливо розпитував про здоров'я, але ніколи не торкався теми магії чи чаклунства. Агата спочатку поривалася розпитати, що чутно від іншого чарівника, котрий теж жив у Вороні. Але пан Доносик мовчав, тож вона здогадалася - якщо лікар і говорив з ним, то допомогти їй маг відмовився. Слідкувати за паном Доносиком Агата теж передумала. У неї були чудові відносини з Павлінкою і їй не хотілося шпигувати за її татом. Крім того, Агата щиро раділа, що, навіть знаючи про її магічні здібності, лікар не забороняв своїй доньці навідуватися до Воронського замку.
  Як радила Ліза, Агата все ж придбала набір ручок, але не для Каті, а для пана Барського. Вважаючи на його журналістське минуле, вона вирішила, що подарунок повинен сподобатися. Ручки були дуже дорогі і до них додавався великий кришталевий футляр. Агата подумала, що Лева Платоновича потрібно обов’язково навідати на Різдво. Він проживав сам та й друзів у нього не було, тож не варто залишати його на самоті в таке свято. Крім того, Агата дуже давно його не бачила і було цікаво, що він поробляє і чому перестав до неї навідуватися?
  Єдиним, кому Агата не могла підібрати подарунка, був Роман. Вона і гадки не мала, що йому могло б сподобатися. І чи взагалі вона повинна була щось йому дарувати? Якби про це дізналася Лара Тупілка! І все  ж він підтримував її! І був членом сім'ї Токарських. Не могла ж вона подарувати подарунки всім, крім нього! Але на очі нічого путнього не потрапляло, хоч ти вбий! То якісь безглузді статуетки, то ще якась дурня. Врешті-решт, Агата плюнула і купила здорового світло-зеленого зайця з довгими м'якими вухами. Ліза ледь не посиніла від сміху, коли побачила іграшку. І всю дорогу додому вона сміялася над подругою і радила докупити ще й окуляри. Мовляв, тоді заєць буде дуже схожий на самого Романа.
  Коли вони розпрощалися, Агата почувалася геть стомленою. Хотілося скоріше доповзти до ліжка і заснути. Але потрібно було зачекати, бо всі придбані подарунки мали доставити до замку найближчою годиною. А ще Агата повинна була щось вигадати, аби відмовитися від вечері у Токарських, на яку була запрошена. Вона не мала ніякого настрою іти туди. Це була сімейна вечеря, а Агата, хоч якби вона не хотіла цього, не була частиною їхньої сім'ї. Було ще якесь відчуття, що заважало радіти приходу Різдва. Якесь дуже неприємне передчуття чогось поганого. Воно мучило Агату вже кілька днів, але сьогодні, коли вони з Савет купували подарунки, це відчуття було особливо гострим. Нічого не хотілося робити, нікуди не хотілося іти. Хотілося простого спокою.
  В двері постукали і Агата відчинила. На порозі стояло двоє чоловіків, в котрих вона впізнала підручних магазинів. Вони вручили їй покупки і побажали щасливого Різдва. Агата ледве знайшла в собі сили, щоб відповісти їм з посмішкою.   
  Вона пішла на кухню і розкрила холодильник. Порожньо.
  У Токарських напевно дуже весело... Назар ще за дня прикрашав будиночок гірляндами, щоб разом з першою зорею, включити різдвяну ілюмінацію. Катя і Аліса носилися з іграшками і разом з Світланою Романівною прикрашали ялинку, котру на днях привіз Роман. З кухні певно доносяться неймовірні пахощі!..
  Агата закрила холодильник і сіла на холодний паркет. Порожнеча всередині ставала просто нестерпною.
А, ось ви де?!! – вигулькнув князь Ференц. – Чому ви сидите на підлозі? Щось сталося?
Ні! Нічого! – слабо посміхнулася Агата. – Я дуже втомилася і все.
Угу! Я хотів привітати вас, юна панянко, із Різдвом! – урочисто почав він.
Ще ж рано! – перебила Агата.
Але завтра я не зможу вас привітати.
Чому?
Річ у тім, що завтра до мене завітає Бор! Його сім'я вирішила відсвяткувати Різдво зі мною.
О! Я вас дуже вітаю! – вони щиро зраділа за князя Ференца. – Я думала, ви тільки переписуєтеся?
Саме так і було до недавнього часу! Але сьогодні, коли ви, юна панянко, ходили по магазинах, агратокс приніс мені телеграму, в котрій повідомлялося, що Бор з дружиною не хочуть залишати мене в такий святковий день на самоті, тож прибудуть до мене.
А де ви будете святкувати? – захвилювалася Агата. – Може прикрасити кухню?
Ні! Ні! – замахав головою князь Ференц. – Як ви пам’ятаєте, Бор з сім'єю згоріли, тож вони ненавидять будь-які натяки на вогонь чи тепло. Якщо ви не проти, то ми відсвяткуємо у склепі...
В склепі?!! – вжахнулася Агата. Їй видалося, що гіршого місця не можна було і знайти, але привид думав інакше. 
Саме так! – кивнув він головою. – Це – найкраще місце для привидів! Я розумію, ви хвилюєтеся через знайдену скриньку, але я обіцяю нічого не патякати при Борові. То ви як? Не проти?
Звісно ж ні! – запевнила його Агата. – Крім того, ви не повинні просити у мене дозволу, це ж ваш замок!
Він був моїм за людського існування! – скрушно хитнув головою привид. 
Може вам щось потрібно? – задумалась Агата. Вона ж і гадки не мала, що ставлять на святковий стіл привиди.
Ні! У мене вже все готово! – похизувався князь. – Я скажу, що приготував усе сам, але насправді... – привид перейшов на шепіт, - я замовив дещо з ресторану для привидів.
А де у нас ресторан для привидів? – розкрила рота від здивування Агата.
Дуже далеко. – сумно розвів руками князь Ференц. – Та я регулярно замовляю у них мушину настійку, тож вони люб’язно погодилися доставити декілька страв, не зважаючи на те, що сьогодні - Святвечір!
Дуже рада за вас! Бажаю вам весело відсвяткувати!
Вам теж, юна панянко! До речі... – князь Ференц глянув за її спину, де висів годинник. – Вам ще не час іти до Токарських?
Уже виходжу. – збрехала Агата.
Бувайте, люба! – кинув привид і зник за стіною.
Бувайте... – прошепотіла Агата і піднялася з підлоги.
  Заздрість... Ось, що це було! Вона заздрила цьому щастю, веселощам і безтурботності, що панувала кругом. Агата не могла радіти, не могла віддатися веселощам на всі сто, бо жаліла себе і заздрила! У неї не було сім'ї, з якою можна було сісти за стіл у Святвечір чи розпакувати подарунки під ялинкою. І вся біда була в тому, що вона не хотіла заміняти цю порожнечу, чимось несправжнім, як от Токарські. Ні, вони були її друзями, любили її. Вони були майже її сім'я! Майже... І Агата не мала в собі сил переступити через оце „майже”. Вона не могла змиритися з тим, що кожного року змушена була зустрічати це свято на самоті! І зараз вона дуже чітко розуміла, що не хоче заміняти втрачене чимось іншим. Не може! Бо замінити, означає забути. А забути вона не могла! 
  Агата озирнулася і раптом помітила, що стіни Воронського замку дуже схожі на стіни Монкар. Пан Барський був правий, якщо твоя душа невільна – ніяка свобода не тобі не допоможе...
  А ще Агаті було страшенно соромно. Токарські ставилися до неї, мов до рідної. Як же тоді вона могла заздрити їм? Як могла сердитися на них через те, що вони мають любов, родинну підтримку? А вони ж пропонували їй усе це! Просто так! Нічого не вимагаючи взамін! Вони просто любили її! Як вона могла?
  Душу з'їдали найнеприємніші почуття. Агата повинна їх перебороти! Знайти щось надійніше за соломину. Щось таке, за що можна було триматися і виплисти. На зламі років, в день Різдва, коли народжується надія на землі, Агата повинна була знайти надію для себе... Свій життєвий шлях!  
 Вона пішла до бежевої спальні і сіла перед палаючим каміном. Пошукавши в кишенях, вона витягла подарований Романом мобільний телефон.
Токарські! – промовила вона, не натискаючи жодної клавіші. В трубці почулися довгі гудки.
Вас вітає Єлизавета Токарська! З наступаючим Різдвом! – прокричав крізь шум веселий голос її подруги.
У Агати раптом перехопило подих.
- Алло... Алло! Вас не чути! – ще голосніше прокричала Савет. – Назар вимкни музику – нічого не чути! Алло?
- Лізо, це я. – прошепотіла Агата.
- Гаті? Ти де? Уже, між іншим, давно зійшла зоря! Треба сідати за стіл, а тебе й досі немає! Навіть Лара вже припхалася, - останню фразу Савет проговорила пошепки.
  Агата стисла в руках телефон, а по щоці пробігла сльоза. Вона не хотіла брехати, але вона вічно брехала Лізі. І не тільки їй! І зараз вона знову хотіла це зробити. Просто не було іншого виходу! Принаймні Агата його не бачила.
Савет, я не прийду! – промовила вона, з останніх сил намагаючись стриматися, щоб не розридатися.
Що? Вибач, я не почула!.. Назар, вимкни музику, я сказала! Агато, повтори!
Я не прийду!
Як це? – розгубилася Ліза. – Чого це? Нічого не розумію...
У мене справи... – почала було виправдовуватися Агата, але Савет не дала їй договорити.
Що значить „справи”? Які у тебе можуть бути справи? Щось сталось?
Ні! Ні! Нічого не сталося! – запевнила Агата. 
Тоді негайно приходь до нас! Мені зовсім не подобається твій настрій! – почала сердитися подруга.
Савет! Я вирішила поїхати на Різдво.
Що?
Так! Я... Я хочу владнати деякі справи... і... Тому не приходь до замку! Як тільки я повернуся, то навідаюсь до вас! 
  Що вона робить? Якби вона зараз пішла до Токарських, ті допомогли б їй забути про те, що вона почувається самотньою і злою. Поруч з ними вона б швидко зрозуміла, що все не так погано, як їй іноді здається. Що те, що вона відчуває зараз – це просто хвилинна слабкість і не більше!
  Але Агата повинна зрозуміти це без допомоги!
Це дурниці, Гаті! Куди ти поїдеш? Зараз немає автобусів! Що з тобою? – голос Лізи був стурбований і Агаті стало соромно ще більше.
Це - не дурниці! Вибач. Передай усім вітання. Я вас всіх дуже люблю. Щасливого Різдва! 
  І Агата швиденько поклала трубку, доки Ліза не сказала ще чогось. Доки вона сама не передумала. Потім Агата відключила телефон і лягла на ліжко, не відриваючи погляду від вічно палаючого каміну.
  Вона усі ці місяці намагалася не думати про те, що відбувається в її душі. Звісно, іноді на неї находила хандра і Агата починала себе жаліти, іноді сердитися на весь світ, іноді боятися... І от – дійшло до того, що вона почала заздрити! І ніби немає на що нарікати. В цьому році з нею трапилося стільки всього хорошого – звільнення, якого вона аж ніяк не очікувала, знайомство з Токарськими, з якими вона знайшла справжню дружбу. І не тільки з Токарськими! З паном Барським її пов'язували теплі відносини. Агата завжди відчувала, що у них споріднені душі і він зрозуміє її, як ніхто інший. Лев Платонович теж багато чого пережив у своєму житті. Лікар Доносик. Павлінка. Захар. Навіть посмішка пані Главки, коли вона щось купувала в її магазині! А Ворон! Хіба не у такому місті Агата завжди мріяла жити? А замок? Князь Ференц, що був такий же самотній, як і вона?!! Невже він не був справжнім дарунком долі, що давав їй снаги жити між двома такими різними світами людей і магів?
  Агата могла тільки дякувати Богу, що він нарешті змилостився і послав їй таке життя. Тоді, чому в душі все-одно була порожнеча і страх? Вона не могла позбавитися холоду стін Монкар, що жив у кожній клітинці її тіла. Не могла забути обличчя тих, хто засудив її і тих, що кинув напризволяще. Батьків, котрі ними ніколи не були, і брата, котрого вона ніколи не називала братом. Не могла позбавитися від ненависті до них і вона з'їдала зсередини! Після такої темної довгої ночі, Агата просто не могла сповна насолодитися днем, в котрому жила! 
  Вона завжди стояла у когось на шляху і приносила лихо, всім, хто мав нещастя бути поруч. Через неї Морським заволоділи духи і хороший юнак, без пам'яті закоханий у хорошу дівчину Клавдію, ніколи більше не стане таким, як був. Через неї стара жінка, єдиною прихильністю якої на старості літ була любов до милих кошенят, залишилася без даху над головою. Через неї ледве не загинув Тимофій! Можна собі тільки уявити, який жах пережила його мама. А Назар? Він теж міг постраждати. Як і Роман! Вона роз’ятрила старі рани пані Токарської, лізучи в душу з нікому не потрібними порадами...
  Цікаво - чи хтось зараз почувався так погано, як вона? Чи хоч комусь в голову приходила думка - розбирати своє життя по кісточкам ввечері перед Різдвом, ніби не можна було знайти іншого часу? 
  Агата сумно посміхнулася.
  Просто хотілося якоїсь впевненості в завтрашньому дні! Хотілося знати, що це - не сон, що вона дійсно вільна сама розпоряджатися своїм життям і не думати про шпигунів, про яких говорить князь Ференц. А ще хотілося не боятися! Не боятися, що саме через неї творяться всі ці події з духами. Не боятися, що в неї не вистачить сил в боротьбі, в котрій, по суті, вона була сама. Хотілося не боятися, що хтось дізнається про її силу і осудить. Хотілося не боятися бути собою. Тим, ким вона є!
 Чи, ким би вона не була...  
Сш-ш-ш... – раптом пролунало десь поруч і Агата підскочила. 
  Шипіння тим часом стало голоснішим і поруч, над підлогою, почало диміти повітря, перетворюючись на клубок сірувато-синього кольору. Потім шипіння різко затихло і пролунав оглушливий ляскіт. Дим розвіявся і просто перед Агатою з'явилося премиле звірятко. Через свою рудувату шерсть і гострий ніс воно було схоже на маленьку лисичку. Навіть вушка стирчали так само. Але Агата ясно бачила, що це -  не лисиця, бо що-що, а лисиці не одягаються! Звірятко ж було одягнене в червоно-зелений комбінезон, на голові у нього красувався  червоний картуз, а на ногах – зелені черевички. Та й стояло звірятко на двох, а не на чотирьох лапах...
„Аграпошта” вітає вас з наступаючим Різдвом і бажає веселих свят! – проговорило раптом звірятко пискляво-мелодійним голосом.
  Агата аж ніяк не очікувала, що це „чудо” заговорить і від несподіванки відскочила. Агратокс, а це саме був він, невдоволено насупився. Він розцінив переляк Агати по-своєму і йому здавалося, що вона не з достатньою повагою віднеслася до його такої важливої місії.
Прийміть бандероль! – вже не так дружелюбно пропищав агратокс і, на превеликий подив Агати, витяг з крихітної кишені комбінезона, що розміщувалася на грудях, таку ж крихітну бандерольку. Вона була запакована в малиновий ящик і перев’язана зеленою стрічкою (і дуже пасувала до його комбінезона!). Агратокс протягнув їй посилочку і завмер в очікуванні.
Дякую... е... Вам теж веселого Різдва! – нарешті отямилася Агата і продовжила дещо сміливіше, - Я ні від кого не чекала ніяких бандеролей, тому трішки налякалася, коли ви з'явилися... – пояснила вона свою поведінку.
 Обличчя агратокса стало знову дружелюбним і він весело пропищав, розводячи руками:
Різдво... всі шлють один одному подарунки.   
Подарунки? – здивувалася Агата. – Але мені ніхто не може прислати подарунка! Ви щось переплутали...
„Аграпошта” ніколи нічого не плутає! – знов образився агратокс. – Ви будете отримувати бандероль чи мені повернути її відправителю?
Ні-ні! – захитала головою Агата. – Я буду! 
  І вона схопила крихітну посилочку. Але раптом сталося те, чого вона зовсім не очікувала – як тільки бандероль опинилася в її руках, то миттєво збільшилася в розмірах і Агата ледве не випустила її з рук.
- Розпишіться! – пробурчав агратокс, виймаючи з бокової кишені течку з прикріпленими документами. – Там, де стоїть галочка!
  Агата насторожено взяла в руки крихітну течку – як і у випадку з бандероллю, та відразу збільшилася, як тільки вона торкнулася її рукою, і зменшилася, як тільки Агата передала течку назад.
„Аграпошта” завжди до ваших послуг! – вклонився агратокс і зникнув. Про його присутність говорив тільки легенький димок і тихе шипіння.
  Агата збентежено подивилася на бандероль – хто міг її прислати? Та чого розмірковувати? Потрібно просто подивитися, що всередині. 
  Вона обережно розв’язала стрічку і легко відкрила кришку. В середині ящик був викладений пінопластом, а посередині був втиснутий продовгуватий коричневий футляр. Агата витягла його і обдивилася з усіх боків – нічого дивного. Раптом її погляд впав у ящик і вона з подивом помітила, що там іще лежала невелика срібляста листівка з зображенням сніговика. Агата відразу ж облишила футляр і взяла її до рук. На звороті дрібним почерком було виведено:
                                 „Люба моя дівчинко!
  Хоч дуже радий твоєму звільненню, але й дуже сумую за тобою. Ти була окрасою моїх років, проведених в Монкаі. Без тебе його стіни стали ще холоднішими, а повітря сирішим...
  Дуже вболіваю за тебе. Як ти там? Чи не ображає тебе нове життя? Чи ти задоволена? Чи не сумуєш? Чи вже знайшла своє місце? 
  Сподіваюсь, ти щаслива в цей передріздвяний вечір і мрії твої збулися...     
                                                         Люблю і пам'ятаю!
                                                               Твій Ган.
P.S. Можливо, ця річ допоможе тобі розпізнати брехню та підлість...” 
  Очі Агати наповнилися сльозами. Ган досі пам’ятав і хвилювався за неї, а вона? Вона дозволила собі не згадувати про єдину людину, що про неї дбала, лише тому, що він був частиною життя, якого вона не хотіла. Як вона могла забути про всю ту доброту, що отримала від Гана? У нього ж нікого не було, крім неї! А хто, як не вона, повинна пам’ятати всі жахіття самотності? Вона давно покинула Монкар, а Ган і досі там! Бо в нього немає нічого окрім тих холодних стін! Бо йому нікуди йти! Бо йому ні до кого йти!  
  Агата схлипнула. Ну, невже вона - не чудовисько? Вона з самого початку все робила не так в своєму житті, тож не дивно, що воно в неї не складається. Перебування в Монкар – не її вина, але все інше... 
  Вона повинна все виправити! Ган повинен знати, що вона його любить і сумує за ним! Агата повинна більш цінувати те, що в неї є, а не заздрити тому, чого в неї немає! Доля дала їй другий шанс і Агата не може змарнувати його на жаління себе дорогоцінної. Вона повинна припинити бути егоїсткою! 
  Ну, ось! Як завжди – розуміння приходить з запізненням. Навіщо вона зіпсувала свято Токарським, сказавши, що їде? Збрехавши?! Якби вона хоч трішки подумала про інших, тоді б побачила, що в світі є жахливіші речі, ніж ті, що відбуваються з нею! Ну, і що, що вона зазнала несправедливості, провівши вісімнадцять років за гратами? Зате, вона познайомилася з Ганом і дізналася про дружбу і любов. Ну, і що, що вона не може знайти своє місце в житті, розриваючись між людським і магічним існуванням? Зате, вона знає, що обидва ці світи однаково прекрасні!  Ну, і що, що Агата не знала своїх батьків? Доля подарувала їй Токарських! В їхньому житті теж було багато чого поганого – смерть Бориса Токарського, хвороба Аліси. Її поява допомогла їм зблизитися. Про це говорила Світлана Романівна багато разів, але Агата чомусь до сьогодні на це не вважала. Вона була настільки дурною, що думала ніби вони не можуть замінити те, чого не дало життя. А насправді - це давно сталось! Пані Токарська любить її, мов рідну, а для її дітей вона стала найкращою подругою! Було стільки дрібниць, що говорили про це, але Агата на них не звертала уваги. Бо вона, бач, вважала за краще продовжувати себе жаліти і винуватити весь світ у своїх нещастях! Натомість, потрібно було давно взяти себе в руки, і радіти життю! Агата не може допустити, щоб у неї забрали кулю з її мрій, а тим паче – не може сама її втратити!
  Вона сумно посміхнулася, - навіть, будучи так далеко, Ган допоміг їй знайти свій життєвий шлях. Він так завжди робив.
  Агата витерла сльози і взяла до рук коричневий футляр. Під натиском руки кришечка різко відкрилася і вона побачила великі округлі окуляри з прозорими скельцями. „Дивно!” – пробурмотіла Агата сама до себе. Вона ніколи не скаржилася на зір і Гану про це було відомо. 
  Агата обережно витягла окуляри з футляру і натягла на носа. Вони не збільшували і не зменшували зображення. Нічого дивного – Агата ніби дивилася крізь звичайне скло. Вона піднялася і пішла до ванної, щоб подивитися в дзеркало. Побачивши своє відображення Агата ледь не захлинулася сміхом – в цих, неймовірно-великих, окулярах, що закривали половину її щоки, вона була схожа на пугача, а то й на дуже переляканого пугача! Раптом з окулярами сталося щось дивне – в нижньому кутику правого скельця нізвідки вигулькнув привид, що мав вигляд простині з прорізаними отворами для очей і рота(точнісінько такий Агата бачила в дитячому букварику, подарованому Алісі) і схопився верхніми кінцями простині, що, очевидно слугували йому руками, за те місце, де, знову ж таки - очевидно, мав бути його живіт і беззвучно захихотів.   
Мамо рідна! – скрикнула перелякано Агата і різко скинула з себе окуляри на підлогу.
  Привид зник! Агата лякливо оглянула всю ванну – жодного натяку на присутність потойбічної істоти. Тоді вона обережно підняла окуляри і обдивилася їх зі всіх сторін – нічого несподіваного! Агата подивилася крізь них на довколишні предмети – знову нічого. Тоді вона посміливішала і знову натягла окуляри на носа. Поволі озирнувшись, Агата не знайшла жодного сліду привида. 
  Це було досить дивно! Не те, що привид зник безслідно – спостерігаючи за князем Ференцом, Агата звикла такому не дивуватися. Але питання – де він взагалі взявся? Якби в замку проживав ще хтось, то невже князь не повідомив би про це їй? 
  Агата знизала плечима і ще раз глянула в дзеркало сама на себе. Як тільки вона це зробила, відразу вигулькнув привид, котрий на цей раз збентежено чухав потилицю, показуючи, що він здивований і розгублений не менше за Агату.
Ой! – вдруге підскочила вона і швиденько зняла окуляри.
  Нікого не було! Нарешті до Агати дійшло, що річ в окулярах! Привид з'являвся тільки тоді, коли вона дивилася на себе крізь них.
Що ж це таке? – спитала вона себе і повернулася до спальні.
  Схопивши малиновий ящик, Агата витрусила з нього увесь пінопласт, але так і не знайшла жодної зачіпки, що могла пояснити їй, що це за окуляри... Футляр! Облишивши ящик, Агата схопила його. І правда! На дні лежав згорнутий втроє аркуш паперу. Вона швиденько розгорнула його і прийнялася читати інструкцію до дивовижних окулярів:
„ ПОЧУТТЄБАЧ. Версія М-64. Істота-розпізнавач – привид. 
  Адаптовано для використання всіма магічними істотами.
   Затверджено Комісією з обігу магічних речей.
  Почуттєбач призначений для розпізнавання явних і прихованих емоцій та почуттів чарівників, чаклунів, відьом, магів, привидів, людей, фей, службових магічних істот (агратоксів, драконів, ферів, актонів), нічоснуючих істот(вампірів, оборотнів, вовкулаків, горгулій), природоактивних істот (водяний і земний світ). Вірогідність розпізнавання складає 97%. 
  Застереження. Дія приладу не вивчалася на істотах, крім вище названих, тож будьте обережні. Почуттєбач протипоказано використовувати до досягнення десятирічного віку. Заборонено використовувати прилад для здійснення правосуддя, оскільки результат є не стовідсотковим і можливі похибки.
  Спосіб застосування. Для того, щоб активувати почуттєбач, достатньо одягнути його, як звичайні окуляри і глянути на співбесідника, чиї емоції ви хочете зрозуміти чіткіше.
  Особливі вказівки. При тривалому застосуванні втрачається здатність до самостійного розпізнавання почуттів. У разі перших симптомів неадекватності в сприйнятті оточуючого світу одразу звертайтеся до чародіїв-цілителів. Самостійне лікування може призвести до різноманітних ускладнень!
  Термін придатності. 20років.
  Правила відпуску. Вільні.
      Дякуємо, що вирішили скористатися нашим приладом!”   
  Агата кілька разів прочитала інструкцію, доки її зміст став зрозумілим. Це що, виходить, вона бачила свої емоцій за допомогою цих так званих окулярів? Цікаво...
  Агата швиденько натягла окуляри і побігла дивитися на себе в дзеркало. Як тільки вона втупилася в своє обличчя, відразу виринув привид і став хитати головою зі сторони в сторону, показуючи, що Агата дуже здивована. 
  Звісно, навколишні предмети, як от ванна, не мали емоцій, то ж привид вигулькував тільки тоді, коли Агата дивилася на себе. А вона іще злякалася! Дурепа! Привид відразу ж закрутив рукою-кінцем-простині біля скроні, показуючи, що він цілком згідний з цим твердженням! Агата хмикнула і зняла окуляри.
  Використовувати часто почуттєбач вона не зможе – він хоч і схожий на окуляри, але занадто вже ідіотський вигляд має Агата в ньому. Та річ, безперечно, заслуговує на увагу.
  Агата повернулася до спальні і, поклавши почуттєбач назад у футляр, ще раз прочитала листа від Гана. Якщо „Аграпошта” доставила бандероль їй, то чи не може вона доставити послання і від неї? Потрібно, будь-що, написати Гану. Нехай не думає, що вона за ним не сумує! 
  Вирішивши, що потім спитає у князя Ференца, як відправляти листи за допомогою „Аграпошти”, Агата вже хотіла лягти спати, як у кімнаті знову почулося вже знайоме шипіння. Через секунду кімнатою пронісся ляскіт і знов посеред клубка диму виник симпатичний агратокс.
„Аграпошта” вітає вас з наступаючим Різдвом і бажає веселих свят! – пропищав він коронну фразу.
  Агата оглянула його. Агратокс був точною копією попереднього.
Вас також з Різдвом! – посміхнулася вона в усі тридцять два зуба.
Прийміть бандероль! – пискнув агратокс і знову витяг малиновий ящик.
Що? Ще одну?!! – розгубилася Агата.
Різдво... – розвів руками агратокс і тицьнув їй ящик. – Розпишіться!
  Агата знову взяла до рук течку і розписалася.
„Аграпошта” завжди до ваших послуг! – крикнув агратокс і щез.
І... І вам веселих свят! – крикнула йому вслід Агата, хоч її слів він, скоріш за все, не почув, бо одне шипіння плавно перейшло в інше. Перед нею вигулькнув третій агратокс.
„Аграпошта” вітає вас з наступаючим Різдвом і бажає веселих свят! – пропищав він вже знайоме. 
 Агата з подивом помітила, що цей агратокс виглядав інакше ніж попередні два. Він був одягнений в синьо-голубенький комбінезончик, а в руках тримав здоровезну сумку вщерть заповнену маленькими конвертиками.
Вам лист! – гордо повідомив агратокс.
О!.. Дякую.
  Розписуватися за лист, очевидно, потреби не було, тож, як тільки він опинився в її руках, агратокс безслідно щез. Якщо у першому випадку Агата ще могла додуматися, хто їй може відправити посилку, то зараз вона геть розгубилася – окрім Гана, у неї не було друзів в магічному світі. Хто ж міг надіслати їй лист і посилку?
   Та що там гадати? Агата швиденько розкрила конверт і витягла велику листівку з зображенням усміхненої відьми на ступі. Картинка, як картинка... Агата розкрила листівку і втупилася в незнайомий акуратний почерк:
                                   Вітаю з Різдвом!
              Щастя, здоров’я, кохання і вірних друзів.
   Росту магічної сили, доступних заклять і легко подоланих ворогів. 
                                           Галюгер Меан”     
Агата й гадки не мала, хто такий цей Галюгер Меан і звідкіля він її знає. Нікого з таким ім’ям вона не пам’ятала. Може один з охоронців Монкар? 
  Агата знизала плечима і прийнялася за  бандероль - поволі підняла кришку і витягла з неї ще один футляр, але цей був чорного кольору і трохи менший за розмірами, ніж попередній. Під футляром лежала листівка з незрозумілим геометричним малюнком. Агата взяла її до рук і прочитала на звороті:
                                  „Люба наша Анно!
  Ось уже вісімнадцяте наше Різдво без тебе... Ми любимо і пам’ятаємо тебе. 
  Це – найдорожча річ, якою коли-небудь володіла наша сім'я. В цьому камені криється велика сила. Сподіваємось, у нього вистачить снаги дати тобі той захист, котрий не змогли дати ми.
                                           Прости! 
                                     Тато, мама, брат.”    
  Агата відкрила футляр і остовпіла – на м'якій подушечці лежав вилитий з золота трикутник розміром з долоню. В нього було вмонтовано яскраво-червоний рубін, що переливався тисячами вогників. До одного з кутів був прикріплений тонкий золотий ланцюжок. Агата провела по амулету рукою і відчула, як він потеплів під її пальцями. Вона різко закрила футляр і зі всієї сили запустила його в стіну. Почувся глухий стукіт - він покотився в куток. Агата зарилася обличчям в постіль, намагаючись стримати ридання.
Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! – повторювала вона, б’ючи кулаком в подушку.
  Вони вирішили, що зможуть купити прощення якоюсь дорогоцінною залізякою? Навіщо вони взагалі її прислали? Навіщо нагадали про себе? І це тоді, коли Агата подумала, що знає, як жити далі! 
  „Тато, мама, брат. ” 
  Агата відчула, як у душу заповзає колишній відчай. Її життя змінилося на кардинально протилежне, монета впала іншою стороною, та виявилося, що цього замало...
   „Тато, мама, брат. ”
  Агата відчула, що шию здавлює щось тонке і сіла на ліжку. Втерши сльози, вона скинула торбинку, котру по приході до замку витягла з кишені пальто і надягла на шию. Розкривши її, Агата витрусила на долоню пляшечку.
Річ, що змінить хід історії... – хмикнула вона гірко, роздивляючись пляшечку при світлі каміну. – Хоч би ти змінила щось у моєму житті!
  Потім Агата різко відкоркувала пляшечку і випила мутнувату рідину усю до останньої краплини. Вона була не надто приємного, кислуватого смаку, але Агата не зупинилася. А, випивши, вона відкинула пляшку в той куток, де лежала шкатулка з амулетом, і лягла спати.