Жертва

  „ Не встигли жителі нашого тихого містечка отямитися від вибрику екстравагантної власниці Воронського  замку (докладніше про це було написано в позаминулому номері нашої газети!), як їх вразив черговий скандал з тією ж дійовою особою в головній ролі.
  Як стало відомо нашому кореспонденту, таємнича  Кровська підкорила чергового кавалера. Ним став всіма нами поважний молодший дільничий містечка – Захар Долина. Закохані вирішили поставити усіх перед фактом їхніх стосунків, заявившись на дискотеку Матвія Грача, тримаючись за ручки. І все б нічого, та, здається, колишнє захоплення Агати – Данила Морського – теж не втаємничили. Переживши шок і потрясіння від такої наглої неприхованої зради, Морський не зміг змиритися з втратою кохання всього свого життя і вирішив поборотися зі своїм суперником. Звичайно ж сили були нерівні і непотрібного кавалера віддухопелили на очах у переляканої молоді так, що бідолаха ледве тримався на ногах! Але і цього виявилося замало! Під впливом своїх почуттів до багатійки, дільничий Долина ще й заарештував побитого і приниженого Данила.
 А що ж наша дорогоцінна панночка Кровська? Її спритність просто дивує, бо поки Долина закінчував справи у відділку, вона встигла покласти око на веселуна Грача. Не одне дівоче серце зараз обливається кров'ю, хвилюючись за Матвія! 
 Ну, що ж! Редакція „Лумізора” бажає панні Кровській якнайскоріше знайти своє щастя!
       За всіх хлопців Ворону хвилювалася Марія Шпичка.”
 
Це - брехня! Підла! Нахабна! Брехня! – Агата зі злістю зіжмакала газету в кулю.
Я здогадувався, що ти так відреагуєш! – похитав головою Назар. 
 Вони знаходились в Залі Лицарів. В обох кінцях її палахкотіли великі каміни і від них пливло приємне зігріваюче тепло. Назар сидів на старовинному диванчику поруч з Тімкою. Діма приміряв на голову блискучий металевий шолом, з якого стирчала чорна пір’їна. Агата нервово ходила туди-сюди перед диванчиком і м'яла газету.
А як же інакше я могла відреагувати? – сердито вигукнула вона. – Тільки подумати! Ось, дивись! – Агата швиденько розпрямила газету і втупилася в злощасні рядки, - Дивись „віддухопелив так,... що не бідолаха ледве тримався на ногах”! Та цей „бідолаха” нажерся, як свиня! Захар його і пальцем не зачепив! Чому ця Шпичка ні слова не написала про те, що саме Морський вдарив Матвія! Навіть, натяку на це! А щодо Матвія... Це ж тільки хворому може спасти на думку, що між нами щось було! Він просто підвозив мене! І все! Про Захара я взагалі мовчу! 
Гаті, тобі потрібно заспокоїтися! – порадив Тім.
Хіба це можливо? – роздратовано вигукнула Агата і, знову зім’явши газету, запустила її до каміну. – Мені здається, що якби зараз під руку мені потрапила ця Марія, - я б сама її віддухопелила так, що вона не швидко взяла б у руки ручку! 
Не треба так перейматися! – сказав Тім. – Маруся завжди пише всіляку дурню. Її словам ніхто не вірить!
Щось я в цьому не дуже впевнена! – похитала вона головою, та все ж сіла навпроти у зручне різьблене крісло. 
Агато, ну, подумай добре! Ти ж сама розповідала, що на дискотеці тебе прийняли дуже тепло. Таке було? – Назар розглядав невеличкий ятаган.
Ну, було! – погодилася вона. – І що з того?
Я тобі поясню, що з того, - терпляче промовив хлопець і подивився на неї. - Всі знають, що Маруся просто вз’їлася на тебе і таким чином тобі висловили підтримку.
Мені? Нічого не розумію!
А що тут розуміти? – прогудів з шолому Дімка і підняв забрало. Тепер його голос звучав розбірливіше, - Ні Марусі, ні Лари тут ніхто терпіти не може! Ну, хіба ще декілька таких же дуреп. Народ просто в’їхав, що прийнявши тебе в своє коло, – можна їм насолити.
За що ж їх так не люблять? – здивувалася Агата.
Ну, думаю Ларин характер ти вже на собі відчула! – зауважив Назар. Дімка знову опустив забрало. – А от Маруся – ще та штучка! Мало хто, через її писанину, не удостоївся честі потрапити на сторінки „Лумізору”!
Чому ж її не виженуть? 
Редактор вважає, що вона додає інтриги газеті!
Маразм якийсь!
Повністю з тобою згоден! – кивнув Назар. – У нас з хлопцями з приводу цього питання є деякі думки... Думаю тобі сподобається!
Що ви задумали? – примружила очі Агата.
Ну, це сюрприз! Просто, я б тобі радив, слідкуй за найближчими номерами „Лумізору”!
Ну, гаразд! – вимушена була погодитися Агата. Вона вже засвоїла, що випитати щось у хлопців неможливо.
Дімко, ти у цьому шоломі схожий на опудало! – захихотів Тім.
Сам ти опудало! – прогуділо з шолому. – Я – Дмитро Безстрашний! Гроза всіх негідників!
Як поживає князь Ференц? – поцікавився Назар, знову зайнявшись розглядом ятагану.
Привид? – перелякано уточнив Дімка замогильним голосом.
Що затремтів, Гроза Всіх Негідників? – підколов його Тім.
Нічого я не затремтів! – обурився Діма, знявши шолом з голови, він натяг його на металевий стержень, що підтримував обладунки одного з десяти лицарів. Потім сів обабіч них. – Просто мені цікаво!
Чого ж ти, о, Безстрашний, так зблід? – не вгавав Тім.
Досить! – обірвав його Назар. Кому-кому, а йому було відомий страх перед привидом. – Так, що там він?
Пише листа своєму другові з асоціації, - відповіла Агата. – Наскільки мені відомо учора він зупинився на двісті сімдесяти п’яти сторінках.
Нічого собі! – присвиснув Діма. – Що там можна писати? 
Уявлення не маю! – знизала вона плечима. – Ви краще розкажіть, що нового у вас?
А що у нас може бути нового? – задумався Назар. – Сумніваюсь, що тебе зацікавлять мої оцінки, та й мені цілком вистачило маминої заінтересованості. Якби не знайомство з такою „харизматичною” особою, як ви, панно Кровська, наше життя було б прісним!..
Назар!
 Хлопець швиденько підняв руки:
Мир!       
Дивись мені! – посварилася пальцем Агата. – Бо мені теж цілком вистачає заінтересованості моїм життям.
До речі! Дільничий Долина передавав тобі привіт! – згадав Назар.
Де ти його бачив? 
Він приходив до нас у школу піднімати наш моральний рівень. – відповів їй Дімка.
Он як! – розчаровано протягнула Агата.
То може він все ж тобі подобається? – примружив очі Назар.
Подобається! –вона зверхньо кивнула головою. – Але тільки в якості друга і не більше! 
З цього все починається! – філософськи зазначив Тимофій.
У мене не почнеться! – відрізала Агата.
Віримо! – захихотіли хлопці. Переконувати їх – марна справа, тож Агата тільки зітхнула.
 Хлопці ще деякий час побродили замком, а потім Агата попрощалася з ними, пообіцявши Назарові, що обов’язково прийде на вечерю. Цього разу вона не буде переховуватися в замку, як робила це після першої статті. Ще не вистачало, щоб через усю цю дурню, вона позбавляла себе можливості виходити в місто. Можливо саме цього і хотіла Маруся, чи Лара?.. чи хто там іще?!
 Сьогодні ввечері вона вперше сяде за стіл разом з Токарськими після сварки з Лізою. Можливо Світлана Романівна таким чином хоче їх помирити, але Агаті було абсолютно байдуже щодо колишньої своєї подруги. Вона припускала, що після виходу другої брудної статті, Ліза може зрозуміти абсурдність своїх звинувачень. Можливо, вона, навіть, жалкує, що так образила Агату своєю недовірою. Та такі припущення чомусь сердили ще більше. Ця ситуація показала, хто її справжні друзі. Це - Назар, Катя, Дімка, Тім, пан Барський, пані Токарська! Вони ні на мить не сумнівалися в її порядності. А от Савет в цьому списку не було. 
 Потрібно подумати, що купити до вечері. Ідеально було б зайти і запитати Світлану Романівну, чого їй не вистачає? Та вона точно скаже, що нічого купляти не треба, тому Агата вирішила закупитися самостійно.
 Накинувши дощовик, вона побрела до міста. Погода аж ніяк не радувала. Було дуже сиро. А ще шалений вітер пробирав наскрізь. Агата пожалкувала, що не надягла пальто, адже дощовики зовсім не гріють. На її подив у місті теж було чутно смердючий запах. До того ж вітер дув саме зі сторони болота.
  В продуктовому майже не було людей, тому Агаті ніхто не заважав бродити між рядами. На цей раз вона купила вдвічі менше харчів, ніж минулого разу – краще не шокувати Світлану Романівну. Розплатилася у касі, де сиділа якась похмура жіночка років сорока. Вона пронизливо зиркала на Агату, немов підозрювала, що вона щось вкрала. Подавши пакунок, касирка недбало попрощалася з нею. „Сама така!” – у відповідь сердито подумала Агата. Отже, Назар все-таки був неправий – є люди, що вірять газетним статтям.
  Думаючи, яким же чином хочуть зашкодити Шпичці Назар з хлопцями, Агата попрямувала додому.
Привіт, Гаті! – зупинив її голос. І вона важко зітхнула – говорити з Морським їй зараз хотілося менше за все!
Тебе вже випустили? – грубо поцікавилася вона, обернувшись до нього.
Так! Захар виявився поблажливим! – криво посміхнувся хлопець. 
 Агата жарту не оцінила. 
Вибач! Не хотів ображати твого хлопця! – припинив посміхатися Даня. Вперше Агата побачила, що злощасна стаття може принести ще й якусь користь. – Давай допоможу! – кивнув він на пакунок.
Обійдуся! 
Нам треба поговорити! – запропонував Морський, дивлячись по сторонах.
 Агата теж помітила, що на них починають озиратися. Вона хвилю подумала, а тоді погодилася з тим, що він має рацію – потрібно поставити всі крапки над „і”.
Гаразд! 
Зайдемо? – Данило кивнув у сторону „Об їдок”. 
 Звичайно, більш недоречнішого місця для з’ясування стосунків не знайти, та Агата не мала ніякого бажання іти з ним ще кудись.
Ходімо!
 Коли вони разом зайшли в кафе, у Савет ледь не випала таця з рук – вона саме принесла каву сестрам Чумак. „Очевидно сестри кожну вільну хвилину проводять тут!” – спало на думку Агаті.
 Вони спокійно пройшли до столика, Морський допоміг їй всістися.
Чого бажаєте? – крижаним голосом поцікавилася Ліза. 
 Її обличчя аж пашіло від люті. Вона, певно, не могла зрозуміти, яке ж це нахабство треба мати їм обом, щоб сюди заявитися. Але ні Агата, ні Данило не обернулися до неї.
Принеси кави! – нарешті сказав хлопець. І Савет, зціпивши зуби, пішла до кухні.
Про що ти хочеш поговорити? – запитала Агата. 
 У неї теж звісно було, що сказати, але вона вважала, що краще спочатку послухати його аргументи. Морський пильно подивився їй в очі і нервово потер руки. А тоді опустив голову і глухо спитав: 
Ненавидиш?
Не моя в цьому вина! – відповіла Агата.
Так! Ти права – у всьому винен тільки я. – Гірко посміхнувся Даня і Агата з полегшенням подумала, що цього разу вони дійсно можуть до чогось прийти без скандалу і красномовних освідчень. – Прости мені! – додав він, ще більше опускаючи голову.
За що ти просиш пробачення? – Агата щиро сподівалася, що він і справді усвідомлює, що чинив неправильно.
За те, що вимагав від тебе тих же почуттів, що відчуваю сам. За те, що не гребував для цього ніякими засобами. За статті, що поливають тебе брудом! - він підняв голову, щоб подивитися на її реакцію. - Ти не дивуєшся?
Якщо ти маєш на увазі статті – то ні! Я прекрасно знаю, що це твоїх рук справа.
Ваша кава! – прошипіла Ліза і з силою поставила чашки на стіл. 
 Темна рідина з Даниної чашки при цьому хлиснула на столик. Та Савет демонстративно відійшла геть, немов нічого не помітила. Морський зітхнув і витер пролиту каву серветкою.
Чому я дивуюся? – запитав він сам у себе. – Ти - дуже розумна!
Це мені добрі люди підказали! – зізналася Агата.
Я радий, що не зі всіма тебе посварив. – він ніяково покосився в сторону Лізи.
Ти намагався! – з’язвила Агата.
 Даня знову зітхнув і підпер голову рукою.
Якщо ти думав, що я відразу тебе пробачу – то ти помилився! 
Я знаю, що ти мені не пробачиш. Просто, Гаті, я не розумію...
Чого? 
Чому ти мене не кохаєш? – він раптом так серйозно подивився на неї. В очах була така розгубленість, що Агаті навіть стало його шкода. – Як таке може бути, що ти мене не кохаєш?
Таке життя! – знизала вона плечима.
Ні! – збуджено похитав він головою. – Ні! Річ не в цьому!
А в чому, Даню? 
Але ж я, Гаті! Я кохаю тебе, а ти – ні. Чому?
Даню, я не знаю... Кохати потрібно за щось – за доброту, сміливість, чесність, красу. В тобі я цього нічого не знайшла. Тобто я не кажу, що цього немає, просто ти відразу показав себе з такої сторони, що я аж ніяк не могла тебе покохати.
Ти не права, Агато! Кохають не через ті речі, про які ти сказала. Кохають не „за” – кохають „всупереч”! Всупереч всьому!
Даню! – зітхнула вона важко. – Я не кохаю тебе ні „за”, ні „всупереч”! Ти це розумієш?
В тім то й річ! Цього просто бути не може! – Морський так нервувався, що його руки почали труситися. 
Але чому?
Агато! Послухай мене! Ти тільки послухай! – він зненацька схопив її за руку і почав нервово гладити. – Пообіцяй мені, що поїдеш звідси! Ти мусиш, чуєш?
Що ти таке говориш? – розгубилася вона від такого раптового і не зрозумілого пориву. – Чому це я маю звідси їхати?
Агато, так треба!
Це – не відповідь! – захитала вона головою. 
 Морський з острахом озирнувся кругом і притис її руку до губ.
Так буде краще! Зрозумій – ті стосунки, що склалися між нами, дуже важкі, непрості! Буде краще, якщо ми не будемо бачитися...
Це – твої проблеми, Даню! – розсердилася Агата. – Якщо тобі важко зі мною зустрічатися, то ти, будь-ласка, і переїжджай! У Вороні – моє життя, я не збираюся його полишати!
Невже ти не розумієш, як мені зараз важко?! – почав благати її Морський. – Я прошу тебе! Молю! Поїдь звідси! 
І не подумаю! – вигукнула вона і вирвала руку. Даня розтулив рота, щоб сказати ще щось, але Агата заперечливо похитала головою. – Я все сказала! І свого рішення не зміню! Мені дуже шкода, що ти страждаєш через мене! Бачать небеса, я цього не хотіла! Але поїхати звідси я не можу!
 Вона підхопила пакунок і пішла. Зупинившись на хвилю біля дверей, Агата кинула йому через плече:
Я сподіваюсь, що ми все з'ясували, бо я більше не бажаю з тобою розмовляти!
 І не чекаючи відповіді, покинула кафе.
 Почав накрапати дощ. Агата сердито подивилася на небо – дістала ця погода! Сніг би випав – чи що?
 Це ж треба! Додуматися до того, що Агата може покинути місто! Куди ж їй тоді іти? В неї нічого більше не було, вона нікого не знала, нікому не була потрібною. Якщо їй судилося жити людським життям, то Воронський замок – ідеальне для цього місце. Там чари поєднувалися з реальністю, там вона почувалася природно, там вона була потрібна! Агата просто не може починати все з початку – це надто важко! А Морський - інша річ! Якщо йому так важко – нехай полегшує своє життя сам! Він їй ніхто і Агата не мусить турбуватися через нього! Не мусить! Як усе важко...
Тебе щось турбує? – турботливо запитала пані Токарська, коли Агата розпакувала пакунок. 
 Вона була надто мовчазною і, навіть, забула привітатися з Алісою, тож не дивно, що жінка помітила її стан.
Турбує! – сумно посміхнулася Агата.
Сядь! – наказала Світлана Романівна і сама сіла навпроти. – Я можу чимось допомогти?
Здається, це вже не потрібно!
Тоді в чому річ? – здивувалася жінка.
Не знаю! Певно я втомилася! – Агата задумалася. – Знаєте, раніше в моєму житті все було настільки просто, що зараз, коли на мене звалилися стільки раніше невідомих проблем, я не знаю, що робити з цим моїм життям...
Ох, люба! – посміхнулася Світлана Романівна. –Ніхто з нас не знає, що діяти зі своїм життям! 
Як? – здивувалася Агата.
А так. Треба просто жити! Час підкаже усі відповіді, повір мені!
Світлано Романівно! 
Що, люба?
Хочу вас попросити... Я не вмію готувати, можна я сьогодні допоможу вам з вечерею? Обіцяю, я буду робити все, що ви мені скажете!
Звісно, люба! – розсміялася жінка. – Буду дуже тобі вдячна за допомогу. Зізнаюся, мені ніколи ніхто не допомагав – Аліса ще маленька, Катя вічно зайнята навчанням, а Єлизавета напрацюється в кафе, тож дивитися на кухню у неї немає ніякого бажання.
 Агата давно вже не проводила час так весело. Вони з Алісою, здається, не тільки не допомагали Світлані Романівні, а навпаки - плуталися у неї під ногами. Спочатку Агата розсипала борошно, котре пані Токарська приготувала для пиріжків з м’ясом, Аліса відразу заходилася пальчиком малювати на ньому узори. Потім Агата розбила тарілку, а Аліса - скляну вазочку. Загалом кухня Токарських понесла чималих втрат. Але, як весело було! 
 Пізніше, коли закінчилися уроки, до них приєднався Назар. Катя послалася на контрольну з алгебри, до якої потрібно готуватися, і пішла до своєї кімнати. Рівно о восьмій приїхали Роман з Лізою. Банкір ввічливо привітався і пішов до своєї кімнати, щоб переодягтися до вечері. Присутність у будинку Агати очевидно стала для Савет неприємною несподіванкою, бо вона, сердито стиснувши губи, навіть не привітавшись, зникла десь у вітальні. Агата тільки знизала плечима – що вона може подіяти, якщо Ліза вперто не хоче все розуміти? 
 Через десять хвилин після їхнього приїзду приготовані страви задиміли на столі. Доки Агата витягала Алісу з шафи, усі вже зібралися на кухні. Аромат був просто чарівний! Виглядало теж не менш апетитно! Ліза демонстративно зайняла місце Каті і Агата вимушена була сісти на єдине вільне місце – між Назаром і Романом. Та вона вдала, що її це зовсім не засмутило. І взагалі, якщо їй нічого хвилюватися, то вона і не буде хвилюватися!
Господи! Дякуємо тобі за те, що ти не забуваєш нас повсякчас і підтримуєш нас у всьому! Дай, будь-ласка, здоров'я нашій мамі та Алісі. Дбай про Єлизавету, дай їй сили правильно розуміти життя. Направ енергію Назара в потрібному напрямку, а Каті допоможи у навчанні. Будь поруч з Агатою – їй зараз нелегко. Не забувай, Господи, про нашого тата...
 Агата здригнулася на останніх словах молитви. Вона ясно пам'ятала, що їй привиділося минулого разу. Раптом у голову прийшла божевільна думка. Настільки неймовірна і водночас...
Щось не так, Гаті? – тихо спитав Назар, очевидно стурбований різкою переміною виразу обличчя.
Потім скажу! – прошепотіла Агата і накинулася на пиріжки, котрі все ж були спечені, не зважаючи на її маніпуляції з борошном.
Як у тебе справи, Гаті? – спитала Катя, накладаючи собі капустяний салат. – Я тебе вже, здається, сто років не бачила.
Це все тому, що ти надто зайнята своїми книгами! – дорікнув їй Назар. – От ми з хлопцями до неї кожен день ходимо.
Ти прекрасно знаєш, що я не ходжу до замку по зовсім іншим причинам! Тому не говори дурниць! – відповіла Катя, натякаючи на привида.
Усе добре! – швиденько відповіла Агата, боячись, як би вони не забулися і не ляпнули чогось зайвого. – Тільки сморід з болота вже набрид!
Це взагалі дивно! – махнув виделкою Роман. – Звісно, і раніше бувало таке, що з болота тхнуло, а зараз – це ж просто жахіття!
Вчителька біології вважає, що з болота несе шкідливими випарами! – повідомила Катя. – Говорять, що спеціальна комісія буде досліджувати склад повітря у Вороні!
Уявляєте? – захоплено вигукнув Назар. – Якщо виявлять шкідливі речовини, то нам всім заборонять дихати!
Нічого розумнішого ти не міг придумати? – Катя постукала пальцем по голові. – Вчителька говорила, що навіть можуть на деякий час, доки не буде все залагоджено, відселити жителів прилеглих до болота вулиць...
Ми поїдемо до тітки Моті? – поцікавився Назар.
Нас поки що ніхто не відселяє... І не говори з набитим ротом! – розсердилася Світлана Романівна.
Це що, дійсно може бути так небезпечно? – не йняла віри Агата.
Якщо тобі теж за компанію з нами запропонують виселятися до тітки Моті – не погоджуйся! – радив Назар. - Ця стара карга...
Назаре Тайвене Токарський! Якщо не хочете піти до своєї кімнати, не повечерявши, я б радила вам – закрити рота! І то негайно!
 Коли голос Світлани Романівни був таким спокійним і водночас просто крижаним, всі знали, що перечити не варто. Тому Назар швиденько уткнувся в тарілку і щось замугикав собі під ніс, ніби це зовсім не його щойно відчитали.
Це може бути небезпечно! – раптом сказала Катя, відповідаючи на питання. – Випари можуть містити вибухонебезпечні речовини...
Мій замок може злетіти у повітря?!! – вражено вигукнула Агата.
Мамо, щоб ви знали – не тільки я можу плести дурниці! – не витримав Назар, а потім поглянув на Агату. – Замок застрахований?
Здається, так! – невпевнено кивнула вона. 
 Світлана Романівна тільки важко зітхнула, але нічого не сказала. 
Навіщо робити з мухи слона? – припинив суперечку Роман. – Коли будуть готові результати роботи комісії, тоді й варто щось говорити! 
Цілком згодна з тобою, любий! – кивнула головою пані Токарська. – Краще розкажи, як там Лара?
Нікому, крім тебе, мамо, це – нецікаво! – зауважив Назар.
Не випробовуй моє терпіння! – обірвала його Світлана Романівна і хлопець слухняно вмовк.
У неї все гаразд! – промовив Роман. Він, очевидно, вже звик до такої реакції домашніх на їхні з Ларою стосунки і не звернув жодної уваги на Назарові слова. – Вона планує організувати до Різдва в музеї виставку старовинної зброї. До речі, Агато, вона хоче з вами зустрітися на рахунок цього питання. 
Не розумію, до чого тут я? – роздратовано знизала плечима Агата. Вона аж ніяк не відчувала захвату з приводу можливої зустрічі з Тупілкою!
Ну, у вас же велика колекція зброї в замку! Лара подумала, що було б чудово, щоб і інші воронці її побачили...
Прошу мене вибачити, Романе! – перебила його Агата. –Але я не маю наміру передавати свою колекцію до музею.
Це - тимчасово! – спробував пояснити хлопець.
Мені все-одно! Жоден предмет, що зараз знаходиться в замку, не покине його стіни! – твердо сказала Агата. – Я все вирішила, тому можете переказати Ларі, що їй не варто гаяти на мене час!
 Роман зітхнув, але нічого не сказав. Очевидно, вона ясно дала зрозуміти, що тема закрита.
Читала статтю про тебе, Гаті! – промовила першу за весь вечір фразу Ліза.
Я теж! – спокійно кивнула Агата. – Справила на мене дуже велике враження! 
 На неї одночасно здивовано глянули п’ятеро облич. Лише Аліса продовжувала длубати ложкою у маленькій тарілочці. 
Ні, я серйозно! – продовжила вона свою думку. – Я починаю захоплюватися цією Марією. Зовні вона ніби така собі сіра мишка, а видає такі перли! Я ще дивуюся, як це її майстерність досі не оцінена належним чином?!
Зовнішність справді дуже оманлива! – піттакнула Ліза. – Дехто виглядає таким нещасним ангелочком, а насправді – аж страшно сказати!
 Агата не могла стерпіти такий відкритий натяк на себе.
Що правда, то правда! – дивлячись в очі Савет, промовила вона. – Дехто, наприклад, прикидається другом, а насправді!..
Дівчата припиніть! 
  Агаті стало соромно. Не треба було так розмовляти в присутності пані Токарської.
Вибачте! – вона випила соку і почала накладати собі іще салату.
Що, зголодніла? Чому ж Морський тобі в кафе тільки каву замовив? Він що не міг нагодувати кохану дівчину? – Ліза перейшла на крик.
Єлизавето, як ти смієш?!! 
 Почувся гучний стукіт – це впав додолу табурет, на якому сиділа Світлана Романівна. Вона стояла червона, мов рак. У Агати навіть рука не затремтіла. Якби Ліза образила її якось по-інакшому, не так відкрито може вона б і відреагувала якось, показала б свої почуття. Але зараз у неї спрацював якийсь захисний рефлекс. Агата навіть образитися не змогла, просто байдуже продовжувала накладати собі їжу.
Єлизавето, мені ніколи в житті не було так соромно, як зараз! – прошепотіла жінка.
Світлано Романівно, ви що? – підняла голову Агата. –Савет виказала свою думку і все. Я думаю, що це заслуговує тільки поваги...
Я не просила тебе за мене заступатися!  
Єлизавето! Ти негайно підеш до своєї кімнати!
 Ліза здивовано подивилася на матір, мов перепитуючи чи це їй не почулося. Світлана Романівна підняла з підлоги табурет і знову сіла на нього, а тоді очікувально подивилася на доньку. Ліза зрозуміла, що їй не почулося і мати й справді виганяє саме її, а не Агату, як того хотілося їй. Вона озирнулася кругом, шукаючи підтримки в інших членів родини, але всі виражали абсолютну байдужість та спокій. Губи дівчини затремтіли, а на очах виступили сльози. Вона мовчки підвелася і пішла геть.
 Агата спостерігала за всім цим з відкритим ротом. Такого вона теж не очікувала – навіть Роман не став на захист сестри. Він же зустрічається з Ларою і, по ідеї, повинен бути настроєний проти Агати. А ще, які б не були стосунки між нею і Савет, менше за все їй хотілося ставати між колишньою подругою і її сім'єю.
Я, мабуть, піду... – невпевнено промовила вона і стала підніматися.
Думаю, що тобі варто залишитися! – все ще сердито сказала пані Токарська.
 Агата готова була провалитися крізь землю. Це що виходить? Вона займає місце Лізи?
І все ж...
Негайно сядь і їж! – наказала Світлана Романівна.
 Агата швиденько сіла і схопила у руки виделку. Їй навряд чи тепер вдасться проковтнути хоча б шматочок, та ослухатися жінку вона не посміла.
Ти справді зустрічалася сьогодні з Морським? – перервав тишу Назар.
Угу! – кивнула Агата, перебираючи виделкою салат.
Чого хотів цей недоумок? – Назар, очевидно, забув про присутність матері. Але вона нічого не помітила, або ж була повністю солідарна з своїм сином, а тому промовчала.
Щоб я поїхала звідси. – відповіла Агата.
Щоб „що”? – не зрозумів Роман.
Він просив, щоб я поїхала з Ворону.
Але чому? – Токарського явно щось бентежило.
Говорив, що йому важко зустрічатися зі мною. Він думає, що так швидше забуде про моє існування.
От, нахаба! – вилаявся Назар. – Це йому потрібно забратися звідси, а не тобі!
Я так і сказала! – кивнула Агата. – До речі, ти виявився правий на рахунок статей – це і справді його рук діло!
Я знав! – Назар стукнув рукою по столу. – І в нього ще вистачає нахабства вимагати, щоб ти поїхала?! На його місці я б не знав, як тобі в очі дивитися. 
Так... Це дивно! – задумано кивнув Роман.
 Агату чомусь стурбував його вираз обличчя.
Щось не так, Романе?
Ага... Що? А... Ні, Гаті! Все добре! 
 Його спантеличена відповідь аж ніяк не заспокоїла Агату. Раптом їй спало на думку, що Роман бере участь у цих всіх справах більше, ніж помітно на перший погляд. Саме він був поруч, коли Агата знайшла кошеня, а до того він перешкодив їхньому з Морським поцілунку. Якось непомітно, але він завжди виявлявся поруч, коли вона потребувала підтримки.
Гаті? Ау!
 Вона від несподіванки підскочила:
Так?
Про що ти думаєш? – підкотив очі Назар.
Про Романа... – випалила Агата, забувшись.
Вау! – присвиснув Назар.
 Агата прикусила язика і почервоніла.
Я... Я просто... Це... Що ти говорив, Назаре? – перевела вона розмову на інше.
Я питав, чи ти нічого не вирішила на рахунок статей?
А що я мала вирішувати? – здивувалася Агата.
Ну, не можна ж все залишити так, як є! – обурився Назар.
Тут я згодна з братом! – підтримала його Катя. – Якщо дивитися на це крізь пальці, то Маруся і далі буде капостити.
То ти щось зробиш? – нетерпляче перебив сестру Назар.
Звісно! – кивнула Агата. - Я завтра же піду до редакції!        
Будете скандалити? – зацікавився і Роман.
Навіщо? Я просто передплачу газету!
 Відповідь здивувала навіть пані Токарську.
Цікаво... – протягнув Назар.
Якщо я вчиню скандал, то це тільки підіб’є їх на нові подвиги. – пояснила свою точку зору Агата. – Тому я просто хочу бути в курсі всіх випадів.
Це мудро, люба! – промовила Світлана Романівна. Вона вже охолонула після сварки з донькою, і була настроєна, як завжди, миролюбно. – До речі, ти таким чином покажеш, що тобі нічого боятися.
Агато, я б міг передплатити тобі газету! – раптом промовив Назар. – Редакція знаходиться недалеко від школи, а у мене завтра немає третього уроку.
Щось у тебе часто немає уроків! – невдоволено пробурчала пані Токарська, з підозрою дивлячись на сина.
Я не брешу. – запевнив Назар. – Якщо не віриш – спитай Катю.
Катерино? – Світлана Романівна повернулася до доньки.
Це – правда, мам! Вчителька історії захворіла, її, навіть, пан Доносик навідував. – й вухом не повела дівчинка.
Котра година? – раптом схопилася Агата.
Майже десята! – відповів Роман.
Мені вже час... Дивіться, - Аліса задрімала просто за столом!
 Дівчинка дійсно поклала голівку на складені на столі руки і премило сопіла носиком.
Ой, Господи! – сплеснула руками пані Токарська і швиденько взяла доньку на руки. – Ти вже вибач, Агато, я не буду тебе проводжати.
Звісно. Світлано Романівно?
Так, люба? – жінка зупинилася вже у дверях кухні і запитально подивилася на неї.
Ви вибачте, що так сталося з Савет.
Нічого, люба. І ти вибач. – вона сумно посміхнулася. – Моя донька іноді робить дурниці. Я сподіваюсь, що вона скоро все зрозуміє і... і, що ти теж все зрозумієш.
Я намагатимуся, Світлано Романівно. – щиро пообіцяла Агата.
 Жінка кивнула на прощання і пішла геть, тримаючи на руках дрімаючу Алісу.
Я проведу тебе, Гаті! – запропонував Назар, піднімаючись з місця.
Ні! – раптом заперечив Роман. – Ти допоможеш Каті прибрати зі столу!
Чого це? – невдоволено пробурчав брат у відповідь.
Бо я так сказав! – раптом підвищив голос Роман.
 Агата здивовано подивилася на нього. Вона ніколи не бачила, щоб Роман себе так поводив з Назаром. Що могло так його рознервувати? Невже інцидент з Лізою? Тоді при чому тут Назар? Роман теж зрозумів, що далеко зайшов, тому додав значно спокійніше:
Мені потрібно поговорити з Агатою.
Так би і сказав! – знизав плечима Назар, приймаючи зі столу порожні тарілки. – Чого кричати?
 Агаті знову стало ніяково – через неї сьогодні всі чомусь сваряться! Роман приніс їй дощовик.
Ходімо?
Так! – кивнула вона і повернулася до Назар і Каті. – На добраніч!
І тобі доброї ночі! – побажала дівчинка. Назар тільки помахав рукою.
 Вийшовши на двір, Агата з розчаруванням помітила, що знову накрапає дощ. При такій погоді сморід з болота відчувався ще сильніше.
Коли ж уже наступлять морози? – мов угадав її думки Токарський.
Мені хочеться снігу... – задумано промовила Агата.
  Вона раптом згадала, що бачила його тільки на ілюстраціях в книгах, і трохи призабута печаль знову піднялася всередині.
Ні, тільки не зараз! – вигукнув Роман, не помічаючи її раптового смутку. – Ви уявіть, що буде перед вашим замком?! Не здивуюсь, якщо вам доведеться добудовувати звідний міст, як це було колись... Вас щось засмутило, Агато?
 Засмутило? Чи можна сказати так про відчуття, що охоплювало її зараз? Одна тільки згадка про те, чого вона була позбавлена... Про Монкар... І вона заново переносилася туди! Її душа не була повністю вільною. Та хто в цьому винен? Агата так втомилася шукати винуватців! Сердитися. Але розповісти це вона не могла!
Ви про щось хотіли зі мною поговорити? – перевела вона розмову на інше.
Власне... – Роман занервував і звично підтягнув окуляри. – Я хотів поговорити про Морського!
Он, як! – здивувалася Агата. Невже він теж не вірить, що між ними нічого немає? 
Так... я не знаю, як вас попросити... Ні! Я хочу... – Агата ніколи не бачила Романа в такому сум’ятті. Він раптом закрив очі, шумно видихнув і через мить спокійно подивився на неї. – Я хочу, щоб ви пообіцяли мені, що більше не будете бачитися з ним!
Що? 
Я хочу, щоб ви більше не зустрічалися з ним ні за яких обставин.
Взагалі-то, я і не надто цього прагну. Але чому ви так на цьому наполягаєте?
Ну... – Роман знову підтягнув окуляри, але і це його не дуже заспокоїло, тому він різким рухом зняв їх і запхав до кишені свого плаща. – Я просто хвилююся через Захара. - Агата здивувалася ще більше. І Роман, очевидно це помітивши, відвів погляд, - Розумієте, він до вас небайдужий. І я не знаю, як на нього це все вплине...
Це він вам сказав? – перебила його Агата.
Що? – не зрозумів хлопець.
Що він небайдужий до мене?
Ну... – невпевнено протягнув Роман. І вона миттю зрозуміла, що він чогось не договорює. – Він не говорив цього прямо, але... Я ж його друг і...
 Агата вщент розсердилася – чому він говорить з нею, мов з малою дитиною? Захар звичайно запросив її на танці і був досить милим. Цілком може бути, що Агата йому подобається. Але Роман говорив про це так, що вона ясно відчувала – бреше!
Якщо ви забороняєте мені зустрічатися з Морським, то, будь-ласка, вмотивуйте це чимось іншим, ніж своїми дурнуватими здогадами! – сердито кинула вона.
 Роман завмер – він явно не чекав, що його буде розкрито так швидко. Потім важко зітхнув і знову нап’яв окуляри. Таким чином перед Агатою знову стояв Роман, до якого вона звикла.
Пробачте мені, Гаті, я просто не хотів вас лякати!
 Цього разу він говорив серйозно.
Продовжуйте!
Мушу вас попередити, що таке моє прохання теж ґрунтується на здогадах... – він запитально подивився на неї і Агата кивнула. – Сьогодні за вечерею ви сказали, що Морський хотів, щоб ви покинули місто. Вірно?
Так! – підтвердила вона.
Річ у тім... – він ще раз зітхнув. Але певно зрозумів, що зайшов надто далеко і тепер нікуди відступати, і продовжив, - Є ще принаймі одна людина, що хоче вашого зникнення, і ця людина повісила кошеня у вашому замку і підпалила будинок пані Шкодик!
 Агата вражено скрикнула і тут же затулила рота рукою. Не може бути, щоб Даня... Ні, вона не могла навіть думати про таке!
Розумію, ваші почуття, - вів далі Роман. - Але вам не здається, що це  - не просто збіг?
Я про це якось не думала... – ледве видавила Агата.
Я вас попереджав, що це - всього лиш здогади! – розвів руками Токарський.
Але ж ви довше знаєте Морського. Невже він здатен на таке? – не вірилося їй. 
Річ у тім, - похитав головою хлопець, - що я взагалі не знаю в місті такої людина, котра б здатна була все це зробити. І те, що Данило просив вас поїхати звідси, - єдине, що викликає підозру.
Ні! Ні! – Агата заходила зі сторони в сторону, напружено думаючи. – Це неможливо! Тоді, коли ми знайшли кошеня в дворі, Морський був увесь час на дні народжені Клави. Ви і самі його там бачили! – Агата відразу осіклася. Не треба було згадувати той момент, коли Роман перешкодив їхньому поцілунку... І раптом її осінило! – Неймовірно! – прошепотівши це, вона застигла на місці.
Вам щось спало на гадку? – Роман від нетерпіння аж взяв її за руку.
Я тут згадала... Не знаю, чи це має якесь значення...
А ви скажіть і ми разом над цим подумаємо!
А... так! – Агата зосередилася. – Того вечора я дуже хвилювалася з приводу свого вигляду. Мені ще Ліза допомагала підібрати одяг і робила зачіску.
Так! – кивнув Роман. – Далі?
Загалом, я все-одно заляпалася грязюкою, коли вийшла за мур. Там завжди такі калюжі! Так от! Втішило лише те, що у Дані туфлі були брудніші, ніж мої!
Коли ви це помітили?
Коли вийшла надвір і... – Агата зам'ялася, - Ну, перед, як ви нас...
Зрозуміло! – обірвав її Роман. – Вам тоді це не видалося дивним?
Ні! – похитала головою Агата. – Я не згадувала про це аж до сьогодні!
Гаті! Ви певні, що це було саме того дня, коли Клавдія відмічала своє двадцятиліття?
Цілком! У нього не тільки туфлі були заляпані, джинси – теж!
Ага! – Роман задумався. – Якщо він і справді того вечора навідувався до вашого замку, то певно дуже спішив. Потрібно було, щоб ніхто не помітив його відсутності. А потім сліди такого ж бруду, що і біля вашого замку, були виявлені в будинку Шкодик... Скільки збігів!
Але! – раптом засумнівалася Агата. Роман подивився на неї, чекаючи продовження думки, - Навіщо йому це потрібно? Я розумію статті і все таке... Але ж не хотів він завоювати моє кохання з допомогою трупа кота і підпалом будинку?
Це і справді досить дивно! – погодився Токарський . – Але це виглядає аж надто підозріло!
Ні! – ще раз заперечила Агата. – Я згадую сьогоднішню розмову з ним. Він мені звісно вже в печінках сидить і я через свою злість та роздратування не дуже-то звертала увагу на його поведінку, але зараз! Він мені не погрожував. Він просив, щоб я поїхала! 
Може він думав, що таким чином здобуде потрібний результат? – припустив Роман невпевнено.
Не думаю! Коли я запитала, чого це я маю їхати з Ворону, він спершу відповів, що так треба, і лише потім став говорити цю дурню на рахунок почуттів. У нього був такий вигляд... Ніби він хвилювався за мене і попереджав про небезпеку! 
Ви думаєте, що він не робить цього, а просто...
Просто знає того, хто це робить! – завершила свою думку Агата.
 Роман деякий час збентежено дивився на неї, обдумуючи її слова.
Ну, і справи! – врешті промовив він. – Ви заплутали мене іще більше.
Чому? – не зрозуміла Агата.
Бо вслід за цим виникає питання, хто стоїть за Морським? 
 Агата знизала плечима. Про це вона не думала. І взагалі все відбувалося так швидко! Вона не могла і досі взяти себе в руки від того, що Даня дійсно може виявитися причетним до цього всього.
Треба заспокоїтися і спокійно про все подумати! – промовив Роман і подивився в сторону замку. – Давайте на сьогодні з розмовами закінчимо!
Так, уже пізно! – погодилася Агата.
 І вони пішли до замку. Роман допоміг перебратися через грязюку і Агата вкотре подумала, що з цим брудом потрібно щось робити. Обабіч кам’янистої доріжки спалахнули вогні і вона мимоволі напружилася – в пам'яті ще надто яскраво жила картина з повішеним кошеням. Але нічого підозрілого на доріжці не було. Роман провів аж до дверей, та, коли Агата взялася за двері, він її зупинив:
- Я хотів би вам нагадати, що зустрічі з Морським можуть нести небезпеку. – нагадав він.
- І це геть не пов’язано з Захаром? – спробувала пожартувати Агата.
- Вибачте мені за це! – раптом почервонів Роман, а їй сподобалося ставити його в незручне становище . 
- Вам пощастило, що я не вірю в такі дурниці, а то б я зараз вже розмріялася і вашому другу було б непереливки!
 Роман не знав куди дітися.
Чому ви не повірили мені? – збентежено спитав він. – Мені здавалося, що дівчатам подобається слухати, що в них хтось закоханий.
Романе, останнім часом від кохання у мене одні проблеми. Крім того, якщо Захар і справді щось до мене відчуває, то скаже сам!
Так! Звісно. Агато?
Що?
Ось, візьміть! – Роман витяг з кишені маленький чорний предмет, в якому Агата з подивом упізнала мобільний телефон.
Навіщо? – спитала вона.
Якщо наші здогади вірні, то вам небезпечно взагалі лишатися на одинці. Невідомо, що може спасти на гадку Морському чи тому, хто стоїть за ним. Я б радив вам не впускати до замку незнайомців і самій нікуди не ходити. А якщо ви помітите, щось підозріле – відразу зможете зателефонувати мені чи Захарові. Його номер є в телефонній книзі.
Ні! Сидіти і нікуди не виходити я не зможу! – перелякано заперечила Агата. Не може бути і думки, щоб перетворити Воронський замок на ще одну в’язницю.
Тоді хоча б будьте дуже обережною! – наполягав Роман. – Телефон вам не завадить!
Я не знаю, як ним користуватися. – зізналася Агата.
Все дуже легко. Це одна з найпростіших моделей...
 Роман підійшов ближче і вони разом схилилися над телефоном, він показав Агаті, як знаходити телефонну книгу і відповідати на дзвінки. Це виявилося не надто складно. 
А як же ви без телефону? – запитала Агата, коли він закінчив.
У мене їх два. Скажу рідним, щоб телефонували на інший номер і все. Крім того, це ж тимчасово, коли все це закінчиться – ви мені його повернете.
Звісно! Дуже вам дякую.
Бережіть себе, Гаті! – кивнув Роман. – Доброї ночі!
Вам теж!
 Агата ще мить дивилася йому вслід. Дивний він все-таки! Потім вона глянула на телефон, що тримала у руці. На дисплеї закрасувалася заставка з фотом Лари.
Зникни! – сердито наказала вона і екран тут же засяяв сірими квадратиками.
„ А, це ідея!” – подумала Агата і вирішила, що немає потреби розбиратися в тонкощах роботи мобільного телефону – можна просто зачарувати його на деякий час і все. Як добре, що вона - чародійка!
 Сон перебив тонкий пронизливий звук. Агата в тон схлипнула і спробувала залізти під подушку, та не тут було – подушка раптом підскочила і щосили довбонула її по голові.
Дурепа! – скрикнула Агата, схопившись на ноги. – Ти що собі дозволяєш?
 Подушка очевидно не бачила в своїх діях нічого поганого, бо спокійнісінько вляглася на ліжко, не мов нічого і не було. Тонкий звук знову розрізав тишу на вежі. Агата здивовано озирнулася – дзенькіт долинав звідкись з низу. Вона встала навколішки і заглянула під ліжко – по підлозі їздив телефон, котрий напередодні позичив Роман. Як вона могла про нього забути? Витягши мобільний з-під ліжка, вона притисла його до вуха і невпевнено промовила:
Ага! 
 Якщо вона вчора правильно його зачарувала, то на іншому кінці повинні були б уже відповісти, та у телефоні тільки щось сопіло. Агата подивилася на нього і знову притисла до вуха:
Ага! – голосніше повторила вона.
Це хто? – рявкнув на Агату з трубки дівочий голос.
А це хто? – і собі невдоволено промовила вона. 
Мені потрібен Роман... – сказав голос.
Його немає. Зателефонуйте на інший його номер... – спробувала пояснити Агата.
Як це його немає? – верескнув голос. – Я не знаю його іншого номера! Що ви взагалі собі дозволяєте? Негайно дайте телефон Романові! Чуєте?
„Тупілка!” – раптом впізнала Агата.
Я вам ясно сказала – Романа тут немає! І нічого на мене кричати! – розсердилася вона.
Ти? – здивовано кинула в трубку Лара. – Це - ти! Я тебе впізнала!
Ну, я! – зізналася Агата. – І що?
А от що! Не смій навіть дивитися в його бік! Чуєш? – заверещала Тупілка так, що Агата віднесла телефон подалі від вуха, та її голос все-одно було чутно. – Іди до свого Морського, а Ромку не чіпай! Якщо ти на нього бодай глянеш, я пообриваю твоє вороняче волосся! Чуєш?
Дурепа! – роздратовано кинула в трубку Агата. – Замовкни!
 Вереск Лари тут же припинився, а дисплей телефону засірів. Агата кинула мобільний на ліжко і сердито сіла поруч. Вона ще сміє на неї кричати! Та хто вона така?!! Якась нещасна Тупілка! Зате, як Лара розсердилася, коли Агата взяла трубку! Раптово думка, що вона хоч якимось чином насолила цій розпещеній дівиці зігріла Агату і настрій значно поліпшився. Хто ж винен, що Лара така дурна, що всерйоз приревнувала Романа до неї? Це ж просто смішно!
 Агата спустилася до кухні і вигребла з холодильника кусень копченого м’яса, а з шафи скибку хліба. Сніданок звичайно не дуже, але вона не мала ніякого бажання іти до Токарських, а тим паче навідуватися до „Об їдок”.
Хочете мушиної настійки, юна панянко? – вигулькнув з протилежної стіни князь Ференц.
Хто п’є з самого рання? – дорікнула йому Агата.
От не треба цього! – махнув прозорою рукою привид. – Я в замку вже кілька сот років! Маю право хоч іноді себе розраджувати?
По-моєму, ця настійка на вас дивно впливає! – спокійно зауважила Агата. Вона вже звикла до його вічного бурмотіння.
Що правда, то правда! – кивнув пан Ференц і сів у повітрі навпроти неї.
Закінчили свого листа?
Сьогодні вночі! Будемо сподіватися, що я якнайшвидше отримаю відповідь і ми дізнаємося, що з вами сталося.
Про що ви? – не зрозуміла Агата.
Панянко, я маю на увазі ваше видіння під час вечері у Токарських!
А... це! – протягнула Агата. – У мене геть з голови вилетіло!
А не треба, щоб вилітало! – посварив пальцем привид. – Це може бути дуже серйозно!
Пане Ференце, тепер вже мені це не здається аж таким серйозним і важливим! – сумно зітхнула Агата.
Чому? – привид підлетів ближче і тепер висів над столом просто біля м’яса. – Сталося ще щось?
Сталось! – кивнула вона і швиденько переповіла їхні з Романом здогади з приводу Морського.
 Привид слухав уважно і тільки іноді перебивав розповідь Агати своїми „охами” та „ахами”.
Це все дуже дивно! – задумливо промовив Ференц, коли вона закінчила.
Так! Я навіть боюся подумати, що все це виявиться правдою! Звісно, Морський - дурень, але ж...
Я не тільки це маю на увазі! – перебив князь і вона очікувально подивилася на нього. – Дивним є все! – продовжив він і, випроставшись, став ходити понад столом. – Ці ваші видіння. Данилова поведінка. І, навіть, цей клятий сморід з болота!
А він тут при чому? – посміхнулася Агата. Але її посмішка залишилася без уваги. 
Я ще не знаю, як усе це пов’язати. Тільки у мене дуже неприємне передчуття.
Князю Ференце, відколи це ви стали забобонними?!! 
А ви не смійтесь! – образився привид. – Я, між іншим, за вас дуже хвилююся!
Вибачте! – винувато попросила Агата. – Але, справді, – мені здається, що ви надто перебільшуєте! Звісно, все це дуже дивно, та... – вона непевно знизала плечима.
Ось-ось! Ви і самі відчуваєте, що щось не так. Просто щастя від того, що ви отримали довгоочікувану свободу, сліпить очі і ви у всьому намагаєтесь бачити світлі моменти. Хоч би швидше отримати лист від Бора!
 І привид полетів геть, продовжуючи бурмотати щось під ніс. Агата знову розізлилася. Вона, звісно, хотіла, щоб життя її текло належним чином, як у звичайної людини! Але ж вона не зовсім ідіотка і розуміла, що такого ніколи не буде, бо в крові тече магічна сила, а не людська сутність. Якби там не було, а панікувати завчасно теж не хотілося. Всі проблеми потрібно вирішувати поступово. 
 Агата раптом помітила, що теж бурмоче все це собі під ніс. „Називається – з ким поведешся!” – зітхнула вона і пішла до бібліотеки, так і не доївши свого сніданку.
 Після обіду до неї навідалися Назар, Дімка і Тім. Назар приніс квитанції на підписку „Лумізора” .
Цікаво – як можна виписати магічний випуск? – запитала сама себе Агата.
Що? – не зрозумів Назар.
Ну, магічний випуск! – пояснила вона. – Князь Ференц говорив про це!
Ти хочеш сказати, що в нашому місті випускається газета про магів? – вражено вигукнув Діма.
Я не знаю, де її випускають, але точно знаю, що вона є!
Було б цікаво її почитати. – мрійливо промовив Тім.
Ага! – кивнула Агата. – Але боюся людям такі газети не доставляють, а мені не доставлять і поготів!
Чому? Ти ж чародійка? – здивувався Назар.
Я відмовилася від цієї участі – не забувай! – нагадала Агата.
Як усе сумно! – зітхнув хлопець.
Сумно! А у вас що нового? – перевела вона розмову на інше.
Ну, ми зараз над дечим працюємо. Тобі сподобається! – загадково підморгнув Дімка.
У вас такий вираз обличчя, що я не певна, що мені дійсно сподобається. – похитала головою Агата. 
 Що вони замислили, розвідати навіть не намагалася – знала, що все-одно не розкажуть!
„Лумізор” буде тобі іти з слідуючого місяця. Тому я радив би тобі купити наступний випуск у кіоску! – порадив Назар.
Ой, хлопці! Сподіваюсь, вам не дуже перепаде!
Не хвилюйся – у нас все під контролем! – запевнив її Дімка, Тім згідно похитав головою.
Ну, дивіться! – тільки розвела руками Агата.
 Вони ще деякий час погуляли замком. Хлопці весь час прискіпливо оглядали стіни, смолоскипи і все, що видавалося їй підозрілим. Назар пояснив, що вони шукають можливі таємні ходи, та Агата відразу ж здогадалася, що хлопці сподіваються знайти вхід до підземелля. Про себе вона попросила Мерліна, щоб їм це не вдалося. Витівки шибеницької трійці завжди приносили тільки хвилювання і неприємності. Досить згадати міст! Агату досі кидало в холод при одній думці, що Тимофій міг загинути, якби не її сила! Отже, судячи з усього, вона не чекала нічого хорошого з їхніх планів, і тим більше не могла допустити, щоб вони спустилися до підземелля. Отож, коли їхні постаті зникли за муром, Агата зітхнула з полегшенням.
 Пізніше заїжджав Роман. Він повідомив, що розмовляв з Захаром, і вони зійшлися на думці, що Морський дійсно може виявитися причетним до історій з кошеням та підпалом будинку. Долина пообіцяв, що нагляне за ним, а Роман вкотре перестеріг, щоб вона була обережною.
 Агата дослухалася до його поради і з замку нікуди не виходила, хіба що до Токарських. І лише один єдиний раз вона ризикнула навідатися до міста, щоб, за порадою Назара, купити випуск „Лумізора”. Це був вівторок і погода була препогана. Роман виявився правим – від того, що постійно йшов дощ та мокрий сніг, дороги перетворилися на суцільне болото. Агата навіть позаздрила тим людям, що неслися у своїх потребах в чистих теплих автомобілях. Агата про це навіть мріяти не могла. Звісно, грошей у неї вистачило б і на десяток машин, але вона не вміла керувати і нічого не знала про техніку. Можна було б зачарувати її, як приміром Романів мобільний телефон, але тоді виникала можливість того, що її швидко розсекретять. Автомобіль – це тобі не телефон, і навряд чи ніхто б у місті не помітив, що машина Агати їздить сама по собі. Тож, зважаючи на все це, вона була змушена ходити на своїх двох. Добре, що хоч здогадалася одягти тепле пальто і закутатися плетеним шарфом, бо вітер був такий пронизливий і в суміші з мокрим снігом, створював просто заморожуючу суміш. Агата не звикла до таких температур.
 Не повертаючи голови, вона оминула „Об’їдки”. Звідти долинав приглушений гул – певно багато-хто прагнув зігрітися в кафе чашечкою гарячої кави. Проходячи площею Пилипа Визволителя, вона зустріла мера Виноградова. Той пискляво подудів їй машинним сигналом і помахав рукою. „Певно його посада зобов’язує зі всіма вітатися!” – спало на думку Агаті, але вона все ж покивала головою у відповідь. Спереду замаячів газетний кіоск, до якого вона і попрямувала. 
 Біля кіоску було чоловік тридцять і Агата здивовано знизала плечима – вона ніколи раніше не купувала газет і не думала, що за ними можуть бути такі черги. Погода псувалася ще більше і Агата вже було подумала, чи не підійти пізніше? Та з сумнівом подивившись на чергу, подумала, що „пізніше” може вже й нічого не залишитися, тому, зітхнувши, попленталася в кінець ряду. Люди, на її подив, розходилися швидко. Вони навіть не чекали доки їм видадуть залишок з грошей – просто хапали газету і відразу ж встромляли свої носи до рядків першої шпальти. Агата ще раз знизала плечима і стала розглядати вітрину кіоску. Вона не встигла до кінця розгледіти обкладинку яскравого підліткового журналу, як її нетерпляче штовхнули у спину:
Ви купляєте чи ні?
Так-так! – поквапилася Агата і простягла в невелике віконце кілька зім’ятих банкнот. – Будь-ласка, „Лумі...”
 Вона навіть не встигла назвати потрібне видання, як пухкенька жіночка в окулярах хляпнула їй на руки газету і стомлено крикнула:
Слідуючий!
 Агату тут же відтіснили. Вона здивовано знизала плечима і присіла на край лавочки, що стояла обабіч кіоску. Поруч сиділо ще четверо читачів, що тримали в руках такі ж газети. Вона ще раз озирнулася на чергу, що тільки росла - виходить, не лише Агата не передплачувала „Лумізор”. Потім розгорнула газету і втупилася в чергове творіння Марії Шпички. Прочитавши кілька стрічок, Агата здивовано підвела голову і заглянула до газети, котру тримала жіночка, що сиділа недалечко. Там був аналогічний текст і Агата зрозуміла, що їй не ввижається. Тож вона продовжила читати далі:
 „ Останні декілька тижнів редакція „Лумізору” разом зі своїми читачами з задоволенням спостерігала за особистим життям багатійки з Воронського замку Агати Кровської. Зізнаймося чесно, - давно наше містечко не колихало стільки пліток та здогадів. Хто ж у кого ж забрав хлопця? Чи справді така багата панна Кровська, як говорять? Котрого хлопця має за мету звабити Агата? Чи правду пишуть газети? Чи достовірні джерела „Лумізору”? Ми завжди ідемо в ногу з потребами своїх читачів, тож сьогодні ви дізнаєтеся про все!
 Почнемо по-порядку. Панна Кровська  і справді купається в грошах. Можемо, навіть, відкрити невеликий секрет, - дівчина використовує їх не за призначенням! Якщо хтось не зрозумів прозорого натяку, то вам варто напроситися до туалету багатійки і ви все зрозумієте! 
 Не дивно, що несусвітне багатство змушує тремтіти від заздрощів не одні загребущі руки! Якщо дівчатам в цьому плані не пощастило – володар скарбів аж ніяк не принц на білому коні, то для хлопців  карти склалися просто ідеально! Завоюй серце самотньої принцеси і гроші самі попливуть тобі в руки!
 Як не прикро нам зізнаватися, та пан Морський  діяв саме за таким принципом. Ба, цьому негіднику, навіть, вдалося переконати в чистоті своїх намірів нашу редакцію! І нам дуже прикро, що ми не розкусили цього мисливця за грішми відразу! Та краще пізно, ніж ніколи! Я, Маруся Шпичка, від імені всієї редакції приносимо вибачення Агаті  Кровській. Наші статті, м’яко кажучи, були не коректними по відношенню до вас, безневинної дівчини, і ми щиро сподіваємося, що попередні випуски займуть гідне місце у вашому санвузлі (редакція щиро хвилюється за долю вашого статку!). 
  Ну, що ж! Редакція „Лумізору” щиро бажає Агаті Кровській знайти свого судженого, котрий кохатиме дивакувату багатійку не тільки за розмір її банківського рахунку, а й за її відпадний зовнішній вигляд!
                     Викривала негідника Марія Шпичка.
 P.S. Редакція повідомляє вельмишановній Ларі Тупілці, що сезон ропух закінчено і вона може спокійно пересуватися вулицями.”
 Агата мить сиділа мовчки, а тоді голосно розреготалася. Назар був правий на сто відсотків – стаття не тільки сподобалася їй, вона просто НАДЗВИЧАЙНО сподобалась! Цікаво тільки, як Назарові це вдалося? В тому, що стаття справа його рук, а не всюдисущої Шпички, вона не сумнівалася. До того ж остання примітка, що стосувалася Тупілки, ясно говорила, хто автор цих перлів. 
Бачу, ти в захваті?! – винирнув поруч Назар з хлопцями.
Не те слово! – розсміялася Агата. – Як вам це вдалося?
Тихо! – зашипів Тім. – Ти хочеш, щоб нас викрили?
Вас і так викрили! – махнула вона рукою. – Невже ви думаєте, що всі ці люди не здогадалися, що то не Шпичка просить у мене пробачення?
Певно, що здогадалися! – погодився Назар. – Але це тільки підливає масла у вогонь! Вони явно не очікували такої писанини від злюки Маруськи!
Що правда, то правда! – захихотів Дімка і сів поруч з Агатою.
Не сідай! Ходімо до замку, - запропонувала вона. – Я промерзла до кісток!
Добре! – кивнув хлопець.
То як же вам вдалося? – наполягала вона по дорозі.
Ну, ти нам у цьому теж допомогла. – хитро примружився Назар.
Як це? – зупинилася від здивування Агата.
Хіба не ти хотіла передплатити „Лумізор”?
До чого тут це? 
А до того, що похід до редакції з метою передплати, був дуже доречний! – почав розповідати Назар. – „Лумізор” вважається найкрутішим виданням Ворону, тож його редактор вирішив, що не варто розмінюватися на дрібниці, і створив у редакції спеціальний відділ, що відповідає за передплатників і розповсюджувачів газети. Тобто „Лумізор” можна передплатити тільки в редакції. Нам це було на руку, адже ми без проблем потрапили до неї. Варто було тільки випадково „заблукати” і, „шукаючи потрібний кабінет”, роздивитися все кругом! Загалом я зрозумів весь процес друку і можу відкривати свою газету! – при цих словах Назар засміявся.
А далі потрібно було лише на одній зі стадій замінити чергову викривальну статтю цієї капосниці Шпички так, щоб ніхто нічого не помітив і - бац! Стаття в друці! – доповнив Дімка.
А головне, що стиль, побудова, манера така, що рядовому робітнику і в голову не приходить думка, що текст підмінено. Впевнений - редактор й досі не розуміє, чого це його газетку вмить розкупили. – завершив Тім.
А хто писав статтю?
Павлінка! – з гордістю відповів Діма.
Донька лікаря? – здивувалася Агата.
Ага! – кивнув хлопець зачудовано.
Не говори таким дурнувато-закоханим тоном! – скривився Тім. – Від твоїх розмов про Павлінку вже нудить!
 Агата стисла губи, щоб не розсміятися. Виходить, не тільки в неї проблеми з коханням.
Нормально я про неї говорю! – образився Дімка.
Може ти говориш і нормально, але двадцять чотири годити на добу – це вже занадто! – підтримав Тіма Назар.
Я ж не винен, що у вас немає дівчат і вам немає про що поговорити! – єхидно кинув Діма.
Робити нам немає чого, що будемо говорити про цих дуреп...
Павлінка - не дурепа!
 Агата сердито покашляла. Хлопці обернулися до неї і завмерли. Вони забули про її присутність і до них дійшло, що вона - теж дівчина.
Ми не мали на увазі тебе, Гаті! – винувато промовив Назар.
Проїхали! – тільки похитала головою вона. – Що з вами зробиш?!!
Агато, я тобі говорю чесно – вони заздрять... – переконував її по дорозі Дімка.
 Очевидно, в її особі він знайшов людину, з якою можна поговорити про свої стосунки з Павлінкою. За двадцять хвилин ходу до замку Агата цілковито була на стороні хлопців і готова була придушити Діму. Вона надовго запам’ятала, що „Павлінка – дуже ввічлива, гарна, спокійна і аж ніяк не дурепа”.
 Обсушившись біля камінів, вони пішли на кухню. Назар відразу почав готувати яєчню, а Тім якийсь салат з капусти. Дімка зголосився розкласти печиво і Агата запідозрила, що він також не дружить з кухнею.
А князь Ференц і досі пише свого листа? – поцікавився Назар.
Уже ні! – відповіла Агата, розливаючи сік.
Цікаво, як привиди взагалі можуть писати листи? – задумався Дімка.
Уявлення не маю! – знизала вона плечима і відпила напій.
Який? – спитав Дімка, киваючи на склянку, яку вона тримала в руках.
Банановий!
Гидота! 
Не подобається - не пий! – кинув Назар.
І не буду! – огризнувся Дімка.
Хлопці, чого ви знову? – зітхнула Агата.
Просто Діма ще не може пробачити нам за Павлінку. – пояснив Тім.
Він боїться, що вона не захоче іти з ним на Різдвяний бал! – додав Назар.
Різдвяний бал? – не зрозуміла про що йдеться Агата.
Ну, звісно! – Назар раптом перестав викладати у тарілки яєчню і здивовано глянув на неї. – Ти що нічого не знаєш про Різдвяний бал?
Вперше чую, - зізналася вона.
Ну, ти даєш! – сів Тім. – Бал - це головна подія року у Вороні!
Ну, якщо ви раптом забули, то я у Вороні зовсім недавно і нічогісінько не чула про цей бал.
 Назар викинув залишки яєчні з сковороди і сів навпроти.
Слухай уважно і запам’ятовуй!
Добре! – кивнула Агата.
На другий день після Різдва у місті розпочинається благодійна різдвяна ярмарка. Вона триває цілих сім днів. Участь беруть всі, а продають все, що завгодно.
Як це?
Ну, хочеш – напечи пиріжків, хочеш – сплети шарфи, - пояснив Назар.
Ага! Минулого року Стьопка Фолський розпродав свою колекцію дохлих жуків! – згадав Дімка.
Боже! – здригнулася Агата. – Хто купував цю бридоту?
Кхи-кхи! – насупився Назар і вона здивовано подивилася на нього.
А що такого? – знизав хлопець плечима. – Я, між іншим, потім цілий місяць підкидав їх вчительці біології. Ніякий, я вам скажу, з неї біолог – бачили б ви, як вона верещала...
Це жорстоко! – дорікнула Агата.
Можливо! – байдуже кивнув Назар. – Але, як результат, – кілька зірваних самостійних і навіть одна контрольна!
Ти ще розкажи Гаті, як біологічка тобі помстилася! – засміявся Тім.
Це цікаво! – підбадьорила Агата Назара.
Нічого вона не помстилася. – заперечив хлопець.
Тобто ти хочеш сказати, що рука від скелета сама залізла до тебе в рюкзак? – підтрунив його Дімка.
Не сама! – невдоволено визнав Назар. – І скрикнув я тоді не від переляку, а від несподіванки!
Ми ж тобі віримо! – підняв руки Тім, а сам аж синів від сміху.
І взагалі, я не дуже-то люблю кістяки... – скривився від згадки Назар.
Цікаві у вас викладачі! – зауважила Агата.
Наша школа! – гордо промовив Діма.
Їм нічого більше не залишається, як грати за нашими правилами! – розвів руками Тимофій.
Так от, - продовжив Назар розповідь про ярмарку, - можна продавати видовища! 
Видовища?
Так! Наш клас приміром минулого року брав участь у виставі. – похвалився Дімка.
Магазини, кафе та інші заклади, що працюють в дні Різдвяної ярмарки прибуток від проданих товарів теж віддають на благодійність. – розповідав далі Назар. – Закінчується ярмарка  Різдвяним балом, на якій міський голова підводить підсумки – хто був найоригінальніший, найталановитіший, і хто більше за всіх загріб грошей. Минулого року наш клас зайняв друге місце!
Друге? А перше хто? – зацікавлено спитала Агата. 
 Вона читала про вистави театрів, але ніколи не бачила їх на власні очі. Було б цікаво поспостерігати за таким дійством.
Перше місце зайняла Лара Тупілка. – невдоволено кинув Тімка.
А вона, що зробила?
А нічого вона не зробила! – сердито сказав Назар. – Я взагалі переконаний, що перемога їй дісталася незаслужено. Тільки уяви – вона продавала пиріжки з поцілунком!
Як це? – незрозуміла Агата.
Купуючи пиріжок, можна було витягати лотерейку, головним призом якої був поцілунок Лари. Ти б бачила, яка черга була біля тих пиріжків! Народ зі всіх окраїн потягнувся до прилавку – кожному хотілося витягти щасливий квиток і поцілуватися з Тупілкою.
І кому дістався приз? – сміючись, спитала Агата.
Не повіриш! – хихонув Дімка. – Меру Виноградову!
Він теж купував пиріжки?
Краще б він цього не робив! – і собі розсміявся Назар. – Його дружина зчинила скандал просто на ярмарці.
То вони не цілувалися?
Лара чмокнула мера в лоб і втекла з ярмарки! – повідомив Тім.
Ага! А Виноградова в свою чергу „чмокнула” чоловіка кулаком і мер на балу красувався зі здоровенним синцем під оком! – додав Дімка.
 Агата ледь стримувала сльози і від сміху вже починав боліти живіт. Лара, певно, не очікувала, що її поцілунок дістанеться чоловікові, у якого така ревнива дружина!
А ще на балу обирається король і королева різдвяної ярмарки! Раніше, звичайно, вони називалися по-іншому. Різдвяник і Різдвянка. Хлопець і дівчина, що уособлюють різдвяний дух доброти, краси і щедрості. А зараз все рівняється на західний манер, тож про Різдвяника і Різдвянку забули, а з'явилися король і королева! – вів далі Назар. 
А як їх обирають? – витирала очі Агата.
Протягом ярмарки охочі голосують на спеціальному посту за хлопця і дівчину, яких вважають найгарнішими, найдобрішими і взагалі най-най –най! Їм вручають корони і вони закривають церемонію нагородження бал вальсом! – пояснив Назар.
Як романтично! – зітхнула Агата.
Ти б так не думала, якби була на місті Ромки минулого року! – схопився за живіт Дімка.
 Хлопці теж очевидно щось згадали і зайшлися сміхом так, що не могли зупинитися хвилин п’ять.
Так нечесно! – сердито посміхалася Агата. Дивлячись на хлопців, її саму підбивало на хи-хи. – Розкажіть мені! – хлопці тільки безсило махали руками і просили почекати. – Ну, припиніть! Мені теж цікаво! Майте совість – я теж хочу посміятися!
 Нарешті Назар трохи заспокоївся.
Ромка минулого року став Різдвяником...
Його перебив гучний регіт.
А Різдвянкою стала...
 Знову вибух сміху!
Мерова дружина!
Що? – здивовано прикрила рота рукою Агата.
Мерова „рибонька” плавала на вальсі з Ромкою і відтоптала бідоласі всі плавники! – аж синів від сміху Дімка.
Тільки уявити! – сміялася Агата. 
У нас залишилися знімки з того пам’ятного вечора – ми тобі принесемо пізніше!
 Агата раптом перестала сміятися і насупилася:
Скажіть, а ви бува не доклали до цього руку? – запідозрила вона.
Ображаєш, Гаті! – захитав головою Назар. – Звичайно доклали!
Це ж нечесно! – обурилася вона.
Агато, це – майже чесно! Лара обігнала пані Виноградову всього на один голос, тож можна рахувати ми майже нічого не змінили!  - відповів Назар. – Крім того бідна мерова дружина заслуговувала на компенсацію після денної „пригоди” її чоловіка!
А Тупілка? – спитала Агата.
А що Тупілка? – роздратувався Назар. – Я вважаю, що її варто було провчити! 
Нехай не дере носа вище голови! – докинув Дімка.
Ага! І нехай не завойовує перемогу поцілунками! – завершив Тім.
 Але Агата все-одно вважала, що вони не праві. Лара – це звичайно Лара, але вони з Романом могли б бути просто ідеальною парою на торішньому різдвяному балу. А ще Агаті раптом стало шкода Назарового брата. Це ж потрібно бути просто героєм, щоб витримати танець з меровою дружиною!
Не знаю, Тупілка звичайно – не подарунок, та все-одно я не схвалюю ваших методів... – почала вона.
Облиш, Агато! – завівся Назар. – Чомусь, коли справа стосується тебе, я маю на увазі підміну статті, то тебе цілком влаштовують наші методи! Ми не робимо винятків і у всіх випадках діємо завжди такими методами, які вважаємо прийнятними!
Ніколи не кричи на мене, Назаре! – образилася Агата. – Я, по-перше, просто висловила свою думку! По-друге, кожна людина повинна отримувати те, на що заслуговує! Не дивлячись чи то покарання, як у випадку зі статтею, так і нагороду, як у випадку з королевою балу! Нічого вже не зміниш і я не вимагаю від вас просити пробачення в Лари, але не думаю, що мені потрібно дорікати за те, що я думаю інакше, ніж ви!
 Агата замовкла і сердито кинула виделку, котрою донедавна їла яєчню, на стіл. Хлопці здивовано дивилися на неї.
Ого! – збентежено промовив Дімка. – Мені, навіть, стало жаль Лару!
Дурень! – кинув в його сторону Назар.
Ні! Справді! – ні трохи не образився той. – Якщо подумати, то Тупілка завжди прагнула бути королевою балу. І от коли вона цього нарешті досягла – ми відібрали у неї перемогу.
Ні фіга собі! – відкрив рота Тім. – Ми що, вчинили неправильно? – і він запитально подивився на Назара.
 Агата розуміла, що Назар – беззаперечний ватажок цієї трійці. Від того, що вирішить він – залежатиме, чи має рацію вона чи ні. Хлопець задумався і пильно подивився на Агату.
Неймовірно! – нарешті видихнув він. – Чому ти її жалієш? Невже мало того, як вона до тебе ставиться? Чи може ти забула, що її найкраща подруга поливає тебе брудом у кожній статті? Чи може ти взагалі не пам’ятаєш, що являє собою дурна, самозакохана Лара Тупілка?
Я це добре пам’ятаю! – вже спокійніше відповіла Агата. – Хочу, щоб ви зрозуміли, я тут серджуся і ображаюся не через Лару. На її місці міг бути хто завгодно! Я серджуся через те, що мої найкращі друзі іноді заграються і забувають, що всьому є межа! І, що іноді вони забувають про таке поняття, як „справедливість”! Лара заслуговувала на перемогу – і було б справедливо, якби вона відкривала бал!
Агато? – промовив задумано Назар, а, коли вона подивилася на нього, він взяв у руки виделку і став нервово перебирати салат. – Ти зараз все асоціюєш з собою?
 Тім та Дімою здивовано переводили погляд з Назара на Агату і назад – вони геть перестали розуміти про що йде мова.
Так! – кивнула Агата. – Я зазнала в житті дуже велику несправедливість, тому, прошу мені вибачити, але я не хочу бути на стороні маленької!
 Вона знову відпила соку. Настрій покращувався від того, що її розуміють.
Хочеш, ми попросимо у неї пробачення? – спитав Назар. А потім сам собі похитав головою у відповідь і змінив постановку питання, - Ти думаєш, нам варто попросити пробачення?
 Дімка з Тімкою переглянулися між собою і знизали одночасно плечима.
Ні! – заперечила Агата. – Вона не зрозуміє. Ще й скандал зчиниться такий, що важко зараз і уявити. Від ваших перепросин нікому краще не буде!
Тоді, як виправити? – не розумів Назар.
А ніяк! Я просто хочу, щоб ви, перед наступним своїм вибриком, добре подумали!
Ну, Гаті! – зітхнув Назар. – Добре, що ти - не директор нашої школи!
Не така вже й я сувора! – розсміялася Агата.
Думаю, ми тобі не швидко розповімо ще про щось! – зауважив Дімка.
Ой, облиште! Невже вам не цікава думка зі сторони?
Ну, думку інших ми прекрасно знаємо! – захихотів Назар. – Всі давним давно вважають нас найбільшими шибениками у Вороні. А ці старі бабуськи, що виводять своїх внучат на прогулянки у воронський парк, хрестяться нам услід і просять Бога, щоб їхні чада не пішли по нашій стежці!
А знаєш, що найобразливіше, Агато? – сумно спитав Тимофій. – Ми ж в житті нікого не побили...
Ну, хіба що Івана Капрона! Але він прискіпувався до Стьопки Фолського і грозився повідривати лапи його жукам! – встрягнув Діма.
Так! – кивнув Тім і продовжив. – Ми ніколи ні у кого не крали, не дражнилися, навіть, дівчат за коси не тягали! І за що тільки така слава?! 
Вважаєш – не заслужено? – посміхнулася Агата.
Ні! Але ж чому „шибеники”?
Я взагалі вважаю, що ми своєрідні Робінгуди! – промовив Діма.
Ну, це ти вже загнув! – розсміявся Назар.
А чому ні? – знизав плечима хлопець. – Ми намагаємося відновлювати справедливість. Не будемо знову згадувати про Лару і тогорічній різдвяний бал! Так, у нас своєрідні методи! Але ж хто б став нас слухати просто так? І нас можна виправдати – у нас перехідний вік!
 Цього вже Агата не витримала:
Ви вже, як скажете! – видихнула вона.
Він правий! – кивнув Назар. – По-суті, ми – діти!
Ви – не діти! – серйозно заперечила Агата. – Ви доросліші за деяких дорослих!
 Хлопці несподівано почервоніли. Видно їм не так уже й часто доводилося слухати похвалу. 
А ще ваші методи дуже оригінальні і смішні. Просто іноді, що смішно вам - може образити когось іншого. Якщо ви будете пам’ятати про це, то все буде гаразд.
Гаті, от поясни мені – ти говориш точно такі ж речі, що і моя мама, а от чомусь я тебе сприймаю серйозніше, ніж її?! – задумався Назар. 
Не знаю! – знизала плечима Агата. - Може ти просто знаєш, що я тебе не покараю?
 Кухня знову вибухнула реготом. Раптом у кишені Агати щось зазичало і вона від несподіванки підскочила.
Мерлін Справедливий! – полегшено зітхнула вона, витягуючи з кишені телефон. Якщо так піде далі, то вона одного разу помре від переляку. Агата притисла трубку до вуха і агакнула.
Гаті, доброго дня!
І вам доброго дня, Романе! – впізнала Агата.
У-у-у! – загуділи хлопці, перезираючись між собою. І вона сердито стукнула рукою по столу, вимагаючи тиші.
Як ви почуваєтеся? – ввічливо запитав Романів голос з трубки.
Чудово! – запевнила Агата. Хлопці захихикали, а Дімка послав повітряний поцілунок. – Є якісь новини?
Взагалі-то, так... – якось невпевнено зам’явся Роман.
Що сталося? – насупилася Агата. Її раптом охопило недобре передчуття. 
 Хлопці затихли.
Морський зник!
Тобто? – не зрозуміла вона.
Я кажу – зник! – повторив Роман. – Сьогодні до Захара звернулися його батьки – він уже два дні не ночував вдома і вони уявлення не мають, де він може бути.
Може він вирішив кудись поїхати? – подумала Агата.
І нікого не попередив? Можливо, хоча і малоімовірно!
А ви? Ви що думаєте з цього приводу? – захвилювалася вона.
Не знаю, Агато! – промовив Роман. – Я просто хочу, щоб ви були дуже обережні. Якщо всі наші здогади вірні і Морський бажає вам зла, то можна припустити - він щось задумав.
А якщо він просто вирішив поїхати?
Гаті, поки що всі кінці ведуть до нього.
 Агата підперла рукою лоба і зітхнула. Роман теж трохи помовчав на іншому кінці, сопучи в трубку.
Якщо хочете – я приїду... – промовив він якось невпевнено.
Куди? – не зрозуміла вона.
До вас...
Навіщо? – звела плечі Агата.
Ну, якщо вам страшно... –  промимрив Роман в трубку так тихо, що вона ледь розібрала слова.
Ні! З чого ви взяли? – трошки різкувато кинула вона в трубку. 
 Якщо вона запросить Романа до замку, то Лара її по стіні розмаже. І ніякі пояснення про те, що вона просто боялася, не допоможуть. А ще, можна тільки уявити, що напише „Лумізор”!
Ну, і добре! – швиденько промовив Токарський і перевів розмову на інше. – Ви вже освоїли телефон?
Так. Дякую! - відповіла Агата. – До речі, я б на вашому місці зателефонувала б Ларі Тупілці. А то, боюся, їй дуже не сподобалося, що вона телефонує вам, а відповідаю – я!
А хай тобі! – вилаявся в трубку Роман. Агата здивовано підвела брови – вона звикла до його стриманості. – Я забув сказати, щоб вона дзвонила на інший номер! Гаразд, Агато! Я вам пізніше зателефоную! Будьте обережні! Всього найкращого!
 І він поклав слухавку так швидко, що вона навіть не встигла з ним попрощатися. От, що означає Лара Тупілка! Варто було її згадати, як Роман геть начисто забув про Агату. Вона вже почала думати, що можливо і не таким вже і неправильним було те, що минулого року Лара не стала королевою балу, як раптом її насторожила мертва тиша, що стояла на кухні. Агата подивилася на хлопців. Назар примружив очі, пильно дивлячись на неї, і вкрадливо запитав:
- Агато? А з яких це пір у тебе Романів телефон?
- Він дав мені його декілька днів тому на деякий час! 
- Угу! – присвиснув хлопець. – І давно він тобі дзвонить?
- Я не розумію до чого ти ведеш?! – хитнула головою Агата.
- А, по-моєму, ти прекрасно розумієш до чого я веду! – посміхнувся Назар.
- Ми з Романом - просто друзі. І, якщо ти раптом забув, то він зустрічається з Ларою!
- Я знаю з ким він зустрічається! Просто я подумав, що було б непогано...
- А ти не думай! – сердито обірвала його Агата.
- Але погодься, що це дуже дивно. – не вгавав хлопець. – Ромка тобі дав телефон, дзвонить, і, навіть, проводжає додому! Пам’ятаєш, минулого разу, коли ти у нас вечеряла, він наполіг на тому, щоб тебе провести?
- Агато? – гигикнув Дімка. – Чи бува не Роман – нова „жертва” багатійки з Воронського замку?
- Припиніть! Він просто хвилюється за мене! 
 Це було зайвим! 
 Агата повинна була щось придумати і відговоритися якось інакше. Вона не може розповісти хлопцям про підозри на рахунок Морського. Вони і так багато чого знають. Не вистачало, щоб вони вирішили допомогти своїми особливими „методами”. Вона не може розповісти шибеницькій трійці, - вони можуть встряти в таку халепу! 
Є підстави? – суворо запитав Назар.
Для чого? – Агата постаралася вдати цілковитий спокій.
Для хвилювання! – не повівся на її вудочку він. – У тебе якісь проблеми?
 Так! Чимось простеньким вона від них не відкараскається!
Морський поїхав, а Роман думає, що я буду хвилюватися з цього приводу, тому й телефонує!
Круто! – вигукнув Дімка. – Даня певно прочитав нашу статтю!
Ага! – підтримав Тім. – У нього виявляється є все-таки почуття сорому!
Агато, це все? – не йняв віри Назар.
Ну, ще Роман переживає через нашу з Лізою сварку. От і дав мені телефон, щоб я, у разі проблем, знала до кого звернутися.
Щось мій брат занадто добрий! – знизав плечима Назар. – Гаті, я не здивуюся, якщо він вимагатиме за свою турботу допомогти Тупілці з виставкою.
У нього нічого не вийде! – запевнила його Агата. – Я не можу нічого винести з замку – раптом речі з зачарованого замку будуть себе дивно вести?
Треба нацькувати одну з твоїх щіток на Лару! – весело подав ідею Тімка.
Я вже уявляю, як за нею приїжджають з божевільні! – розсміявся Діма.
І не мрійте! – обірвала їх Агата.
Не сердься! – примирливо підняв руки Дімка. – Ми просто пожартували!
От і добре! Якщо чесно, то мене зараз турбує зовсім інше! 
Що саме? – спитав Назар.
Я зачарувала Романів телефон і уявлення не маю, яким чином буду знімати чари, коли доведеться його повертати!
 Хлопці зайшлися сміхом.
Не бачу нічого смішного! – насупилася Агата.
А, як ти його зачарувала? – поцікавився Назар.
Ну, він відповідає, коли сказати „Ага!”, а, якщо потрібно до когось зателефонувати, то потрібно просто назвати ім'я і телефон сам все зробить! 
Круто! Це – як голосовий набір! – вигукнув Дімка.
Що? – не зрозуміла Агата.
Нічого важливого! А ти можеш і мій так зачарувати?
У тебе ж немає мобільного? – зауважив Назар.
Мені батьки пообіцяли, що подарують на день народження, якщо я буду себе добре поводити! 
Тоді тобі його не бачити, як власних вух! – пирснув Тім.
Наскільки я знаю, ми до дня народження нічого грандіозного не плануємо, тому на мобільник я можу розраховувати! – огризнувся Дімка.
Бідолашні пацієнти пана Доносика! – з удаваним хвилюванням похитав головою Назар.
При чому тут вони? – здивувався Діма.
Ти будеш цілодобово теревенити з Павлінкою і вони не зможуть викликати лікаря! – захихотів Токарський.
Га-га! Вам би тільки посміятися! До речі, нам вже час іти!
Дійсно! – схопився Назар. – Якби мама не підняла ґвалт через мою відсутність! Їй навряд чи спаде на думку, що я можу забігти до бібліотеки, щоб підготуватися до наступних занять!
 Брудний посуд полетів митися і хлопці деякий час спостерігали, як йоршик бігав за неслухняною склянкою, яку перспектива бути вимитою чомусь не влаштовувала.
Я ніколи до такого не звикну! – зізнався Діма.
Ага! – кивнув Тімка. – Розкажи кому – не повірять!
І не думайте! – злякалася Агата.
Не хвилюйся – перспектива сидіти з Ларою в одній божевільні нас не влаштовує! – заспокоїв її Назар. – Всього доброго тобі, Гаті!
Бувайте! Я вас не проводжатиму! – попрощалася Агата. 
 І хлопці пішли геть, весело перегукуючись між собою. 
 Агата втихомирила склянку і пішла до бібліотеки. Вона напередодні знайшла дуже цікаву книжку, що розповідала про пригоди одного маленького чарівника і тепер вирішила переглянути її детальніше. Книжка призначалася малятам і розповідала про маленького сільського чарівничка, життя котрого текло розмірено, доки в них по сусідству не поселилася таємничо-підозріла жіночка. Вона була справжньою злюкою і намагалася навернути дітлахів до темної магії, примушуючи робити одне одному капості та всіляко потураючи негідним вчинкам. Та, врешті-решт, дітки-чарівники зрозуміли, що на світі головне добро та чесність, викрили темну чаклунку і всім селом прогнали її геть. Агата давно не читала таких книжок, тому зараз цілковито відпочивала, уявляючи, як маленький хлопчик за допомогою простеньких заклять розкриває темні замисли дорослої карги.
 Особливо її зацікавило закляття за допомогою якого хлопчик викликав сніжок посеред літа, щоб порадувати дівчинку, котру сусідка-чаклунка ув’язнила на своєму горищі. Вона, бідолашка, цілих десять сторінок тремтіла і плакала серед жахливих павуків і підозрілого шурхоту за стінами, а коли побачила у шпаринку літній сніг – зрозуміла, що у неї є друзі, що не залишать її в біді.
 Загалом типова казочка про чарівників з мальовничими картинками. Але Агаті дуже вже хотілося перевірити чи дієві закляття, що використовував хлопчик. Зараз їй нічого не заважало випробувати сніговикликальне закляття в дії – погода відповідна, тому нікого не здивують декілька сніжинок. 
 Підхопивши під руку книгу, Агата пішла до саду. Тільки зараз вона зрозуміла, які незручні усі ці книжки з зачарованого замку. Ось ця, наприклад, важила кілограмів десять і була такою великою, що Агата ледве могла її охопити. Витягши книгу до саду, вона закинула її на бортик фонтану, який з настанням холодів, бив лише тепленькою водичкою. Таким чином через різницю температур над ним стояв стовп пари, що йшла від води. Агата задоволено погріла руки і, впевнившись, що бризки не досягають сторінок, відкрила книгу на потрібному місці. Якщо вірити написаному, то для дошкільняти, сніговикликальне закляття було дуже складним, і те, що він вчинив задля дівчинки прирівнювалося до справжнього подвигу. Агата в свою чергу сподівалася, що це не складніше, ніж викликати смерч. Це ж їй вдалося, то чому не вдасться викликати сніг? До того ж у неї ще і закляття є! А у випадку з смерчем Агата покладалася тільки на власні сили. Але ж треба зважати і на те, що закляття може виявитися просто бутафорією. Це ж все-таки дитяча книжечка. Стоп! Ніяких роздумів! Просто треба спробувати і все! Вийде – добре, не вийде – Агата спробує щось інше. Обов’язково спробує, бо цей дощ уже набрид!
 Агата почала водити пальцем по книзі, уважно вчитуючись в стрічки. „ Медлі було напевно надзвичайно страшно. А ще вона, певно, думала, що ніхто не знає, де замкнула її пані Харт. Визволити Медлі зараз не має змоги, але розрадити потрібно. Якби Соєр зараз опинився поруч з Медлі! Їй би не було так страшно! А ще, він міг би похвалитися, що зовсім не боїться павуків. Можливо тоді Медлі нарешті зрозуміла б, що Соєр дуже сміливий. А ще, в такій ситуації Медлі могла побачити його в іншому світлі...”  
 „Не те! – подумала Агата і глянула на слідуючи сторінку. – Ось!”
 „Соєр зосередився і закрив очі. Він знав, що це допоможе йому сконцентруватися. Розвівши в сторону руки, він повернув їх долонями до неба і розвів пальці, - прочитала Агата і повторила все, хіба що за винятком очей, бо інакше не було можливості читати. – Він був впевнений, що все вдасться. І ця впевненість додала сил. Зосередившись на внутрішній силі, і, призвавши на допомогу пам'ять Мерліна, він промовив натхненно: „Сегвірто паскалітус!”. Уявивши на розкинутих долонях, ледве чутний, прохолодний дотик сніжинок, Соєр повторив закляття ще двічі. Його обличчя обдало морозною свіжістю, і, навіть, не відкриваючи очей, Соєр зрозумів, що все вдалося!”
 Так! Це саме те!
 Агата декілька разів прочитала закляття і, впевнившись, що запам’ятала, знову стала на кам'янисту доріжку і розвела руки, так, як описувала книга. Було чомусь дуже смішно, тому зосередитися було надзвичайно важко. Минуло декілька хвилин перш, ніж їй це вдалося. Вона закрила очі і задумалась, чи варто призивати на допомогу пам'ять Мерліна. Чим це вона могла їй допомогти? Все ж Агата вирішила діяти точно за книжкою:
Пам'ять Мерліна будь зі мною! – промовила вона і знову ледь не розсміялася. – У-ум! – натомість хлипнула вона і тричі повторила, - Сегвірто паскалітус!
 Її обличчя не обдало морозною свіжістю, хоч Агата чекала хвилин зо дві. Тихцем відкривши одне око, вона оглянула ним усе довкола – нічого не було! Агата відкрила очі і, підперши кулаками боки, очікувально подивилася на небо. Воно швидко вкривалося темною важкою купиною. Вітру не було зовсім. Нарешті хмара збіглася докупи і зависла над Вороном нерухомо. Через мить Агата вловила ледве помітну біленьку крупинку, що кружляючи в повітрі зі сторони в сторону, поволі опускалася з неба просто їй на носа.
Неймовірно! – вражено пробурмотіла Агата. – Це я? Чи може воно саме?
 Але сніг не міг їй відповісти. У нього не було ні рота, ні язика. Інша річ, якщо вона зробить сніговика! Дурниці! З неї вистачить і щіток!
Ви що, його начарували? 
 Голос пролунав так несподівано, що Агата аж підскочила. За спиною стояв пан Барський. Від замкового муру до фонтану був чималий кусень кам’янистої доріжки і, зважаючи на те, що зараз він знаходився поруч, Агата могла припустити, що Лев Платонович цілком міг стати свідком її чарів. Але ж... Але ж він не міг знати, що вона робить! Ну, стала, як телепень, біля фонтану, розкинувши руки! Ну, книгу витягла із замку! Ну, говорила чудернацькі слова! Він не може знати, що вона чарувала!
Звідки ви це взяли? – видавила вона з себе і з жалем помітила, що її голос звучить перелякано і невпевнено.
Сніг іде тільки у вас у дворі! А в місті – така хлюпанина! Складається враження, що у нас усі пори року з'їхали на одну: восени – справжнє літо, а зараз, коли впору падати лапатому снігу, небо вирішило нас затопити справжніми осінніми холодними дощами. Що з вами, Гаті? Ви стали такою блідою! 
 Вона дійсно не могла прийти до тями і з розкритим ротом слухала пана Барського, зовсім не вловлюючи зміст його слів. 
Агато? – схвильовано труснув її за рукав Лев Платонович. – Отямтеся!
Вибачте! – автоматично промовила вона. Цього разу голос був цілковито спокійним. Переляк якимось дивним чином на неї впливав і її тіло ніби починало функціонувати окремо від заціпенілого мозку. – Я задумалась! – додала вона.
Про що? – нахилився до неї Барський, відмічаючи, що блідість почала поволі сповзати з обличчя Агати.
Про сніг! Було б чудово, якби я могла його начаклувати, але, здається, цього разу він падає сам по собі.
 Лев Платонович вигнув дугою брови і через секунду мило посміхнувся. Як і у випадку із Захаром, вона говорила правду жартома, і знову ця хитрість спрацювала.
Як у вас справи, Агато? – спитав пан Барський, підставляючи широку долоню під лапату сніжинку.
Добре! – кивнула вона і, згорнувши книгу, попрямувала у бік замку. – До мене заходив Назар з хлопцями. Вони розповіли мені про Різдвяну ярмарку і бал. Я про це і гадки не мала.
О, Різдвяна ярмарка! – захоплено вигукнув Лев Платонович. – Це ж головна подія року у Вороні!
Вже знаю! – кивнула Агата. Увійшовши в замок, вони попрямували до бібліотеки. – Я ніколи не була на таких дійствах, тож у мене аж коліна трусяться від нетерпіння!
Такої різдвяної традиції більше немає ніде у світі! – гордо промовив пан Барський. – Старожили міста говорять, що на ярмарці потрібно продати найдорожчу і наймилішу серцю річ – тоді Різдвяник і Різдвяна принесуть щастя тому, хто тобі близький і дорогий.
А навіщо здобувати щастя для близької людини ціною свого? – здивувалася Агата.
Я бачу ви ніколи не жертвували собою заради когось! – зітхнув Лев Платонович. Він раптом став таким сумним.
Не жертвувала! – погодилася вона. – Я тільки починаю розуміти, що взагалі означає мати близьких людей.
 Чоловік зупинився посеред замкової галереї і пильно подивився на Агату. Вона спочатку подумала, що він хоче щось їй сказати, але він навпаки – очікував, що Агата промовить далі.
Моє життя – дуже складне. А ще – однобоке! Я завжди думала про себе! – вона нервово хихикнула. – Можна сказати, що я – егоїстка!
Важко в це повірити! – промовив Лев Платонович, не відводячи погляду від неї.
Чому ж? – знизала плечима Агата. – Я навіть дуже вірю. Я намагаюся це виправити, але не знаю чи у мене виходить.
Цікаво! – хмикнув Барський і попрямував за нею. – Боже ж ти мій! – сплеснув він руками, коли вони увійшли до бібліотеки. – Та – це ж рай!
Цілком згодна! – кивнула, посміхаючись, Агата. – Коли я побачила усе це вперше, то не могла повірити очам!
 Лев Платонович з побожним острахом провів долонею по грубій обкладинці найближчого фоліанту.
Це ж багатство! – пробурмотів він і уточнив. - Я маю на увазі – духовне! Гаті? Ви знаєте, що в книжках знаходиться вся міць людства? Та й усіх інших істот взагалі!
Інших істот? – здивувалася Агата.
Так-так! – нетерпляче махнув рукою Барський. – Ви тільки уявіть, скільки таємниць і відкриттів можна тут знайти!
 Він різким рухом перегорнув обкладинку. Агата відкрила рота, щоб попередити, але це вже було непотрібно – перед Левом Платоновичем лежала білосніжно-чиста сторінка. Він застиг з відкритим ротом. А тоді швиденько послинивши пальці гарячково зашурхотів сторінками.
Марно! – зупинила його Агата. І, коли він подивився на неї, продовжила. – Вони порожні! Тексти є тільки у тих, що на полицях.
Як це? – все ще не міг зрозуміти Барський.
 Агата у відповідь тільки знизала плечима – не могла ж вона сказати, що вони можуть бути зачакловані! Лев Платонович задумався:
Ну, звичайно! – пробурмотів він так тихо, що Агата ледве розчула.
Ви щось зрозуміли?
Що? А! Ні, моя люба! Я нічого не розумію! – промовив він, але Агаті видалося, що якийсь здогад все ж у нього був, просто Лев Платонович не захотів розповісти про нього. – Це дуже дивно! І книги ж не зіпсовані! Текст не міг просто так зникнути! Дивина та й годі! 
 Він раптом байдуже закрив книгу і поглянув на полиці:
А про що пишуть тут?
 Аж надто швидко зниклий інтерес до фоліантів ще більше впевнив Агату в тому, що пану Барському щось відомо. Взагалі-то, вона не надто переймалася книжками з порожніми сторінками, а останнім часом взагалі було не до цього. Та поведінка Лева Платоновича насторожувала. То він в захопленні від фоліантів, то за мить – до них жодної цікавості. Це все було дуже підозріло. І хоч Агата в цьому випадку покладалася лише на свою інтуїцію, вона була певна – Барський щось таки знає про книжки. І головне, що це „щось” дуже важливе, бо він мовчить.
Про різне! – кинула Агата, згадавши про його питання. – В основному – це дитяча література.
Цікаво-цікаво! – Барський схопив з полиці книжку з яскраво-зеленою палітуркою. – „Культура Лумійського Краю періоду реформації”. – прочитав він. – Це ви називаєте дитячою літературою? 
Ну! – потягнула Агата. – До цієї книги я ще не дійшла! Проте я декілька разів натрапляла на назву „Лумія”! Це що, колишня назва Ворону?
Ні, що ви? – заперечив пан Лев Платонович. Він сів на крісло біля дивану і почав листати „Культуру...” Агата помітила, що книга містить яскраві ілюстрації. – Ворон ніколи не називався так!
Але ж... – вона задумалася. – Що ж це за Лумійський Край?
Уявлення не маю!
 Агата примружилася і подивилася на пана Барського. Він настільки був зосереджений на ілюстраціях, що навіть не помітив цього. Щось тут було не те!
Але ж місцева газета називається „Лумізор”! Невже це нічого не дає?
 Лев Платонович нарешті відірвався від книги.
Можливо! – погодився він. – Але я ніколи не чув, щоб Ворон колись звали Лумійським Краєм!
Угу! – кивнула Агата, хоч її це не переконало.
 Вона вирішила, що вимагати зараз від пана Барського відповідей марно. Якщо б він хотів, то висказав би свої здогади. Він цього не зробив! Виходить, Агаті не потрібно про це знати. Але чому? Як завжди кругом занадто багато питань і таємниць! 
 Вона важко зітхнула.
Вас щось засмутило?
Так! Я уявлення не маю, що мені продати на Різдвяній ярмарці!
Ну! – посміхнувся Лев Платонович і взяв до рук чергову книгу. – Тут просто потрібно трішки фантазії!
А що ви продавали минулого року? – раптом зацікавилася вона.
Все дуже просто, - розвів руками чоловік, - троянди!
Де ви їх взяли посеред зими? – вражено запитала Агата.
Там, де ви сьогоднішній сніг! – розсміявся Лев Платонович і кивнув на книжку. – Можна я візьму почитати?
Звісно! – автоматично кивнула Агата.
От і чудово! – зрадів він. – Мені вже час іти! Я до вас ще загляну! Не проводжайте!
 І він оминув ошелешену Агату, насвистуючи якийсь легенький мотивчик.
 Вона сіла в крісло, в котрому щойно сидів пан Барський, і задумалася. „І що це було?” –  пролетіло у голові. Невже Лев Платонович знає, що вона - чародійка? Але звідки? Нізвідки! Він не може цього знати! Тоді, чому у них сьогодні була така дивна розмова? 
 Вона похитала головою і стомлено подивилася на камін. Вогняні язички ласкаво обплутували дрова і трохи заспокоювали. Агата зітхнула. І чого це вона? Звісно ж Барський нічого не знає. Це все її занадто багата уява! А ще події останніх днів! Життя било ключем, текло швидкою рікою, а Агата просто не встигала за цим потоком. Вона звикла до безвітряної гладі і мертвого спокою. А тут! Усі ці події з Морським, котами та пожежею зробили її надто підозріливою. А так не можна! Бо скоро їй скрізь будуть ввижатися бандити і шпигуни!
 У в'язниці бували такі ночі, коли Агата прокидалася від жахливих сновидінь. Образи з прочитаних нею книг у снах оживали і вона ніби проживала нове маленьке життя. Ган завжди говорив, що у всьому винна її уява, а ще, що Агата начиталась книжок. І от зараз, сидячи у бібліотеці, посеред здоровезних стелажів, вона відчувала, що „начиталася” життя. Якщо взагалі таке можливо... Агата раптом чітко зрозуміла, що в цій книзі немає продовження. А закінчивши читати її, неможливо почати іншу. Цікаво – якою буде її остання сторінка?
 Її розбудив в’їдливий запах. Агата постаралася вдихнути глибше і ледве не захлинулася смердючим повітрям, котре стояло стовпом.
Що це таке? – спитала вона сама себе і озирнулася кругом.
 Звісно, Агата заснула у бібліотеці! Це напевно вогонь так її приспав! Вона потягнулася і вдихнула ротом. У горлі відразу пересохло, а в очах з'явилися сльози. 
 Сморід з болота був просто нестерпним! З ним треба щось робити, бо так і захворіти недовго! Цікаво, уже є результати проб повітря, про які говорила Катя? Завтра потрібно буде піти до Токарських і про все розпитати. Через це болото скоро дійсно доведеться кудись переїздити!
 Агата притулила руку до носа, немов таким чином могла захиститися від смороду. Це ж треба! Раптом їй спало на думку, що на вежі повітря може бути не таке затхле. Там вітер і все таке... а щодо замку, то вона не була певна, що у ньому є якась вентиляція. 
 Йдучи галереєю, Агата з подивом помітила, що сморід блукає замком у вигляді сивуватого туману, подібного тому, що вона бачила над болотом з південної вежі. Можливо, цей „туман” не встиг піднятися на вежу, бо ще хвилин п’ять такого дихання і їй нічого не допоможе!
 На щастя, піднімаючись сходами вище і вище, Агата з полегшенням відмітила, що дихати стає вільніше. Її ліжко давно вже піднялося на вежу і зараз роздратовано човгало з одного її краю до іншого, нещадним скрипом розриваючи тишу.
Припини! – гримнула на нього Агата і вдихнула на повні груди.
 Як на світ народилася! Вона попленталася до ліжка і плюхнулася в м’які ковдри, не роззуваючись. Ліжко невдоволено скрипнуло ніжками по кам’яній підлозі вежі.
Гараз-гаразд! – буркнула Агата і стягла взуття. 
 Закутавшись, вона подивилася на важке сніжне небо над головою. На вежі було так само тепло, як і всередині замку. Агата щиро радила від того, що і взимку може спати під зорями. Хоч, власне, самих зірок зараз видко не було. Виною всьому – важкі темні хмари. Агата перевернулася на інший бік і зручніше підбила подушку.
 Краєм неба над містом гуляла заграва. Агата підсунула під щоку кулак і завмерла. Заграва була надто яскравою для міських ліхтарів! Вона сіла на ліжку. Небо над Вороном було таким, ніби сходило сонце. Жахливе передчуття охопило Агату. Вона поволі встала на тремтячі ноги і так само повільно побрела до зубців вежі. 
 Вона знала, що побачить! Знала, ще тоді, коли помітила заграву! Але все-одно це було настільки жахливо, що Агата скрикнула і прикрила рота долонею. 
 Посеред міста палахкотів великий будинок! Люди мурахами бігали перед пожежею, намагаючись загасити вогонь. Але все було марно і нещадне полум’я продовжувало розсіювати морок ночі! Пронизливий гул сирени пожежної машини розривав тишу.
 Вогняні літери раптом спливли в уяві Агати і вона нарешті зрозуміла. Це - послання! Послання - їй! Їй! І нікому більше! І це не просто збіг! Це – війна! І головне, що вона не тільки не знала свого супротивника, а й явно програвала!
 Вона повинна знати! Вона повинна боротися! Але з ким?
 Агата прожогом кинулася на сходи. Пролетівши їх, пробігла до замкових дверей так швидко, що ліхтарики не встигли засвітитися і тільки сполохано блимнули їй услід. Як тільки вона опинилась надворі,  ніс вдарив задушливий сморід, але Агата не мала часу перейматися такими дрібницями! В одну мить вона оминула замковий мур і помчала до міста. 
 На пожежу спішила не тільки вона. Поруч теж бігли люди, але Агата не дивилася на їхні обличчя. Вона рухалася швидко, але, побачивши палаючий будинок перед собою, зрозуміла, що не встигла. В небо шугонув стовп іскор – у будинку обвалилася стеля. 
 Пожежні вже працювали на всю. Поруч з червоною формою метушились люди в домашніх капцях. Воду подавали з сусідніх будинків за допомогою шлангів, а дехто працював просто відром. З другого кінця міста зачувся гул ще однієї пожежної машини. Хтось поруч прокричав, що вона їде з сусіднього міста, але Агата не стала розпитувати подробиці. На разі її це не цікавило! Вона чудово знала, що ліквідувати пожежу не вдасться, бо де діють чарівники - люди безсилі! А що це - справа рук саме їх, Агата не сумнівалася жодної хвилини. Тільки їм відомо про неї все! Тільки вони здатні на таке! Тільки вони ніколи не залишать її у спокої!
 Агата протискувалася крізь натовп, що зібрався навколо пожежі. Вона раніше ніколи не була на цій вулиці і не знала, хто живе (чи точніше жив) у цьому будинку. Вона молила Бога і всі вищі сили, аби обійшлося без жертв. Невинні люди не повинні страждати через неї! Але надія була дуже слабкою. Агата надто добре пам’ятала текст погрози, котру знайшли у будинку пані Шкодик. Цього разу хтось постраждає! 
 І все через неї!!! 
 Натовп від вогню відгороджував кордон чоловіків у синій формі. В одному з них Агата впізнала Захара Долину. Цей точно знає все! Потрібно будь-що розпитати дільничого! Вона попрямувала в його бік, але люд відтіснив її, розступаючись перед автомобільчиком лікаря Доносика. Захар замахав руками, вимагаючи, щоб зіваки не заважали. Як тільки авто зупинилося, з нього вигулькнув лікар. В руках він тримав чорний саквояжик.
 Агата знову спробувала продертися крізь натовп. Нарешті їй це вдалося і вона зупинилася попереду, намагаючись роздивитися над ким схилився лікар. 
 Це була жінка років сорока. Наскільки Агата могла судити, вогонь не завдав їй значної шкоди, бо жінка все намагалася підвестися з землі вистеленої декількома ковдрами, котрі, скоріше за все, притяг хтось з сусідів. Вона несамовито кричала, показуючи руками на будинок і відбивалась від Долини та лікаря Доносика, котрі намагалися її втримати.
Бідолашна! – промовив хтось поруч і Агата, обернувшись, побачила двох незнайомих жінок, що перемовлялися між собою. – Втратити єдиного сина!
Можливо його ще витягнуть! – похитала інша і заломила руки.
Ти що? Уже ж і стеля обвалилася! Звідти нікого живого уже не витягнуть! – запевнила жінка і Агату охопило жахливе відчуття того, що її серце перестає битися.
Таке горе! Таке горе! Спочатку чоловік загинув, а тепер – син!
 Агата не могла більше цього слухати. Вона відчайдушно почала протискатися до лікаря. Перед нею вигулькнув чоловік в уніформі:
Панночко, ви куди? Там небезпечно!
Захар! Захаре! – покликала Агата, підскакуючи і махаючи руками, щоб він її помітив. – Захаре, я тут!
 На щастя дільничий почув її і підняв голову. Агата знову замахала руками, вказуючи на його колегу, що не давав підійти ближче. Долина щось шепнув лікарю і попрямував до неї. Побачивши, що все гаразд, чоловік в уніформі більше не став затримувати Агату і вона побігла дільничому назустріч.
Навіщо ти прийшла? Тобі не слід тут бути! – промовив Захар. Його голос був напружений і стомлений водночас.
Я маю все знати! – промовила Агата і схопила його за руку. – Що сталося? 
Гаті, це – небезпечно! – почав бува Долина, але вона не дала йому договорити:
Хто залишився в будинку? Знайшли щось? Знову є якісь погрози? – засипала питаннями.
Агато...
Що „Агато”? – зірвалася вона на крик. – Що „Агато”? Ти думаєш, я не маю права знати, що діється?
 Він відвів погляд.
Захар? Чий це будинок? – спитала вона упівголоса.
 Дільничий Долина зітхнув і подивився на Агату:
Цей будинок, чи вірніше те, що від нього залишилося, належить Анастасії Смираніній! А її син, Тимофій Смиранін, зараз у палаючому будинку! І шансів витягти його звідти вже немає! – Захар і сам не помітив, як став кричати на Агату. -  Ми ледве витягли звідти жінку! А вона тримала в руках ось це!
 Він сердито ткнув їй напівобгорілий клапоть жовтуватого паперу, а сам розвернувся і пішов геть. Агата розгублено подивилася Захарові услід, а потім тремтячими руками розгорнула записку. 
 На ній тими ж кривавими літерами було виведено:
„ Відьмо! Ця жертва для нас і через тебе... якщо ти не заберешся звідси...”
 Агата прочитала декілька разів, перш ніж слова закарбувалися в пам'яті. Натовп знову тиснув на неї. Вона підвела голову і помітила, що жінку вже поклали на ноші і віднесли до автомобіля лікаря Доносика. Вона  не реагувала на намагання лікаря її заспокоїти. Лежала з відсутнім поглядом і весь час збуджено бурмотіла :
Мій синочок! Віддайте мого синочка! Врятуйте його... 
 В горлі став клубок і Агата в розпачі стисла кулаки, жмакаючи листок з погрозами.
Агато? Гаті! 
 Хтось тряс її руку. Обернувшись, вона ледве впізнала Назара.
Зроби щось! Зроби! 
 Хлопець був такий збуджений, що його всього трясло.
Назаре, заспокойся...
Агато, ти ж можеш? Зроби! Зроби щось! – повторював він, а по щоках текли сльози.
Назар...
Там - Тімка! Там же Тім! Зроби щось! Заради Бога! – він голосно схлипнув і втер рукавом сльози.
 Тімка? Той самий Тімка? Друг Назара і Дімки? Її друг?!! 
 Агата захитала головою і відчула, що її душать ридання.
Зроби щось! – Назар схопив її за светр і став трясти. – Не хитай головою! Зроби щось!
Назар, відпусти її! 
 Роман спробував відтягти брата від Агати, але це було нелегко. На них почали дивитися і перешіптуватися. Агата розплакалася і похитала головою.
Не бреши –ти можеш! Брехуха! – кричав Назар. – Навіщо ти його рятувала в замку? Щоб він загинув у вогні?
 Роман нарешті зміг відірвати його руки від Агати і вона безсило опустилася на коліна:
Я не можу! Я вже нічого не можу зробити! Я не можу!.. – схлипувала вона.
Брехуха! – Назар намагався вирватися з цупких рук Романа. – Ти просто нічого не хочеш робити! Тобі байдуже! Байдуже! Байдуже!
 Агата розпачливо подивилася на хлопця і прикусила зубами долоню, щоб стримати безсилий крик. 
  Якщо б вона зараз викликала сотні дощових смерчів, це б нічого не дало! Якщо б вона застосувала все своє уміння – це б нічого не дало! Якщо б вона віддала життя - це б нічого не дало! Було уже пізно! Будинок догоряв і ніщо не могло врятувати ні його, ні того, хто знаходився в середині.
Я не вмію оживляти людей! – шепотіла розпачливо Агата.
Брехуха! Брехуха! – ридав Назар, припинивши вириватися. 
 Роман обережно обняв його, намагаючись заспокоїти, і подивився на Агату, що сиділа на холодній сніжній землі. Вона теж глянула на нього і знову похитала головою – зарадити нічому не можна! А тоді швидко піднялася на ноги, розвернулася і пішла геть.
 Її ніхто не зупинив...