Павутина

Як завжди, коли вставати треба було рано, спалося особливо солодко. Ну, якщо зізнатися чесно, то і в інші дні, в які Агата, до речі, нікуди не поспішала, вона вставала далеко не з першим променем. Але проспати сьогодні було особливо прикро, бо вона змусила чекати Світлану Романівну та Романа. 
 До речі, брат Лізи заради того, щоб відвести Агату до лікаря взяв вихідний, а вона... А вона напередодні занадто довго розмовляла з замковим привидом і роздивлялася зорі. Романові довелося стукати хвилин десять і, якби йому на допомогу не прийшло ліжко та славнозвісна червоносмужкова щітка, Агата, певно, протримала б його під дверима ще довше. Ліжко з силою струшувало її з себе, а щітка вискочила на нього і здирала ковдри, якими Агата намагалася накритися. Зрозумівши, що це – не сон, вона нарешті прокинулася і вже хотіла забути про свої вчорашні наміри бути дружелюбною і розтрощити недавно відремонтовану щітку, як Роман знову застукав у двері.
Проспала! – дійшло до Агати. І щітка згідно застрибала на підлозі.
 Вона понеслася вниз сходами, на ходу руками розчісуючи розтріпане волосся.
Все гаразд, Агато? – викрикнув Роман, коли вона нарешті відчинила двері. Він був блідий і занепокоєний.
Все добре! – засапано відповіла вона. – Я просто ще спала. Вибачте!
Я вже було думав, що вам знову стало погано...
Ні! Ні! Зовсім ні! – замахала руками Агата. – Я просто дуже міцно спала.
Сон – це добре, мені дуже шкода, що довелося розбудити вас, але в післяобідній час лікар Доносик провідує пацієнтів на дому і ми можемо не застати його...
Не виправдовуйтеся! – зупинила його Агата. Це вона повинна почуватися винною через те, що завдає йому клопоту і просити вибачення, а не він. До того ж було якось ніяково від такого прояву турботи від Токарського. – Мені потрібно хвилин десять, щоб переодягтися.
Звичайно-звичайно! – закивав Роман. – Мама ще в будинку, а я поки виведу машину з гаражу. Ви, як тільки будете готові, підходьте до нас.
Добре. Дякую.
 Роман розкрив рота, але певно не знайшов, що сказати, і тільки кивнув головою. Поправивши окуляри, він пішов до муру, вистукуючи підборами своїх дорогих і, як завжди, дзеркально чистих черевиків.
Чого стою? – спитала сама в себе Агата, коли Роман зник за муром, і понеслася до бежевої спальні.
 Вона уявлення не мала, що одягають на прийом до лікаря, але щось їй підказувало, що це - не привід одягати щось екстравагантне. Трохи помізкувавши, вона зупинилася на джинсах і чорному плетеному светрі. На всякий випадок Агата накинула дощовик, хоча на небі сяяло осіннє сонце, а погода, здається, була настроєна миролюбно. Волосся вона заплела в тугу косу. Залишившись задоволеною своїм виглядом, Агата полетіла до будинку Токарських.
  Її церемонії зайняли не десять хвилин, а близько двадцяти, але Світлана Романівна була ще й досі в будинку, а Роман перебирав диски, котрі лежали в машині. Побачивши Агату, він швиденько вийшов з машини і відкрив їй дверцята.
Дякую. – пробелькотіла вона і всілася на переднє сидіння.
Будь-ласка. – відповів Токарський і повернувся на своє сидіння.
 Агата з цікавістю глянула на диски. Виявилося, що Роман цікавиться класичною музикою, а зараз займається тим, що складає диски за виконавцями в алфавітному порядку. Щоб не розсміятися з такої педантичності, Агата вирішила поспостерігати за Вороном. Роман тим часом облишив диски і натиснув рукою на клаксон. Агата від різкого крикливого звуку підскочила.
Вибачте! – хлопець потер окуляри. – Я просто хотів повідомити мамі, що ви вже прийшли.
Ага! – кивнула Агата. У неї від переляку тремтів голос і вона нервово затеребила край дощовика. 
 На порозі вигулькнула пані Токарська. Вона швиденько підбігла до машини  і, махнувши рукою на Романа, що хотів і їй відчинити дверцята, плюхнулася на заднє сидіння. Поклавши поруч з собою невелику синю сумочку, вона звернулася до Агати:
Доброго дня, моя люба! Як ти сьогодні почуваєшся?
Дякую, добре! – відповіла та. – І вам доброго дня, Світлано Романівно!
Як тобі спалося?
Добре! – розсміялася Агата. – Аж занадто. Роман ледве мене розбудив.
Це дуже добре, люба. Будемо сподіватися, що лікар Доносик теж нас порадує.
 Роман завів машину і вони понеслися дорогами Ворону. В частині міста, до котрої вела неширока вуличка, що починалася просто за „Об’їдками”, Агаті бувати не доводилося. Вони оминули площу Пилипа Визволителя, потім здоровезну сіру споруду, на якій красувався надпис „Воронський аматорський театр”. За нею стояла будівля трохи менша. Роман посигналив і Агата швиденько визирнула в віконце. Краєм ока прочитала „Воронський краєзнавчий музей”. Біля входу стояла Лара Тупілка. Зачувши сигнал машини, вона манірно помахала рукою. Агата тут же втиснулася в крісло – ще не вистачало, щоб Роман помітив, як вона витріщається на Лару.
 Обабіч асфальтової дороги височіли каштани. Їхні віти з жовтаво-багряним листям закривали небо. Перехожі шурхотіли ногами і, зачувши машину, піднімали голови і віталися кивком. Кожному з них Роман відповідав сигналом. Машина звернула у тихенький провулок і нарешті вони зупинилися перед невеличким дерев'яним будиночком, до якого вела довга алея ялинок. 
 Роман допоміг Агаті вийти і взяв під руку пані Токарську. 
Хвилюєшся, люба? – ласкаво запитала Світлана Романівна, помітивши, що збудження Агати зростає.
Трішки... - спробувала посміхнутися та. 
Не варто! Богдан Андрійович – дуже хороший лікар і не менш хороша людина. Все буде гаразд!
Ага! – мугикнула Агата і рушила за ними, придавлюючи бажання втекти геть.
 Вчора вона боялася, що виявиться провісником, а сьогодні - що психічно хворою. З книг Агата знала, що люди жорстокі до таких недужих. Вони поміщаються їх у спеціальні заклади, де не завжди за ними належно доглядають. Що, як Агаті доведеться відчути на собі не тільки умови ув’язнення чарівників, а й людей?!! Але, як говорив Назар, не варто лякати себе завчасно...
 Перший поверх будинку, як виявилося пізніше, лікар Доносик використовував для прийому жителів Ворону, а на другому жив разом з донькою. Коли вони увійшли, над дверима задзеленчав дзвіночок. В ту ж мить згори почувся тупіт і Агата задерла голову. Сходами вниз спускався енергійний чоловік років п’ятдесяти з сивим волоссям. На ходу він натягав чорний піджак.
Світлано, радий тебе бачити! – щиро розплився Доносик в посмішці, але потім очевидно згадав, що він лікар і його просто так не провідують, - Сподіваюсь, ти не захворіла?
Ні, Богдане! Я, хвала Богу, цілком здорова... 
Діти? – ще більше насупився Доносик.
Можна сказати, що так... – відповіла пані Токарська і повернулася до Агати, - Познайомся, Богдане, це – моя сусідка Агата Кровська.
О! Чув, чув! – лікар енергійно затряс її руку і кинув за плече. - Доброго ранку, Романе! Як працюється?
Дякую, добре! – Токарський кивнув в знак привітання.
 Лікар знову подивився на Агату, але на цей раз вона помітила, що він її оглядає прискіпливіше. 
Значить, це ви хворієте, люба? 
 Хоч тон лікаря був дружелюбний, а сам він не справляв враження нелюда, що тільки й мріє запроторити її до божевільні, Агаті все ж було лячно. Тому у відповідь на його запитання вона тільки кивнула. Пан Доносик очевидно зрозумів, що Агата до смерті налякана і, не випускаючи її руки, звернувся до Токарської:
Світлано, ви присядьте на канапу, а я поки огляну панночку Кровську у своєму кабінеті.
Добре, Богдане! – погодилася Світлана Романівна і  вони з Романом всілися на канапу, що стояла біля сходів.
Віка принесе вам чаю.
Було б непогано, Богдане, - вдячно посміхнулась пані Токарська.
Ходіть за мною, люба, - промовив лікар до Агати і пішов у ліве крило будинку.
 Агата слухняно подріботіла за ним. Вони зайшли в просторий кабінет, навпроти дверей якого стояв великий дерев'яний стіл. За ним сиділа молоденька дівчина в білому халатику, її волосся було заправлено в білу шапочку і лише невелике руде пасмо вибивалося з-під матерії і лізло в очі. Дівчина перебирала купу паперів, розкладаючи їх на маленькі стосики. 
 Як тільки вони зайшли, дівчина підвела голову і широко посміхнулася:
Я вже майже закінчила, лікарю!
Дуже добре, Віко, - похвалив її пан Доносик, - Та на разі це не важливо. Будь-ласка, піди приготуй чаю пані Токарській та її синові – вони чекають у вітальні.
Добре, лікарю, - кивнула дівчина і відразу ж облишила папери. – Я – Віка Літкова.
 Вона подала руку і знову посміхнулася. 
Агата Кровська. - потисла руку у відповідь Агата.
 Дівчина кивнула головою і залишила їх на одинці. Лікар сів у крісло, в якому щойно сиділа медсестра і кивнув головою на два вільні, що стояли навпроти. Агата швиденько сіла. На лікаря Доносика дивитися вона боялася, а ще не знала, куди діти руки, що зрадливо тремтіли. Врешті вона поклала їх на коліна і озирнулася кругом. Обабіч столу стояла велика шафа, вщент забита паперами. На протилежній стіні лежало декілька подяк та грамот, серед яких декілька фотографій, де був зображений лікар разом з мером Виноградовим. На одних вони були в офіційних костюмах з краватками, а на інших – з вудочками на риболовлі.
Люблю, знаєте, риболовлю, - сказав Доносик, помітивши, що Агата розглядає знімки, - Шкода тільки, що найближче озерце знаходиться на відстані двадцяти кілометрів, тож ми з Йосипом рідко туди вибираємося...
Йосипом? 
Так, Йосипом Виноградовим. Ми з мером - друзі дитинства. 
  Агата нарешті зважилася глянути на лікаря. Від того, що він дивився на неї аж занадто спокійно, стало не по собі ще більше. 
Богдане Андрійовичу, у мене галюцинації! – випалила вона і за теребила край дощовика.
Угу! – здивовано повів бровами Доносик. – Чому ви так думаєте?
Я... – Агата трішки подумала, - Розумієте, раніше такого не було. А тут...
Лікарю! Лікарю! Там таке... 
 Агата підскочила на місці. В кабінет влетіла Віка, її шапочка була недбало запхана у кишеню халату і руда копна на її голові стирчала у різні боки, немов палички з пташиного гнізда.
Що сталося? – зблід лікар Доносик.
Пане лікарю, горить будинок пані Шкодик! – на одному диханні видала Віка.
Боже мій! – схопився на ноги лікар.
Телефонували з „Об їдок”, сказали, що пані Шкодик напевно, і досі в будинку, а вогонь там такий, що підійти неможливо!
А хай тобі! – вилаявся Доносик, витягуючи з шафи чорний портфель. – Це в центрі міста, а у мене зламалася машина...
Я вас відвезу туди, лікарю! – вигулькнув за спиною Віки Роман.
Треба поспішати! – крикнув лікар і, схопивши плащ, побіг за ним. 
 Агата з Вікою поспішили слідом. Пані Токарська теж неслася до машини. Роман з лікарем всілися спереду, всі інші – позаду. Агата ледь встигла гримнути дверима, як машина зірвалася з місця. Як на зло, пожежа сталася тоді, коли всі воронці повитягали свої машини, але Роман майстерно нісся вперед, минаючи їх. Швидкість була скаженою.
 Стовп диму стало видно, як тільки вони виїхали з провулку.
Жах! – сплеснула руками Віка.
 Лікар Доносик копирсався в портфелі, перевіряючи чи взяв все для надання першої допомоги.
Хоч би всі були живі! – попросила невідомо кого Світлана Романівна.
 Роман пролетів площею Пилипа Визволителя і різко звернув в бічну вуличку. Агаті на мить здалося, що машина зараз перекинеться, але Токарський блискуче впорався з керуванням. Попереду замаячіла зграя людей, що збігалися на пожежу з усіх сторін. Роман сердито засигналив і, не зменшуючи швидкості, поїхав просто на неї. Люди швиденько повискакували з проїзної частини, даючи дорогу. 
 І тут Агата побачила пожежу. Це було незрівнянне заворожуюче видовище і, якщо б звісно вона не знала, що вогонь можливо саме зараз забирає життя нещасної жінки, то замилувалася б ним. 
 Будиночок пані Шкодик мав два поверхи. Верхній нещадно лизали вогняні язики, а із вікон нижнього стовпами виходив чорнющий дим. Уламки шиферу, яким був покритий будиночок розліталися кругом і не давали підійти ближче. Ляскіт був такий, що здавалося, ніби розриваються снаряди. Перед будинком стояла пожежна машина. Люди в червоній формі розкочували довжелезний рукав. Саме тоді, коли один з пожежників підбіг з ним до дверей будинку, його дах вибухнув і ліве крило обвалилося.
- Боже! – застогнала пані Токарська. Вона була настільки бліда, що Агата боялася, аби жінка не втратила свідомість.
 Лікар Доносик побіг до пожежника, якого засипало уламками даху. Віка поспішила за ним. Роман та ще декілька дужих чоловіків витягли вогнеборця з-під уламків і віднесли подалі. Лікар відразу ж зачаклував над ним, приводячи бідолашного до тями. Подальші спроби зайти в будинок пожежники облишили і стали поливати будинок з двору. Але вогонь був такий сильний, а пожежна машина була всього одна і було видно, що загасити його не вдасться.
Мамо! Мамо! – крикнув хтось поряд і Агата озирнулася.
 Це була Ліза, вона певно прибігла сюди просто з кафе, бо так і не зняла фартушок.
Люба? 
 Вони обнялися.
Шкодик! – розплакалася Ліза – Вона й досі в будинку!
Тихо, люба! Все обійдеться!
А якщо... якщо вона була в тій частині, що обвалилася?
Тихо-тихо! – заспокоювала її Світлана Романівна.
Пожежні кажуть, що потрібно поливати сусідні будинки! – виріс нізвідки Назар. – Цей будинок уже не врятувати, а пожежа може перекинутися на інші будівлі!
Та що ж це коїться?!! – заламала руки пані Токарська.
Викликали пожежні з сусідніх містечок, але доки вони приїдуть... – повідомив далі Назар.
Бідолашна Шкодик! – схлипнула Світлана Романівна.
Там іще Барський! – випалив Назар.
Як? – вигукнули одночасно Ліза, Агата та пані Токарська.
Пожежа почалася дуже раптово. Будинок відразу ж зайнявся полум’ям. Весь! Розумієте – весь! Коли виявилося, що пані Шкодик досі в будинку, Барський кинувся просто в полум’я, щоб її звідти витягти. Більше до будинку ніхто не зміг зайти, а Барський так і не повернувся.
Господи! – розридалася Ліза.
Жахіття! – вигукнула Агата. – Невже не можна нічого зробити?
Зараз головне – не дозволити пожежі поширитися. В сусідньому дворі вже гасять сухе листя.
І де ж цей дощ? – похитала головою Світлана Романівна. – Коли непотрібно – він лив мов з відра, а зараз – погода немов улітку...
  Агата більше не слухала її. Повернувшись, вона пішла геть. Та всі навколо були настільки заклопотані, що, навіть, не помітили її зникнення. Минувши декілька машин Агата стала на віддалі. Однієї пожежної машини не вистачить, навіть на те, щоб вберегти сусідні будинки, не говорячи вже про те, щоб загасити будинок пані Шкодик. А пожежа була така, що, здавалося, від піни вона тільки сильнішає. Будинок вибухав снопами іскор, немов феєрверк. Їх тут же підхоплював вітер. Якщо вона щось не зробить, наслідки можуть бути жахливими... Але що? Зітхнувши, вона закрила очі і спробувала зосередитися. Вона мусить щось зробити. Мусить! Виходу немає...
  Перед очима виринула яскрава картинка. Агата завмерла і понеслася через землі... гори... ріка... Вітер боляче обтріпував тіло, а вдихнути було просто неможливо. Здавалося, що грудна клітка зараз лусне. Раптом все зупинилось і Агата ніби пропливла над холодними синіми хвилями. Води б’ють в камінь холодної стіни. Вони б'ють сильніше. Вітер розганяє хвилю і вона з усієї сили вдаряється в камінь. Ще раз. І ще раз... іще. А тоді раптом, коли хвиля знову замахнулася на стіну, Агата подумки вимахнула рукою – вітер рвучко підхопив її! Закрутив! Завертів! Підняв у вись водяним вихором! І картинка понеслася в зворотному порядку – вихор, ріка, гори, покриті блідо-жовтою рослинністю пагорби... Місто! Швидше... Іще швидше! Від швидкості паморочиться в голові... ще трохи... мить... будь-ласка... Є! 
 Агата розкрила очі від дивного гулу. Метушня навколо пожежі припинилася – всі дивилися в небо, куди з-під ніг повільно піднімалося жовте листя. Агата поволі підняла голову і ахнула. Просто над містом стояв величезний смерч! Ні, не просто смерч! А водяний смерч. Він на скаженій швидкості вертівся просто над їхніми головами і його гул посилювався. Заплакала чиясь дитина. Вітер скаженів і засипляв листям очі. Волосся Агати розтріпалося і звивалося кругом неї. Піна вперемішку з іскрами тоненькими струмочками полинули вгору, до майже чорного стовпа. Раптом гул стих. Тиша була такою, що було чути лише тріск палаючого будинку. Смерч завмер, а потім впав на Ворон водяною стіною!
 Води було стільки, що Агаті здалося ніби не вистачає повітря. Таке відчуття, ніби зверху на тебе вилилося з десяток відер. Вона не втрималася на ногах і під натиском повалилася на землю. Кругом чулися перелякані крики, але Агата не мала сил підняти голову. Вона спробувала спертися, щоб не захлинутися, але рука тільки безпомічно сковзнула по чомусь твердому і вона з головою сховалася у воді.
Агато! 
 Хтось різко підхопив її і поставив на ноги так швидко, що вона відразу не зрозуміла, що діється. Упавши, Агата наковталася води, а тому жагучий кашель стиснув груди і вона перегнулася, випльовуючи солону рідину.
Тихо... Тихо... – хтось міцно тримав її, не даючи знову впасти.
 Викашлявши воду, Агата глибоко вдихнула. Горло все ще зводила судома, а перед очима пливло. Голова була така важка, що заважала тверезо думати. Агата спробувала роздивитися, що діється кругом – Ворон був затоплений! Вода сягала майже колін!
Боже мій! – прошепотіла вона.
Треба йти звідси, Агато! Тобі погано, а тут ти нічим не допоможеш! – проговорив на вухо її супутник. 
 Агата хотіла повернути голову, щоб подивитися, хто це, але не змогла навіть повікою кліпнути. Пожежа припинилася! Уламки будинку пані Шкодик шкварчали у воді, а люди отетеріло дивилися на небо і злякано перешіптувалися.
Ходімо, люба! Я тобі допоможу! – проворкотів голос і Агату потягли геть від пожежі.    
Мені погано... – прошепотіла вона.
Нічого-нічого! Я допоможу тобі дійти до замку...
 Агата міцно трималася за руку і ледве переставляла ноги. Декілька разів її ледь не збила вода, що швидко ховалася в каналізації, створюючи на своєму шляху справжні водяні вихори. Коли вони дійшли до окраїни Ворону, води, принесені її смерчем, майже зникли. Та тільки не перед муром Воронського замку! Втім, як завжди. Складалося враження, що болото вирішило переступити через замок і підповзти ближче до міста. Агата вичерпала всі свої сили і її ноги безпомічно з’їжджали у цю квацянину.
Тихо-тихо! – лагідно прошепотіли їй на вухо і підхопили на руки. 
 Останнім, що побачила Агата перед тим, як її очі заслала темрява, було трохи бліде і занепокоєне обличчя Морського...
 Їй снилося, що смерч повернувся і продовжував кружляти над Вороном. Він зривав дахи будинків і перевертав машини. А Агата стояла і безпомічно дивилася на весь цей жах! Вона нічого не могла зробити. У неї не було сил! І вона просто стояла і дивилася.
 Вона різко сіла на ліжку і оглянулася. Сон ще стояв перед очима і Агата відчула, що на лобі виступили крапельки холодного поту.
Що таке, Агато? – заворушився хтось поруч.
О, Господи! – перелякано скрикнула вона і ледь не звалилася з ліжка.
Це – я... Даня. Не лякайся! 
Що ти тут робиш? – холодно запитала Агата і озирнулася.
 Вона знаходилася в одній зі своїх спалень. Ця кімната їй не дуже подобалася, бо була витримана в золотистих тонах і від неї тхнуло фальшивістю. В спальні панував напівморок – палахкотів тільки камін навпроти. Агата швиденько встала і в кімнаті відразу ж спалахнули світильники.
Тобі стало погано і я допоміг тобі дійти до замку. – розгубився Морський. Він піднявся з ліжка і став навпроти неї. Було видно, що він підбирає слова. – Ти не пам’ятаєш?
Я пам’ятаю, що ти довів мене до замку, але... чому ти і досі тут?
Ти ж знаєш, що я не міг залишити тебе в такому стані одну...
Треба було викликати лікаря! – сердито обірвала його Агата.
 Вона сама не знала чому, але їй не подобалося, що доки вона лежала непритомна, Данило був поруч. А ще вона сердилася на себе, бо чарування давалося їй занадто важко.
Досить, Агато! – образився Морський. – Я знаю, що тобі начхати на мої почуття і моє кохання. Прекрасно знаю, що ти не хочеш мене бачити! Але май хоч повагу – я ж не міг просто покинути тебе! Крім того... – він важко задихав і відвернувся, - Хоч як би ти мене не зневажала, ти, все-одно, дуже багато для мене означаєш...
  Він замовчав і простяг руки до вогню каміну.
Пробач, будь-ласка, - ніяково перепросила Агата. – Я не хотіла тебе образити... Просто все... так складно! І я...
Не треба вибачатися, - повернувся до неї Даня. – Я ж розумію – серцю не накажеш. Я ні в чому тебе не звинувачую. Просто зрозумій, що я страждаю і мені потрібен час, щоб змиритися з тим, що відбувається.
Пробач мені.
За що? 
За те, що я не можу відповісти на твої почуття. 
 В цей момент Агаті справді було шкода. Морський був чудовим хлопцем. Гарним, розумним, чуйним. Але між ними надто багато стояло – Клава, Ліза, і ще одна обставина, на яку Агата не могла не зважати – вона його не кохала. Жаліла – так! Але не кохала. І в цей момент Агата почувалася порожньою бляшанкою, що не могла наповнитися. Коли вона про когось думала, окрім себе? Коли турбувалася про когось, окрім себе? Коли вона когось по-справжньому любила? І чи полюбить взагалі? Чи здатна вона була відчути таке почуття, як кохання? Надто багато питань, на які вона ще не знала відповідей. 
 І їй було жаль. 
Перестань, Гаті! – посміхнувся Даня. – Я все розумію. Ти не можеш змусити себе закохатися в мене так само, як і не в моїй волі змусити себе тебе розлюбити.
Це - замкнуте коло! 
У коханні завжди так.
Що ти вирішив з Клавою?
Я не можу їй брехати. Я скажу їй, що між нами все скінчено. Я пам’ятаю все, що було між нами. Пам’ятаю наше знайомство, першу розмову і те, як мене зачаровував її голос, перший наший поцілунок і те, як він п’янив голову... Агато, я не думав, що це все колись може потьмяніти! Розумієш?
  Агата щиро намагалася зрозуміти.
А зараз все так змінилося. Вона збайдужіла мені! Стало все-одно де вона і з ким. Більше не зачаровує погляд і не видається приємним запах її волосся. Агато, це так страшно, коли все так швидко міняється! Так страшно! А ти... Якби, хоч ти могла бути зі мною! Тоді б я не почувався таким самотнім... таким самотнім у своєму коханні!
Прости...  
Я знаєш, що думаю... Не може ж бути, щоб почуття до тебе, які стерли з моєї пам’яті Клаву... Агато! Не можуть же вони бути не справжніми?! Не можуть же?
Я не знаю. 
  Морський, не дивлячись на неї, зітхнув:
Але я мушу це зробити. Мушу...
Що мусиш, Даню?
 Він здригнувся від звуку її голосу і оторопіло глянув на Агату, ніби не розуміючи, де знаходиться і хто вона така. Але через мить його погляд став осмисленим і він гірко посміхнувся:
Я мушу порвати з Клавою!
Ти розповіси їй причину розриву? – Агаті не хотілося, щоб він казав дівчині, що закоханий в іншу.
Ні! – похитав головою Морський і вона ледве стримала вигук полегшення. – Я не хочу, щоб у тебе через мене були проблеми.
Дякую.
Ти вже не сердишся? – Даня пильно подивився на неї і від цього погляду глибоких чорних очей стало не по собі.
Чого б це я мала сердитися на тебе? – збрехала Агата.
Через мої почуття! 
Дурниці! – вона відвела погляд. 
 Звісно, Агата сердилася, але не могла точно сказати на кого більше – на себе чи на Морського? Хоча, вона ж не винна, що не любить його, то чому повинна лукавити? Та, з іншого боку, він теж не винен...
То може... Якщо ти вже не сердишся... – голос Дані був сповнений надії. - Може ми зможемо бути хоча б друзями?
Буду рада! – розпливлася Агата в посмішці. Хлопець несміливо подав руку і вона міцно її стиснула.
Я піду додому. А тобі потрібно добре відпочити, бо ти ще й досі бліда.
Я ніколи не бачила пожеж, тому... – спробувала пояснити Агата. 
Так! Все це просто жахливо! – погодився Морський. – Так шкода пані Шкодик. І, хоч я не дуже-то люблю котів, жаль, що вони теж зазнали такої жахливої участі.
Так! – кивнула Агата. 
 Вона тільки що згадала, що Катя саме в цієї жінки викрала кошеня. Дивний збіг обставин – спочатку у неї в дворі вішають кошенятко, а потім інші гинуть у вогні. Але Морський не дав їй подумати над цим.
Проведеш мене? – попросив він. – Твій замок такий великий і я ледь не заблукав, коли шукав, де тебе покласти. Якщо, звісно, ти почуваєш себе краще!
Зі мною все гаразд. - посміхнулася Агата. – І я проведу тебе!
  Вони вийшли з кімнати і одне за одним почали спалахувати світильники. Агата боязко озирнулася, але, на щастя, в коридорі не було жодної щітки і ніякого сліду перебування пана Ференца. Вони вийшли до Замкової Галереї, а потім до Вітальні. Над головою виблискувала люстра.
Так гарно, я просто захоплений! – вигукнув Даня. – Здається, що потрапив до казки!
У мене теж було таке відчуття, коли я вперше  тут опинилась.
Гаті?
Що?
Можна тебе попросити...
Звісно! 
 Агата відразу пожалкувала, що так швидко погодилася. Щось в голосі Морського змінилося і це її насторожувало.
Це можливо тобі не сподобається, але я хочу, щоб ти знала, що це дуже для мене важливо...
Говори!
Це всього раз і я ніколи не попрошу більшого... – він нервово прикусив губи.
Ти лякаєш мене, - зізналася Агата. – Скажи, чого ти хочеш?
Поцілувати тебе!
Що? – її брови різко шугонули вгору.
Я просто хочу на мить відчути, як це бути з тобою? Клянуся, що більше про таке не попрошу, Гаті?
 Усе в Агаті вставало проти такого повороту подій. Вона не хотіла цілуватися з Морським! Не хотіла давати йому надію.
Я прошу тебе, Агато!
 Але, хтозна, що б вона почувала на його місці? Адже, сидячи у в'язниці, Агата все б віддала за можливість хоч на мить відчути себе вільною. Можливо в житті Дані якраз такий момент? Така думка раптом видалася дуже привабливою, а головне вона могла виправдати те, що Агаті нестерпно захотілося поцілуватися з Морським. Дійсно, що в цьому такого? Це ж буде тільки раз! І ніхто не дізнається... Ніхто! 
 Даня зрозумів, що Агата згодна, хоч вона не вимовила жодного слова. Він несміливо взяв її за руку і притяг до себе. Даня дивився на неї звабливим поглядом, але було щось крижане і заворожуюче в його чорних очах, щось таке, від чого у Агати мурашки по спині забігали. В грудях застиг сполоханий крик. В ніс по волі заповзав бридкий запах і хвиля нудоти піднялася всередині. Захотілося відвернутися і втекти геть. Та зробити це вона не встигла, бо тіло обняла  незбагненна втома, а обриси навколишнього світу почали зникати. Все навкруги завертілося в шаленому темпі і Агата вже не могла розрізнити нічого, окрім тих холодних іскор в темних очах. Морський нахилився і вона, відчувши на своєму обличчі його подих, затремтіла.
Агато! – різкий крик змусив її відскочити від Дані.   
 На порозі, біля прочинених дверей, стояла Ліза.
Як це розуміти? – розгублено промовила вона, переводячи погляд з Агати на Даню.
 „Все пропало!” – подумала Агата. Вона була впевнена, що Ліза мовчати не буде. Клава була її подругою і вона не стане покривати негідну поведінку Агати. Та найстрашнішим був осуд, який читався в погляді подруги.
Це зовсім не те, що ти думаєш... – спробувала пояснити Агата.
Я не чекала такого від вас обох. – вражено прошепотіла Ліза.
 У Агати виступили на очах сльози і вона захитала головою на знак заперечення. Але Ліза не стала нічого виясняти, а просто розвернулася і пішла геть.
-  Савет! Почекай, Савет! – Агата вибігла за нею на кам'яну доріжку, але подруга, навіть, не уповільнила кроку. – Будь-ласка...
- Я наздожену її і спробую все їй пояснити! – кинув Даня і побіг вслід за Лізою.
 Агата знала, що пояснювати треба їй, і, що Морського слухати ніхто не буде, але вона не рушила з місця. Знову все падало з рук... Їй не хотілося виправдовуватися, бо Агата не вважала себе винною. Вона не зробила нічого поганого! Звісно, якби Савет не ввійшла..! Та Агата все ж взяла б себе в руки і не дозволила б Дані нічого зайвого! А якби він все ж торкнувся її, Агату знудило б просто на нього! Вона знала це напевно... Зараз знала! Але, що ж було кілька хвилин тому? Чого це раптом вона погодилася на поцілунок?
 Відповісти на це питання Агата не могла. Але Ліза зробила поспішні висновки! Не можна ось так піти, навіть не вислухавши пояснень! Але ж Агата пішла! Тоді... відразу після суду! Та це інше! Не треба це порівнювати! Не треба! Ліза не мала права піти і не дати Агаті виправдатись. А вона б виправдалась! Вона б пояснила, що це все - Морський! Що це він закоханий, а не Агата! Що це він якось на неї впливає. Агата розповіла б Лізі, що їй дуже страшно, бо вона не розуміє, що діється з нею в присутності Морського. Бо він має над нею владу. І це жахливо!  
 Але ж Ліза теж робила все правильно! Вона була чесною і справедливою, і навряд чи вона в змозі пробачити таку слабкість Агати. І жодне пояснення не скрасило б того, що вона ледь не поцілувалася з Данею! Вдруге! 
 Та зараз це було не важливо. Агата так втомилася, що не хотіла нічого робити, щоб виправити становище. Якщо Ліза пішла, значить так треба. Вперше в житті їй стало абсолютно байдуже. Якщо подруга запросто повірила в її вину, то вона не була їй справжньою подругою. Агата повинна викреслити її зі свого життя, як батьків і брата. Савет сама в цьому винна! Якби тільки вона залишилась... Але ж ні! Вона пішла! Ніщо в житті не могло виправдати її недовіру. Як подруга, Ліза повинна була б їй вірити!
 Мусить же їй хтось вірити?!
 Агата мала б відчувати зараз полегшення від того, що позбавилася такої подруги, але на душі була тільки гіркота. Все в її житті повторювалося. Такою, як є, вона не була потрібна нікому - в обох світах їй не було життя. Немов пророцтво, виказане матері князя Ференца, могло стосуватися і її...
 Агата закрила двері і оглянула вітальню. Стіни замку давили на неї. Вона глибоко вдихнула, але повітря не було. Натомість лише гнилий запах Воронського болота. Сльози потекли щоками і Агата лягла просто на підлогу біля входу. Навіть, не втираючи зі щік солоні потоки, вона поглянула на блимаючу люстру і подумала, що ненавидить зорі...
 Прокинувшись наступного дня, Агата відразу не зрозуміла, де знаходиться. Крізь замкові вікна било сонячне світло, отже був день. Вона лежала на підлозі, але була вкрита пухкою ковдрою. Сівши, Агата відчула, що майже не відчуває боків.
 „Це був єдиний і останній раз, коли я спала не в ліжку!” – подумала вона і озирнулася кругом. Поруч лежала щітка. Агата і гадки не мала чи вони можуть спати, але якщо можуть, то щітка зараз дрихла без задніх ніг. Обабіч неї, підмостивши під голову кулак, в повітрі хропів князь Ференц. Йому, видно, теж було не зручно, бо він раз по раз припинав хропіти і щось нерозбірливо бурмотів собі під ніс. Від такої картини Агата голосно розсміялася.
Що? Де? – перевернувся в повітрі Ференц, сонно позираючи кругом. – Не бачу нічого смішного! 
 Він ображено відвернув голову.
Вибачте мені, я не хотіла вас розбудити, - все ще посміхалася Агата.
Ти дбаєш про неї, вкриваєш, спиш поруч, а після всієї проявленої доброти тебе ще і висміюють! – торочив своє пан Ференц.
Ні-ні! – замахала головою Агата. - Я сміялася зовсім не з вас!
А з кого тоді?
Зі щітки! – знайшлася вона. –Не мала уявлення, що вони можуть спати!
  Щітка, зачувши, що згадують її, підскочила і стала носитися кругом них.
Вони і не можуть! – відразу ж забув свою образу привид. – Я просто попросив її початувати хвильку, доки я подрімаю, а ще наказав їй не рухатися – раптом хтось увійшов би?!
Ви правильно зробили! – схвально промовила Агата. – Дуже дякую, що наглянули за мною.
Ох, юна панянко! Ми можемо це робити, та вам краще не витрачати свої сили до кінця. Були прецеденти, коли чарівники, навіть, помирали від виснаження!
З чого ви взяли, що я чарувала? – злякано запитала Агата.
А хіба ні? – примружив очі пан Ференц. Вона не знайшла слів, щоб заперечити, - Ох, юна панянко! Я надто багато часу провів у цьому замку в якості привида. Повірте мені, я знаю про чарівників набагато більше, ніж деякі з них самих. Вчора ви чарували, юна панянко! Я тільки сподіваюсь, що причина, котра змусила вас застосувати всю свою силу, того варта!
 Він замовк і запитально подивився на Агату. Брехати не було сенсу і вона розповіла все про пожежу. Що більше вона розповідала, то більше сірішав привид, а наприкінці її розповіді, привид взагалі зіп’явся на ноги і став нервово плавати в повітрі то туди, то сюди.
Ні! Цього не можна було робити! – вигукнув він, коли Агата закінчила. 
Що не можна? – не зрозуміла та.
Не можна чарувати просто на очах у людей! Навіщо ви це зробили?
Я не розумію, що вас турбує? Я була обережною, ніхто нічого не помітив!
Це ви так думаєте! – у Агати все похололо в середині. –  Юна панянко, ви так виснажилися, що вашому другу довелося нести до замку...
Він думає, що на мене так вплинула пожежа!
Ви – дурна! – зірвався князь Ференц. Але Агата, бачачи, що він так говорить тому, що хвилюється за неї, зовсім не образилася. – Невже ви думаєте, що маги запросто відпустили того, кого вісімнадцять років вважали Темним Воїном? Невже ви думаєте, що за вами ніхто не спостерігає?
Але ж... 
 Агата геть розгубилася. А ще у неї пересохло у роті і вона нервово облизала губи.
Чи може ви думаєте, що досвідчений чарівник не здогадався, що смерч – це ваших рук діло? 
І... і що буде? – прошепотіла Агата.
Я не знаю. – привид подивився на неї. –Я справді не знаю, юна панянко. Якщо б ви не чарували, ви б не являли собою ніякої загрози для магічного світу. Але тепер, коли інші дізнаються, що ви застосовуєте магію... Я думаю - виникне безліч питань!
Мене що? Знову посадять у Монкар? – голос Агати затремтів.
Я не знаю. – розвів руками привид. – Я тільки одного не розумію, як ви, юна панянко, не подумали про це? Ви ж розумна людина і я не вірю, що чаруючи, жодного разу не подумали, що за вами можуть наглядати?
Я думала... – промовила Агата і почухала підборіддя.
Тоді в чому річ?
 Агата подивилася на пана Ференца, але вирішивши, що відступати нікуди, заговорила швидко:
Я думала, що це вам наказано за мною шпигувати! Але після того, як пізнала вас краще, то вирішила, що ви доносити на мене не будете і почувалася безпечно.
Звісно не буду! – вигукнув привид.
 Агата скривилася, чекаючи, що князь Ференц образиться знову, і на цей раз не була певна, що він пробачить їй так легко, як раніше. Але, на її подив, він навіть не думав ображатися.
Вся біда в тому, що там, - він показав пальцем угору, - теж це знають. Тому чарівникам навіть на думку не спало просити мене за вами шпигувати, юна панянко. 
То...
То виходить, що весь цей час, коли ви „почувалися безпечно”, хтось не зводив з вас очей. І цей хтось може бути ким завгодно! Цілком можливо, що ви самі йому розповіли про те, що у вас є магічний дар...
Ні! – заперечила Агата і почала вимірювати кроками вітальню, - Про це знають тільки Назар з друзями... Ну, іще можливо Катя. Я підозрюю, що Назар багато чого їй розповідає. Крім того, я сама розмовляла з нею про вас. Але ніхто з них не може...
Ви певні, юна панянко?
Авжеж! – без тіні сумніву відповіла Агата. – Вони - іще діти! 
Ох, вже ця ваша наївна довірливість! – терпляче промовив привид. – Дозвольте нагадати, що всі вісімнадцять років, що ви провели за гратами, ви теж були дитиною. Але це аж ніяк не завадило магічному світові тремтіти лише при одній згадці про вас!
Я все-одно впевнена в своїх друзях! – стояла на своєму Агата.
Навіть після того, як ваша найкраща подруга вчора не захотіла з вами розмовляти?
Як ви про це дізналися? – здивувалася Агата.
Юна панянко, ці стіни і я за довгі роки стали одним цілим. Я знаю все, що відбувається тут. А ще я знаю, що, коли ви вчора лежали непритомною, ваш, теж так званий друг, Морський швендяв по замку і оглядав його багатства!
Не може бути!
Ще й як може! Як що не вірите мені, можете запитати Мілену!
Мілену? – здивувалася Агата.
Я назвав так вашу щітку. – пояснив Ференц. – У мене колись була служниця з таким ім'ям. Дуже хороша була людина.
Ага! – здивовано повела головою Агата. – Мілена, значить...
 Щітка услужливо застрибала на місці.
Так ось, Мілена перша помітила, що ваш Морський ходить по замку і повідомила мене. Я спостерігав за ним. І, скажу відверто, це – найнеприємніший тип, якого я бачив за всі свої два життя.
 Агата притулила руку до лоба. Як можна так помилятися в людях? Вчора вона погодилася дружити з Морським, а виявилося, що гроші цікавлять його набагато більше, ніж вона сама. А вона іще почувалася винною, що не може відповісти йому взаємністю... Дурепа! Агата сама винна у своїх нещастях! Пан Ференц має рацію – вона занадто довірлива і не хоче бачити в людях лихе. А Даня був лихим, це точно! І корисливим! Навіщо ж йому було оглядати її замок? Звісно, Клава не така багата, як Агата, а тому Морського вона вмить перестала цікавити, коли перед очима замайоріла багачка з власним замком! Як же Агата могла забути про цю одвічну людську рису – жадібність? Якби хоч на мить вона прислухалася до своєї інтуїції, котра кричала, що Морський - погана людина! А Ліза? В цьому випадку інтуїція Агати мовчала.
Я геть заплуталася! – зізналася вона князю. – Але я точно знаю одне – не можна підозрювати всіх підряд.
Так, не можна! – погодився з нею привид, - Але це також не означає, що потрібно вести себе необачно. Я нікого не звинувачую. Але, юна панянко, я певен, що завдання шпигуна підібратися до вас як найближче. І, хтозна, чи йому ще це не вдалося?!
Я буду обережною! – пообіцяла Агата.
Будьте! Я просто сподіваюсь, що ще не надто пізно, і чарівники не знають про вашу вчорашню витівку.
Дякую вам, пане Ференце! 
За що?
Я не чекала від вас такої турботи! – зізналася Агата.
Ох, юна панянко! У мене не було доньки, ба навіть більше – доля забрала у мене сина. Але, коли я познайомився з вами, то на мить уявив, що ви - моя кров. Пробачте мені, старому привидові, що дозволяю собі казати такі речі, - князь незграбно змахнув зі щоки сиву сльозу, - Просто до вашого приїзду – я почувався таким самотнім...
Пане Ференце! – і собі розчулилася Агата. Вона теж витерла сльози і посміхнулася йому, - Я вважатиму за честь бути вам рідною.
Справді? – зрадів привид.
Ага! – запевнила його Агата.
Тоді – я вважатиму честю, що ви, юна панянко, живете в моєму замку.
Якби я могла – я б вас обняла! –розревілася Агата.
Не вийде – я привид! 
Я пам’ятаю.
Ну, а зараз я мушу летіти. – вклонився Ференц. – Потрібно відписати лист Бору. А ще я повинен подумати над тим, як вберегти вас.
Дякую ще раз.
Будьте обережні. 
Буду! – пообіцяла Агата і привид шугонув під стелю.
 Може все ще не так погано, як видавалось Агаті? Все-таки в її житті є багато прекрасних людей. Назар, наприклад, навіть не задумуючись, прийняв її такою, як вона є. І його друзі теж! Діма. Тимофій. Вони ні на мить не поставили під сумнів розповідь Агати і підтримали тоді, коли вона цього найбільше потребувала! А ще Катя. Вона не висміяла Агату, коли та розповіла про привида. А пані Токарська? Вона теж прийняла її, хоч спочатку і не погоджувалася на рахунок Бориса Назаровича. А Аліса? А пан Барський?
 Барський! У Агати геть вилетіло з голови, що він безстрашно кинувся у вогонь, щоб врятувати бідолашну пані Шкодик. А Агата і досі не знала, що з ними сталося? Потрібно все вияснити!
 Швидко накинувши дощовик, вона пішла з замку, навіть не переодягаючись. До Токарських зараз іти було не варто. Агата знала, що у Лізи сьогодні вихідний, тож вони неминуче зустрінуться. А до зустрічі Агата була не готова. По правді кажучи, вона відчувала деяке розчарування через Савет. І не просто розчарування - Агата страшенно сердилася! І ні бачити, ні, тим більше, розмовляти з колишньою подругою бажання не мала. Тож Агата без докорів сумління пішла до міста.
 Спочатку вона вирішила навідатися до банку, - потрібно зняти гроші з рахунку. Це було дуже недоречно, бо Агаті також не дуже хотілося зустрічатися і з Романом. Та на щастя в банку був лише пан Грінський і двоє серйозних худющих жінок, що сиділи за столом під табличкою „Кредити”. 
О! Панно Кровська! Радий вас бачити! 
Я теж, пане Грінський. – посміхнулася Агата у відповідь.
Мушу сказати, що від часу нашої останньої зустрічі ви ще погарнішали!
Ви мене обманюєте! – жартівливо посварилася на нього Агата.
І не намагався! – з усією серйозністю заперечив Грінський. –Бажаєте зняти гроші з рахунку?
Ви здогадливий! – зауважила Агата.
Ну, це - моя робота, - кивнув головою чоловік.
Я хочу вас запитати, пане Грінський... – почала вона невпевнено.
Звісно, панночко Кровська.
Це про вчорашню пожежу. Розумієте, мені стало недобре і я повернулася до замку... Чи все гаразд з пані Шкодик?
Ох, те, що сталося вчора – справжнє диво! – сплеснув руками пан Грінський.
Он як? 
Так-так! Вже не було ніякої надії, побачити живими ні пані Шкодик, ні пана Барського. Зайнявся весь другий поверх, а ліве крило взагалі обвалилося. Та тут сталося неймовірне – смерч!
Та що ви кажете?! – вдавано здивувалася Агата, але касир був захоплений спогадами і ні на що не звертав це уваги.
Саме так, панночко Кровська! Такого у Вороні ніколи не бачив, а я живу тут усе своє життя! А це був не просто смерч, а водяний смерч! Певно, якби поблизу був океан, річ йшла б про цунамі. Чи... Я навіть не знаю, як це можна назвати! Не інакше, як дивом! Цей смерч загасив пожежу! Уявляєте! Вперше в житті чую, щоб смерчі не приносили ніяких руйнувань! Диво!
Справді! – погодилася Агата. - А що пані Шкодик та пан Барський?
Живі! Ба навіть, я б сказав, живісінькі! Це – друге диво. Вони знаходилися в тій частині будинку, що не обвалилася. Барському вдалося витягти стареньку, хоч вона завзято пручалася...
Пручалася? -  Агаті видалося, що вона щось неправильно зрозуміла.
Так-так! – розсміявся пан Грінський. – Вона, бачте, не хотіла полишати своїх кошеняток! Дивачка! Усе кругом горить, а у неї на думці були тільки ці кляті істоти! Після того, як смерч загасив полум’я, Барський витяг її з обгорілого будинку, вона, навіть, йому не подякувала.
Чому? – здивувалася Агата.
Бо той не дозволив їй врятувати своїх кошеняток! Вона привселюдно обізвала його вбивцею! Такої потіхи я давно не бачив! – пан Грінський зненацька посерйознішав і додав. - Звісно, мені дуже шкода, що пані Шкодик залишилася без даху над головою, та адміністрація вже переселила її в один із покинутих будиночків. Обіцяють зробити іще й ремонт до настання холодів.
Так-так! Головне, що все закінчилося добре.
 Агата вдала, що не звернула особливої уваги на те, що пан Грінський назвав пожежу потіхою. Тож він заспокоївся і довірливо зашепотів їй на вухо:
А знаєте, що найдивніше, панночко Кровська?
Що? – затамувала подих Агата.
Під час пожежі ніхто і близько не міг підійти до будинку, а Барський і Шкодик вийшли без жодної подряпини. Я чув, як пожежні перешіптувалися між собою, що, пробувши стільки часу в приміщенні, котре вщент заповнене димом, вони повинні були бути мертвими, чи хоча б отримати отруєння. А вони вийшли з будинку, немов нічого не було. Їй, звісно, оглядав лікар Доносик. Він теж був дуже здивований!
Так. Це - дивно! – погодилася Агата.
Ви зрозумійте, я дуже радий, що все обійшлося, та все ж... Як їм вдалося вижити? Вони що, не дихали? Чи що?
 Агата тільки знизала плечима. Щось в цій історії їй теж не сподобалося. Вона вирішила пізніше над цим подумати. Отримавши гроші, Агата попрощалася з паном Грінським і вийшла з банку. Було вже біля дванадцятої. Агата відчула, що в неї бурчить у животі, і згадала, що їла востаннє майже добу тому. Ішовши до лікаря, Агата нічого не вживала за порадою пані Токарської - Доносик міг призначити якесь обстеження чи аналізи. А після пожежі їй було не до того. 
 Агата з сумнівом подивилася в сторону „Об їдок”. Це було найближче кафе. Зрештою, у Лізи вихідний. Якби ж іще Агата знала, як дивитися в очі Клави. Хоча... Чого це вона повинна відповідати за Морського? Агата не винна в тому, що він там собі понавигадував! Вона його не кохає. Ніяких стосунків між ними немає, тож... Вирішивши, що соромитися нічого, вона попрямувала усередину.
 Увійшовши, Агата зрозуміла, що зробила величезну помилку. Можливо у Лізи і був сьогодні вихідний, але зараз вона знаходилася в кафе. А найгірше те, що вона сиділа за одним зі столиків і обнімала ридаючу Клавку. Ще мить і Агата втекла б геть, але Савет підняла голову на дзенькіт дзвіночка і, побачивши її, зблідла. Втекти зараз було б занадто великим боягузтвом і фактично визнанням вини, тож Агаті нічого не залишалося, як, стиснувши губи, сісти за вільний столик. В кафе, окрім них, ще сиділо двоє касирок із продуктового магазину. Вони, як завжди, про щось збуджено перешіптувалися між собою. 
 Клава відчула, що щось не так, і обернулася. На декілька секунд зустрілася поглядом з Агатою, а тоді знову схлипнула і, схопивши зі столу серветку, побігла на кухню. Агата провела її поглядом, але не зрушила з місця. Вона ні в чому не винна і не повинна почуватися винною. Не повинна! 
 Ліза було рушила за Клавою, але потім розвернулася і підійшла до Агати:
У тебе ще вистачило нахабства прийти сюди? – кинула вона, сердито вперши руки  в боки. – Та, як ти взагалі посміла з'явитися на очі Клавдії?
 Агата холодно подивилася в очі Савет, котрі пашіли люттю. Відчувши, як хвиля обурення піднімається в середині, вона ледве стрималася, щоб не сказати чогось єхидного у відповідь. Та, швидко взявши себе в руки, спокійно промовила:
До мене сьогодні підійдуть? Чи мені чекати другого пришестя?
 Ліза оторопіло відкрила рота.
Щось не так? – вигнула брови Агата. – Чи можливо я не у кафе зайшла?
 Ліза ошелешено подивилася в сторону кухні. У неї був вихідний і Агату повинна була обслужити Клава. Але справедлива, щиросердна, співчутлива Савет не могла допустити, щоб її подруга зазнала такого приниження. Тому, стиснувши руки у кулаки, вона презирливо запитала:
Чого бажаєте?
 Агата замовила вдавано байдужим тоном. Ліза вислухала і за кілька хвилин принесла замовлення. Дівчата-касирки, не ховаючись, спостерігали за цією сценою.
 Агата їла, ретельно пережовуючи. Немов це не на неї вони витріщалися, немов не за нею люто спостерігала Ліза, немов це не через неї зараз на кухні ридала Клава... Немов це не у неї на серці було важко!
 Закінчивши їсти, Агата попросила рахунок і навмисне витягла пачку банкнот, щоб показати, що вона запросто може купити не тільки обід, а й це кафе до останньої цеглини. Ліза вважала її монстром. Ну, що ж! Агата не могла її розчарувати! Кинувши недбало гроші на стіл, вона підвелася з-за столика і пішла геть.
Знаєш що, Агато? – зупинила її Ліза перед самими дверима. – Ти мене дуже розчарувала!
Ти мене теж! – тихо промовила вона і, не обертаючись, вийшла.
 Вдихнувши на повні груди, Агата спробувала заспокоїтися. Вона не буде плакати. Просто не дозволить собі плакати через Савет. Вона не варта сліз. Вона не захотіла її навіть вислухати. Теж подруга знайшлася! Треба подумати про щось інше, бо Агата так не витримає і точно розплачеться! 
 Барський! Так, саме він! Треба провідати його! Зрештою, вчора він ледь не загинув!
 Спіймавши одне з таксі, що осінньою порою носилися десятками, Агата попросила відвести її до пана Барського. Добре, що таксист знав у місті, як він висловився, „кожну собаку”, тож обійшлося без проблем. Бо Агата була така „відповідальна і чуйна” господиня, що і уявлення не мала, де проживає її садівник. 
 Виявилося, що пан Лев Платонович мав будиночок на окраїні міста, просто за будинком лікаря Доносика. Будинок утопав в чагарниках і якомусь плетучому зіллі. Агата спочатку подумала, що таксист наплутав. Чи міг чоловік так майстерно працювати у садку, коли у самого на подвір’ї розводилися справжні хащі? Вона ніяково оглянулася, але запитати було ні у кого, бо таксі уже поїхало назад. Зрештою, Агата вирішила, що вона нічого не втрачає і пішла до будинку, плутаючись ногами в дивному плетучому зіллі. Коли нарешті дісталася до дверей і підняла руку, щоб постукати, ті раптово самі розчинилися і перед нею виріс сам Барський.
Агато? – здивувався він. – Не чекав, що ви завітаєте до мене!
Вибачте, я не попередила. Просто я почула про вчорашнє і вирішила дізнатися, як ви себе почуваєте?
Прекрасно, Гаті. Заходьте! – він відійшов від дверей і Агата зазирнула всередину. 
 Невпевненою ходою вона переступила через поріг і потрапила до премилої кімнати. Виявилося, що будиночок насправді дуже малий, бо вітальня суміщала в собі і спальню, і кухню, і, навіть, бібліотеку! 
 Пан Барський, очевидно, помітив здивування Агати, бо весело розсміявся:
Вам напевно здається, що моє житло схоже на нору? 
 „Вдале порівняння!” – подумала вона, але в голос цього, звісно, не сказала.
Це я просто порівняла з замком! Вибачте, - Агата відчула, що все-одно ляпнула дурницю, і сподівалася, що Лев Платонович не образиться.
Нічого-нічого! – посміхнувся чоловік. - Звісно, що в порівняні з Воронським замком, мій будиночок навіть норою назвати важко, але я звик до такого життя.
Тут дуже мило! – спробувала загладити свою провину Агата.
Облиште! – махнув він на неї рукою. – Я справді не ображаюся! Хочете чаю?
 Агата кивнула і присіла на один з табуретів. Інші були завалені книгами та підшивками пожовклих газет. Лев Платонович пішов у протилежний кут кімнати, що слугував йому кухнею і увімкнув електрочайник. Потім вийняв з невеликої шафи дві чашки і кинув у них чай та цукор. Агата тим часом розглядала дивні плакати, що висіли над його ліжком. На кожному з цих плакатів були зображені веселки – яскраві і не дуже, на все небо і тільки частинки.
Що це? – запитала вона.
Подобається? – посміхнувся Лев Платонович. – Я їх колекціоную.
Колекціонуєте веселки?!! – здивувалася Агата.
В якомусь сенсі – так! Люблю на них дивитися!
 Агата тільки знизала плечима – кожен чудакує по-своєму!
Я така рада, що вчора усе обійшлося! – змінила вона тему. –І що ні з вами, ні з пані Шкодик нічого поганого не сталося!
Я теж дуже радий! Хоч пожежа була дуже сильною! – він подав Агаті чашку з паруючим чаєм, а сам, згрібши книги з табурету, всівся навпроти. – Ви бачили смерч? Кажуть, він загасив пожежу?
 Він пильно подивився на Агату, та вона швиденько відвернулася, удаючи, що смакує напоєм. Відпивши кілька ковтків, Агата зрозуміла, чому панові Барському подобається її чай – його був ще гидотніший! І вона посміхнулася.     
Смерчу я не бачила, але кажуть, що це було перше диво за вчорашній день!
Перше? – сьорбнув зі своєї чашки Лев Платонович. – А яке ж тоді було друге?
А друге було те, що ви з пані Шкодик вціліли. Подейкують, що це взагалі-то не можливо!
 Тепер настала черга нервувати пана Барського.
Ну, якби це дійсно було неможливо, - промовив він, ховаючи очі, - то я б не сидів би зараз перед вами!
 Агату здивувала така реакція – Лев Платонович явно розхвилювався. Щось тут було не те!
Ви щось приховуєте?
З чого ви взяли?!! – ледь не вдавився пан Барський. 
 Агата тільки знизала плечима:
Чого ж ви так розхвилювалися?
Я просто давно не був предметом такого обговорення.
Ви соромитеся того, що стали героєм?
Ну, - розсміявся Барський. – Це надто голосно сказано! Так би вчинив кожен на моєму місці.
Далеко не кожен! – заперечила Агата. – Ніхто інший чомусь не кинувся в палаючий будинок, з якого не було жодних шансів вийти живим. Невже ви нітрохи не боялися?
Я, навіть, якось і не думав про це! – збентежено відповів Лев Платонович.
Я вважаю, що так може тільки справжній герой!
 Барський так пильно подивився на Агату, мов сумнівався, що вона говорить серйозно. Але, певно, її вираз обличчя запевнив його в щирості, бо через мить він тільки знизав плечима.
Тоді ви, напевно, єдина в своєму роді!
Чому? – здивувалася Агата. – Я думаю і інші воронці думають так само.
Ні, Гаті! Думаєте, я не знаю, що вони шепочуться за моєю спиною? „Той негідник Барський вирішив удати з себе рятувальника!” або „Дивно! Чого це Барський поліз рятувати ту стару?”
Ні! – не могла повірити в таке Агата.
Саме так!
Але чому?
Знаєте, Агато, у своєму житті я робив багато речей, які не подобалися людям. А негативна репутація ніколи не стає у пригоді. І тепер, навіть, якщо я щось роблю щиро і від душі, всі навкруги шукають в моїх діях лихий помисел.
Я вас розумію.
 Барський здивовано подивився на неї:
Агато, мені здається, що ви надто молода, аби таке зрозуміти.
Вимушена вас розчарувати. У мене теж не надто хороша репутація була в місці, де я жила до Ворону. Навіть, якщо я вела себе, мов янгол, ніщо не могло переконати моє оточення, що я не бажаю нічого лихого. Тож, можна сказати, що ми з вами де в чому схожі. Щоправда, мені не доводилося рятувати когось з палаючого будинку!
 Вони обоє сумно розсміялися.
У вас теж було важке життя, Агато?
Я б не сказала. – відповіла вона задумливо. – Просто я не бачила кращого, доки не приїхала до Ворону. Були звісно моменти, коли я вважала, що доля до мене несправедлива, але зараз... Зараз я бачу, що в житті все ділиться порівну – і добро, і зло. Свою частку несправедливості я вже вибрала, тож тепер насолоджуюсь світлою смугою.
Мені здається, що в вашому житті не все так солодко, як вам би того хотілося. – запримітив Лев Платонович.
Не все. – погодилася Агата. – В бочці меду ніколи не обходиться без ложки дьогтю!
Розкажіть мені, що сталося. Може я допоможу? – схвильовано запропонував пан Барський.
Не думаю, що це доречно! 
 Агаті хотілося комусь розповісти, але ж до пана Барського вона прийшла, щоб підтримати його, а не просити допомоги собі.
Чому ж ні?
Думаю, у вас своїх проблем вистачає...
Не говоріть дурниць! – зупинив він її.
Ну, гаразд! – вона зітхнула, а тоді додала, - Я посварилася з Лізою!
Молодою Токарською?
Ага!
А мені здавалося, що ви – найкращі подруги! Та й усе місто гуділо, що Єлизавета водиться з дивакуватою багатійкою, котра не боїться привидів.
Ну, виявилося, що наша дружба не така вже й міцна!
І що ж стало причиною вашої сварки?
Не повірите! – гірко всміхнулася Агата. – Хлопець!
А, ну, звісно! Як же це я не здогадався?!! Не знав, що у неї є хлопець. Зазвичай такі новини розлітаються вмить.
Взагалі-то, ми посварилися через чужого хлопця...
Ага! – Лев Платонович ледь втримався від сміху. Видно було, що він, запеклий холостяк, зовсім не розуміється у проблемах дівчат. – Агато, ви впевнені, що заради цього варто сваритися?
Та річ не у хлопцеві, а у Савет!
В Савет?
Ну, і в мені теж... можливо! – Агата не знала, як пояснити. – Розумієте, вона дещо побачила і зробила неправильні висновки. Не захотіла, навіть, мене вислухати!
А ви, якщо я правильно зрозумів, не дуже-то й намагалися пояснити?
Не намагалася! – змушена була визнати Агата. – Я образилася, що моя найкраща подруга, навіть, у думках припускає, що я... і... і взагалі – чому я повинна виправдовуватися, якщо ні в чому не винна?
Не повинні! – став вмить серйозним пан Барський. – Ви праві у всьому!
Ви так думаєте? – щиро здивувалася Агата. 
 Вона сама не дуже вірила в те, що чинить правильно, тому аж ніяк не чекала, що Лев Платонович підтримає її.
Знаєте, Гаті, у мене колись був друг. Справжній друг. Про таких пишуть в книжках. Він мені був, мов брат. Я довіряв йому більше, ніж собі.
І що? – затамувала подих Агата.
Я відкрив йому одну таємницю, розповів те, що не повинен був розповідати нікому. Я думав, що мій друг допоможе і підтримає мене. Але він вирішив використати почуте у власних цілях. І навіть після цього, я хотів йому допомогти, а він відштовхнув мою руку і став моїм ворогом...
Про кого ви говорите?
Це було давно, Агато. – схилив голову Лев Платонович. – Це було надто давно! Тепер здається, що і не зі мною! Знаєте, я відчував, що правда на моєму боці і боровся з колишнім другом. Іноді й справді ціль виправдовує засоби!
І що? Чим усе закінчилося? – Агата не дуже розуміла про що розповідає пан Барський, але ця ситуація видавалася їй близькою.
Знаєте, що я вам скажу? Іноді доводиться боротися з усім світом.
Але..? Як зберегти впевненість? – Агата думала, що вона теж боролася з усіма, доводячи, що не може бути Темним воїном. – Чи буває так, що всі навкруги помиляються? Чи може бути, що ти - одна єдина, хто має рацію, в цілому світі?
Агато, якщо твоє серце і думки чисті, то плюнь на світ, бо єдине, що має значення на цій землі, це те, що у тебе на совісті. Повір, ніхто не може тебе засудити суворіше, ніж вона! Ніхто не може забрати у тебе свободу, якщо душа твоя вільна! Ніхто не зможе зламати тебе, якщо ти цього не дозволиш! І немає нічого міцнішого в світі внутрішня сила, бо якщо ти сильна духом, - тобі вистачить снаги звернути гори!
 У Агати по щоці потекла сльоза. Лев Платонович немов заглянув у її душу. Як йому вдалося підібрати такі слова, які вона шукала протягом всього свого життя? Тепер Агата зрозуміла, що всі її страхи просто безпідставні. Якщо вона не хоче бути Темним Воїном - ніхто її не змусить! Тільки вона може вирішувати, яким шляхом іти. І, не зважаючи на те, чи велика в неї магічна сила, чи справджуються провіщення, їй, і тільки їй, краще знати, що робити зі своїм життям.
Дякую вам! – прошепотіла вона.
За що? – знизав плечима Лев Платонович. – Я ж тільки сказав вам, що ви самі вільні обирати, що для вас є правильним у випадку з Єлизаветою.
Ні! – захитала головою Агата. – Ви сказали мені більше, ніж здогадуєтеся! Ви – дуже мудра людина.
Я радий, що зміг вам хоч у чомусь допомогти. До моєї думки в цьому містечку рідко прислуховуються.
І дарма! – запевнила Агата і відсьорбнула холодного чаю. – Можна вам дещо сказати?
Слухаю!
Ви зовсім не вмієте готувати чай!
Тоді і я мушу вам зізнатися – ви теж!
 Мить вони серйозно дивилися одне на одного, а тоді одночасно вибухнули реготом. 
 Повертаючись від пана Барського, Агата відчувала, як у неї поступово піднімається настрій. Як все ж таки часто він змінюється! Ще сьогодні вранці Агата вважала, що її життя нічого не варте, але тепер все було просто чудово! Вона зрозуміла - якщо не вірити у себе, то у неї не повірять і інші! З Лізою вона вчинила цілком слушно. Якщо між ними і справді була дружба, подруга зрозуміє, що Агата не могла вчинити так підло по відношенню до Клавдії, і сама прийде за поясненнями. Якщо ж ні, то про це навіть не варто жалкувати! 
 Агата купила морозиво і присіла на лавочці обабіч статуї Пилипа Визволителя. Небо затягувалося хмарами. Ну, звісно, тепер, коли на вулицях Ворону іще не зійшли калюжі від вчорашнього смерчу, дощ був тут як тут. А вчора, коли він конче був потрібен, небо було чистим, мов кришталь!
Які люди?! – вигукнув хтось поруч, і Агата повернула голову.
Не чекала вас тут зустріти, Ларо!
 Тупілка, як завжди, сяяла. На ній був гарний блакитний костюм, туфлі на високому підборі, що видовжували і без того довгі ноги. Волосся вона затягнула у товстий вузол, а на тонку шию натягла намисто. Агаті раптом спало на думку, що вони з Романом, по суті, є дуже гарною парою. Обоє елегантні, красиві, успішні люди. Не дивно, що вони зустрічаються.
Теж не думала, що ви коли-небудь покидаєте свій замок! – кинула Лара, вмощуючись поруч.
 Агата вдала, що не помітила шпильки. У неї був надто гарний настрій, щоб псувати його через Тупілку.
Мушу зізнатися, що ви виявилися зовсім не такою тихонею, як видавалися на перший погляд! –  провадила далі Лара, копирсаючись у маленькій сумочці.
Що ви маєте на увазі? – не зрозуміла Агата.
Я маю на увазі те, що ви відбили від Клави хлопця. 
  Агата вражено відкрила рота:
Звідки вам про це відомо?
Як звідки? – Лара витягла дзеркальце і стала поправляти і без того бездоганну зачіску. – Все місто про це тільки і говорить!
Не може бути!
Ви що хочете сказати, що я - брехуха? – вона сердито подивилася на Агату. – Якщо чесно, то ви мене приємно здивували. Клавка – тупа корова, з якої давно потрібно було збити пиху. Хоча, звісно, Морський – далекий від ідеалу...
Це ви – тупа корова! – не витримала Агата. – І я б залюбки збила би пиху з вас! 
 „Якби звісно знала як!” – додумала вона.
Фу, Агато! – скривилася Тупілка. – Тільки не кажіть, що ви і Романа хочете відбити. Тоді мушу розчарувати вас – Ромка на таких, як ви, навіть, не дивиться!
Мені не потрібен ні Роман, ні Даня! – Агата говорила повільно, намагаючись взяти себе в руки, - Але я не дозволю вам ображати нікого з хороших людей.
Це ви Клавдію маєте на увазі? Ще більше дивуюсь вам. Після того, як ви вчинили з її почуттями, ви ще й привселюдно стаєте на її захист з таким виглядом, ніби вам справді жаль! – хмикнула Лара, а тоді кинула дзеркальце в сумочку і нахилилася ближче. - Я хоч не приховую того, що думаю, і не дію нишком, як це собі дозволили ви!
  Агата ледь стрималася, щоб не вдарити цю безмозку ляльку.
Що? Немає чим заперечити? – розсміялася Лара. – Була надзвичайно рада вас бачити!
  Вона схопила сумочку і пішла геть. 
Дурепа! – кинула їй услід Агата, але Тупілка навіть не обернулася.
 Щоб побороти безсилу злість, вона запустила морозивом у сміттєвий бак і сіла на лавочку. Стало трішки легше!
Привіт, розлучнице!
 Агата підскочила від несподіванки. Це підійшли Назар з Катею. Обоє, очевидно, поверталися зі школи, бо за плечима були шкільні рюкзаки, а Катя на ходу ще й гортала товстелезну книгу. 
Розробляєш план, як закохати у себе мера Виноградова? – не вгавав Назар.
Ще одне слово і я..! – розсердилася Агата.
І що? Грізна відьма перетворить мене на бридку зелену жабу?
Я цього ніколи не робила, але, заради тебе, можу спробувати! – пригрозила Агата.
 Назар зблід – очевидно уявив себе жабою – і закашлявся.
Я ж тільки пожартував!
Мені і Лариних жартів вистачило!
Ось чому ти така злюча?! – розсміявся хлопець і плюхнувся поруч.
 Катя зняла рюкзак і, акуратно поставивши його на землю, теж сіла, але з іншої сторони:
На Лару ніколи не варто зважати, бо ця особа тільки й чекає, щоб когось ужалити, - порадила вона Агаті.
Та я розумію це! – махнула вона рукою, - Але, коли „ця самовдоволена особа” відкрила рота – я ледь стрималася! 
Тупілка це вміє, - погодився з ними Назар. –Та ну її, врешті-решт! Ти як себе почуваєш? Вчора лікар Доносик так тебе і не оглянув, а під час пожежі ти кудись зникла.
Все гаразд! Більше нападів не було. А пожежа справила на мене велике враження! Не думала, що так злякаюся... 
Ти хочеш сказати, що просто втекла? – Назар недовірливо дивився на неї.
Ага! – кивнула Агата.
Ти зовсім не вмієш брехати! – зауважила Катя і підтягла окуляри.
З чого ви взяли...
А смерч? – промовили одночасно підлітки.
  Агата зітхнула. Доведеться розповісти усю правду.
Я не думала, що вийде так! Я не хотіла затоплювати Ворон!
Ти й справді трохи перестаралася. Але смерч! Це було просто супер! Я не думав, що ти настільки сильна!
Я й сама не сподівалася, - зізналася Агата. – Як ви здогадалися, що це - я? 
Думаєш, було важко? – задер підборіддя Назар. –До твоєї появи такого ніколи не було.
Хоч би до цього не додумався хтось інший!
Хто про це може знати? – здивувалася Катя. 
 Агаті не хотілося розповідати про підозри пана Ференца, що за нею можуть слідкувати. А тим більше не хотілося, щоб підлітки подумали, що вона підозрює когось з них, тому Агата тільки знизала плечима.
Ти краще розкажи, що там у тебе за ля-мури з Морським? – захихотів Назар.
Нічого у мене з ним немає! – огризнулася Агата. – Савет просто все не так зрозуміла. Ваша сестра - дуже вперта! Вона навіть не захотіла вислухати мої пояснення. Не чекала, що вона так швидко розповість усе Клавці!
  Назар і Катя здивовано переглянулися між собою.
Що таке? – запитала Агата. - Я чогось не знаю?
Гаті, з чого ти взяла, що саме Ліза розповіла про вас з Морським Клаві? – відповіла запитанням на запитання Катя.
Ну, я сама бачила сьогодні, як Клавка ридала на плечі у Савет... – розгубилася Агата. Їй і на думку не могло прийти, що це міг зробити хтось інший.
Савет, звісно, не мовчала, але... – насупився Назар. – Просто в цьому не було потреби!
Як це?
Катю? – хлопець кивнув на сестру.
Агато, ти тільки не хвилюйся! – попросила дівчина і витягла з рюкзака свіжий номер „Лумізора”. 
 На першій шпальті красувався знімок Воронського замку, а під ним жирним шрифтом було виведено: „Простому воронському хлопцеві таки вдалося дотягтись до зірок!!!”
Як це розуміти? – вщент розгубилася Агата.
А ти прочитай! – порадила Катя.
  Агата так і зробила. Пожираючи стрічку за стрічкою, вона стискала газету сильніше і сильніше.
   „ Неймовірно! – кричала стаття, - Здається, зовсім недавно з'явилася у нашому містечку Агата Кровська, але для кохання достатньо було і цього часу! Хто б міг подумати, що простому міському хлопцеві Данилу Морському вдасться так швидко розтопити кригу в душі багатої власниці Воронського замку? Та для любові, як відомо, не існує перешкод! Морського  не зупинило ні те, що панна Кровська - гордовита багатійка, що купається в грошах, ні те, що у нього вже є дівчина. Можна тільки поспівчувати простій офіціантці з улюбленого усіма нами кафе „Об’їдки” Клавдії Лист. Щастя, якого вона прагнула всім серцем, відпливло до більш харизматичної Агати. Проте приказка, що на чужому горі свого щастя не збудуєш, не дуже турбує панну Кровську. Іще на дні народженні бідолашної панни Лист, куди так необачно самою іменинницею була запрошена багатійка, Агата усамітнилася з закоханим Данилом. А вчорашній вечір вони узагалі провели за стінами Воронського замку. І можна тільки здогадуватися, яким чином закохана пара доводила одне одному свою любов! 
  Ну, що ж! Редакція „Лумізора” зичить закоханим всього найкращого. А невдачливій Клаві Лист бажає втримати себе у руках і не засмучуватися. Клавдіє, пам’ятайте - хоч вам уже й минуло двадцять, надія знайти своє щастя все ж існує!  
                           Раділа за закоханих – Марія Шпичка.”    
Я її вб'ю! – Агата зі злістю розірвала газету.
Тихо-тихо! – підняв руки Назар. – Такі часті прояви злості починають мене лякати!
А мене цікавить, що з написаного – правда? – зауважила Катя.
Ви що? – обуренню Агати не було меж. – Повірили в це?
Гаті! – зітхнув Назар. – Якби ми повірили в це, то ти нас поруч себе не побачила б! 
Так! – кивнула Катя. – Ми не віримо, просто хочемо знати правду. 
Та нічого тут правдивого нема! Тобто... Усе так і було, але...
Агато, пояснюй зрозуміліше! – попросив Назар.
Ця Марія усе перекрутила! Я зовсім не закохана у Морського! Ба більше мене ледь не знудило, коли він хотів мене поцілувати...
Морський тебе цілував?!! – очі Каті полізли на лоба.
Ні! Тобто... Катю! Не перебивай! Дай мені спокійно усе пояснити!
Ми тебе слухаємо, Агато! – промовив Назар, вигинаючи брови.
Так от! – вона намагалася говорити спокійно. - На дні народженні я вийшла на двір, щоб подихати свіжим повітрям. Я не мала ніякого наміру усамітнюватися з Данею. Та він уже там сидів! Я не чекала, що він полізе до мене зі своїми зізнаннями у коханні...
Він до тебе чіплявся? – побагровів Назар.
Ну... так! Мені ніколи іще не зізнавалися в коханні, то ж я не знала, як себе поводити. Якби я знала, що все закінчиться цією статтею, відразу ж втекла б! Та Морський, очевидно, вирішив, що я не можу не відповісти взаємністю, і поліз цілуватися. Хвала небесам, що нагодився Роман, бо інакше я б точно виблювалась просто на Даню.
То Роман бачив, як Морський намагався тебе поцілувати? – хихикнув Назар. – І нічого не розповів?! От, конспіратор!
З якої це речі, йому про це розповідати? – знизала плечима Катя. – Роман - не такий ідіот, як ви всі думаєте.
Облиш! Ніхто і не думав би, що Роман - ідіот, якби він не зв’язався з Тупілкою! Я впевнений, що якраз цій хитрій бестії він і розповів про те, що бачив. Та швиденько скумекала, що з цього можна мати зиск. Статтю  все ж написала Шпичка, а вона і кроку не зробить без своєї любої подруги! От і скажи після цього всього, що наш брат - не ідіот!    
Ні-ні! – заперечила Агата. – Я розмовляла з Романом і він обіцяв нікому не казати!
Ой, Гаті! Між ними вже давно немає таємниць! Він – такий лопух, що буде захищати й Лару!
І все-одно! – стояла на своєму Агата. – Як навіть припустити, що Роман дійсно все розповів Ларі, то вона аж ніяк не могла знати про те, що було в замку!
А що було в замку? – нетерпляче запитав Назар.
Смерч забрав у мене дуже багато сил. Я все ж не звикла робити такі речі! Отож, мені було дуже погано, важко було, навіть, на ногах стояти. Я мало що тямила. Морський, помітивши це, притяг мене у замок майже без пам'яті.
Негідник! – вхопився на ноги Назар. – Якщо він хоч пальцем тебе торкнувся – я його по стіні розмажу!
Заспокойся! – приструнила його Катя. – На нас і так озираються!
Ні, Назаре! – заспокоїла Агата. – Цей „закоханий” знайшов собі інше заняття! Доки я лежала без тями, він обшукував мій замок!
Та ти що?!! – здивовано вигукнули Назар з Катею.
Саме так! Мені пан Ференц потім розповів!
Привид? – уточнила дівчина.
Так! А коли я отямилася, він знову кинувся до мене зі своїм коханням. Я сказала, що між нами нічого бути не може, а Морський почав благати хоча б дружби. Я тоді не знала, що він блукав по замку, тож погодилася. Даня ж вирішив на прощання поцілувати мене. До речі, мене знову ледь не знудило! І в цей момент зайшла Савет...
Тепер зрозуміло, чого вона, навіть, імені твого чути не хоче! – скрушно похитала головою Катя.
Але я ні в чому не винна! – обурилася Агата. – Якби Ліза виявила таку ласку і хоча б добре подумала, то відразу ж усе б зрозуміла!
Ви обоє вперті і не хочете поступатися! – спокійно зауважила дівчинка.
Я не вважаю, що у нашій сварці є моя вина! – сердито відповіла Агата.
 Катя у відповідь тільки похитала головою.
А знаєте, що я думаю, дівчата? – задумливо промовив Назар. – Здається я знаю, хто посприяв виходу статті!
Хто? – нетерпляче вигукнула Агата.
Якщо подумати логічно... – Катя хмикнула при цих словах, - Катерино! Не тільки ти знаєш таке слово. Так от! Якщо подумати логічно, то про обидві ваші зустрічі, я маю на увазі біля кафе і в замку, знали тільки ви двоє...
І що? – не розуміла, до чого він хилить, Агата.
Ну, як що? Агато, якщо ти раптом не вирішила стати зіркою сьогоднішнього випуску „Лумізора”, то залишається тільки сам Морський.
 Агата з Катею застигли з розкритими ротами.
Ви тільки подумайте. Ніхто інший не міг цього зробити!
А якщо хтось просто бачив, як він відводив Агату до замку? – несміливо припустила Катя.
Малоймовірно! – заперечив впевнено Назар. – Тоді всі були заклопотані пожежею і смерчем. Навряд чи, комусь було цікаво розглядати з ким прогулюється Агата. І не треба забувати про кафе! Як не крути, окрім нього звинуватити нікого!
Але навіщо йому це потрібно? – здивувалася Агата.
Я звідки знаю? – знизав плечима Назар. – Може він думав, що це допоможе тебе завоювати. Статтею він вбивав два зайці: розривав стосунки з Клавою і ставив усіх перед фактом, що у вас - кохання!
Я роздеру його на шматки! – не витримала Агата.
Як грубо! – скривився Назар. – Невже тобі ні краплі не шкода „закоханого хлопця, що мріяв дотягтися до зіроньки”?
 Агата боляче штурхонула його ліктем.
Все-все! – Назар примирливо підняв руки. – Більше не буду!
Що ж мені тепер робити?
А нічого! – порадила Катя. – Ліза скоро одумається. А Морський відчепиться. Не може ж він вічно тебе переслідувати?!
Сподіваюсь так і буде! – з надією погодилась Агата.
 Вони підвелися з лавочки і пішли додому. Агата запрошувала Токарських до себе, але Назар був покараний Світланою Романівною за те, що зламав скелет на уроці анатомії, тож був позбавлений можливості гуляти у вільний час, а Катя була не готовою до зустрічі з Воронським привидом. І, хоч Назар запевняв сестру, що той - „нічого так чувак!”, дівчина навідріз відмовилася наближатися до замку. Зрештою, Агата вирішила, що так навіть краще, - буде змога про все спокійно поміркувати.
 Вкотре вона переконалася в тому, що потрібно слухати свою інтуїцію. Морський їй відразу не сподобався, тож – не треба було згоджуватися на дружбу. Агата сподівалася, що він не здумає навідати її найближчим часом, бо вона за себе зараз не відповідала! Буде краще, якщо Даня якнайшвидше викине її з голови!
 Ворон іще два тижні смакував лумізорівську статтю. Більше обговорювати було нічого, бо окрім тої писанини, ніяких доказів стосунків між Морським та „багатійкою з Воронського замку” цікаві жителі не отримали.
 Агата на цей час залягла у підпілля. Тільки не тому, що боялася надмірної цікавості(хоча і такий момент був присутній), вона вирішила, буде краще не потрапляти на очі Клавці. Звісно, сумління Агати було чистим, та вона знала, що дівчина буде страждати. А зайвих хвилювань приносити не хотілося! А ще, Агата принципово не хотіла зустрічатися з Лізою. 
 Назар разом з хлопцями навідувався до неї щоденно. Вони приносили їжу з продуктового супермаркету і розповідали останні новини. З їхніх слів, у цій історії з Морським був тільки один позитивний момент – виявилося, що сердечні справи цікавлять воронців куди більше, ніж виникнувший невідомо звідки смерч. Тож Агата могла не хвилюватися, що хтось довідається про її магічні здібності. Але це було занадто малою втіхою для неї. 
 Тричі заходив і пан Барський. Йому доводилося підготовувати сад Агати до холодів, які обіцяли на початку листопада. Говорили вже й про сніг. Зими у Вороні були теплими, тож йому непотрібно було викопувати троянди. Вистачало мороки і з опалим листям. Мало того, що і в саду дерев вистачало, так іще й вітер наносив його з Дрімучого Лісу. Опісля роботи Лев Платонович з Агатою пили чай і говорили про різні речі. Тему статті він тактично оминав, а самій Агаті, звісно, те ж не дуже хотілося про це говорити, тож їхні бесіди проходили досить спокійно і весело. Лев Платонович багато розповідав про молоді роки і свою роботу в „Лумізорі”, а Агаті дуже подобалося його слухати. 
 Що ж до Морського, то він таки виявився нахабою і, навіть, декілька разів приходив до замку. Агата була обачною і відправляла на розвідку пана Ференца чи котрусь з щіток (ті могли непомітно побачити, хто прийшов), і жодного разу не відчинила йому. Звісно, вона знала, що колись все-одно з ним потрібно поговорити. Просто Агаті хотілося, щоб це „колись” було якомога пізніше! 
Увесь вільний час, коли її ніхто не провідував, Агата проводила у бібліотеці. Книги завжди були для неї найкращими друзями та розрадниками - чи то сопливий збірник віршів Маврикія, чи „Тактика ведення війни Філіпа Флома”. До речі, на тактику Агата надибала випадково і спочатку відкинула подалі. Потім їй стало цікаво і вона все ж пролиснула декілька сторінок. В результаті Агата так захопилася, що читала цю книгу, не відриваючись, два дні. Головним у війні Філіп рахував досконале знання свого супротивника, починаючи від найбільших його чеснот, і, закінчуючи найменшими його слабкостями; а найдієвішою зброєю він вважав хитрість і розум. Його думки були підтверджені декількома реальними історіями з битв різних часів. Розумна розстановка військ і широка сітка шпигунів, запевняв Філіп, найголовніше у війні. Інформація і чуття, і ніяк не чисельна перевага, приносять перемогу. А ще сила лідера! Воєначальник повинен вміти переконувати, давати надію і віру, випромінювати сміливість і впевненість, і ніколи, за жодних обставин, не показувати своїх слабкостей! Книга надзвичайно сподобалась Агаті. 
 Після двотижневого усамітнення, Агата почала відчувати, що стіни Воронського замку починають давити на неї. Все це почало нагадувати Монкар, особливо, якщо додати книжки. Тож, прокинувшись ранком першого листопада, вона подумала, що потрібно закінчувати з цим добровільним ув’язненням і починати вирішувати свої проблеми. Хоча, якщо подумати, проблем у неї, по суті, не було! Просто потрібно було дещо прояснити...
 Впевнивши себе, що все на світі вирішується дуже легко, Агата зважилася навідатися до Токарських. Була п’ятниця, тож Назар з Катею мають бути в школі, а Роман з Лізою на роботі. Це і потрібно було Агаті! Пані Токарська була мудрою жінкою, і хоч порад вистачало від Ференца та Лева Платоновича, але в ситуації з хлопцем була б доречніша настанова саме від неї. Агата натягла на обличчя безтурботну посмішку і поспішила до будиночку Токарських. Та обманути удаваним спокоєм Світлану Романівну не вдалося.
Як ти схудла! – заломила жінка руки, побачивши її на порозі. – Заходь швиденько. Зараз я тебе погодую!
 Після її харчів сніданок, приготований пані Токарською, був, як манна небесна! Наївшись досхочу, Агата відкинулася на табуреті і лише тоді згадала, що навіть не привіталася.
Ти сита? – посміхаючись, запитала Світлана Романівна.
Я така сита, що мені, навіть, важко говорити! – відповіла вона, задоволено потираючи живіт. – Два тижні я голодувала!
Чому ж ти не приходила?
 У відповідь Агата насупилася і ніяково відвернула погляд.
- Все зрозуміло! – зітхнула пані Токарська. – Ви ще й досі не порозумілися з Єлизаветою?
 Агата похитала головою:
В цьому немає моєї вини! – постаралася вона виправдатися.
Ти вважаєш, що у цьому є вина Єлизавети?
Світлано Романівно! От, скажіть мені чесно – ви повірили в те, про що писала стаття?
Люба, - пані Токарська взяла руки Агати у свої і подивилася їй просто в очі, - Я повірю в те, що ти мені розповіси!
Це - неправда!
Неправда! – відразу кивнула Світлана Романівна.
 У Агати мов камінь з душі впав. 
-  А от Савет повірила і навіть не захотіла мене вислухати! 
- Серденько, її можна зрозуміти. Клавка - її подруга...
- А я тоді хто? – продовжувала сердитися Агата.
- Ти – теж її подруга! – терпляче промовила пані Токарська. – Єлизаветі доводиться розриватися між вами обома...
- Вона не розривається! – заперечила Агата. – Вона відкрито на стороні Клавдії, вона її втішає, підтримує.
- Це – природно, люба! Адже Клаві зараз дуже важко...
- А мені? – перебила Агата. Її щокою потекла сльоза і вона швиденько її втерла, - Мені не важко? Я не давала жодного приводу для такого ставлення! Жодного!
   Світлана Романівна важко зітхнула і задумалася:
Єлизавета – моя дитина. Я знаю, що вона – чесна і справедлива, а ще вона вміє визнавати свої помилки. Ось побачиш, - скоро вона зрозуміє, що була не права і попросить у тебе пробачення.
Вся біда в тому, - схлипнула Агата - що я не знаю, чи хочу цього...
Так! – кивнула пані Токарська. – Зі свого боку ти теж маєш вирішити чи пробачати їй!
Дякую вам. – вона насправді була дуже вдячна, адже Світлана Романівна не стала ні на сторону Савет, ні на її сторону. – Можливо я зараз скажу дурницю, але... але іноді мені хочеться, щоб ви були моєю матір'ю!
 Агата прикусила губу, та, схоже, її зізнання не викликало неприязні з боку Світлани Романівни. Вона широко посміхнулася і відповіла:
Я завжди готова тобі допомогти, люба!
Дякую вам ще раз!
Гаті? – запитала пані Токарська через хвилю. - Я хочу знати, що сталося з твоєю сім'єю? Де вона зараз?
  Агата насупилася.
Якщо тобі неприємно чи не хочеться про це розмовляти, то можеш не відповідати...
Ні-ні! Приємного в цьому і справді мало, але розповісти вам про них колись доведеться, тож чому не зробити це сьогодні? Та, власне, і розповідати майже нічого. Вони покинули мене відразу після народження...
Чому, люба? – здивувалася Світлана Романівна.
 Агата задумалася. Якщо чесно, то злість на них ніколи не давала їй спокійно обдумати ті давні події.
Якщо говорити відверто, то мене від них забрали... – спробувала пояснити вона. - Але вони не зробили нічого, щоб мене повернути! Нічого! Вони просто забули про мене і все! Викреслили зі свого життя!
Люба! Мені важко повірити в те, що ти говориш! Як батьки можуть забути про свою дитину? 
Виявляється, мої змогли! – гірко запевнила Агата. – У мене ще є брат. Певно, йому і дісталася вся їхня любов. – вона задумалася і пригадала їхню зустріч біля суду, - Знаєте, я бачила їх всього раз в житті. Вони просили пробачення, казали, що любили мене всі ці роки...
А ти... Що ти, Гаті? – на очах Світлани Романівни виступили сльози. – Ти їх не пробачила?
Я б ніколи не змогла їх пробачити! Та й навіщо? Коли вони мені були потрібні понад усе на світі – їх не було поруч, а, як тільки я отримала все, про що тільки можна мріяти, вони тут як тут!
Ти не дала їм жодного шансу!
Так! – кивнула Агата і витерла рукавом сльози, - Мені байдуже! Я не хочу про них думати! Я будую нове життя, де для них немає місця!
 На кілька хвилин запанувала тиша – кожен думав про своє. Агата намагалася втамувати злість і відразу, котра виринула в душі при згадці про батьків, а пані Токарська... Хто зна, що думала жінка, дивлячись на дівчину, від котрої відмовились і котра потім відплатила тою ж монетою? 
А... А твоє життя на острові? Ти розповідала, що тебе виховував чоловік! Там тобі жилося добре? – голос Світлани Романівни тремтів.
Це був просто кошмарний сон, який, на щастя, закінчився! – видихнула Агата. – Давайте більше не будемо про це. Зрештою, я ні про що не шкодую, адже все сталося так, як і повинно було. Тепер я цілком задоволена своїм життям, нехай в ньому все не так солодко, як мені б хотілося, але, я впевнена, - у мене все буде гаразд!
 Жінка продовжувала пильно дивитися на неї.
Я вам нічого не розповіла, хоч і наговорила багато. – сумно зітхнула Агата.
Тільки скажи... Ти щаслива?
Не знаю... Я повинна, але... Не знаю.
 І це було найсумнішим! Агата дійсно отримала все, про що мріяла, але чи зробило це її щасливою?
Знаєш, в теперішньому світі так мало людей, схожих на тебе...
Припиніть, Світлано Романівно! – стало ніяково Агаті. –Я така ж, як і інші!
Ні! Не така! – пані Токарська похитала головою і хвилю задумалася. Та, вочевидь, продовжувати розпити про сім’ю вона більше не хотіла, тож просто спитала. – Як ти себе почуваєш? Повторних нападів не було?
 Агата відчула, що жінка чогось не договорила, але повертатися до теми не хотіла
Ні! У мене все добре! 
Мені вчора телефонував лікар Доносик. Він теж хвилюється. Через ту пожежу, він не встиг тебе оглянути.
Думаю, що це не потрібно! – заперечила Агата. 
 Їй зовсім не хотілося знову їхати до лікаря і турбувати пані Токарську чи Романа. А ще їй зовсім не хотілося згадувати те жахливе видіння. 
Люба, тобі потрібно уважніше ставитися до свого здоров'я.
Запевняю вас, Світлано Романівно, я буду дуже уважною! – перебила Агата. – При найменших ознаках якоїсь хвороби я негайно звернуся до лікаря! Обіцяю!
 Пані Токарська тільки скрушно похитала головою – вона була матір'ю п’яти дітей і відчувала, коли її хочуть надурити! Але розповідати Агаті про це не стала...
 Покинувши будиночок Токарських, Агата вирішила прогулятися в міському парку. Потрібно було показати, що вона зовсім не ховається від допитливих очей, як усі думають. До того ж раптово прийшла думка, що така проблема, як Морський, взагалі не варта її переживань. Теж цабе знайшлося!
 Надворі було сиро і похмуро, тож парком гуляли тільки декілька закоханих парочок, що розтирали одне одному руки і стрибали, зігріваючись, мов горобці. Ще кілька учнів прогулювали уроки і добрий десяток двірників, що вигрібали листя. 
 Агата сіла на лавочку і подивилася кругом. Було так незвично бачити голі дерева. Краще б вже пішов сніг, тоді б вони одяглися в білі шубки, а морозними ранками покривалися сріблястою памороззю. А зараз дерева мали дещо сирітський вигляд і справляли не дуже приємне враження.   
Доброго ранку, Гаті! – пролунав збоку знайомий сумний голос.
Привіт, Клавдіє! 
 Агата не знала чи була її посмішка доречною, якщо зважити на ситуацію, але вона настільки була рада, що Клава підійшла і заговорила перша, що не могла її стримати. Виправдовувало Агату тільки те, що вона поводилася щиро. Клаву, певно, здивувала така її поведінка, але вона все ж, хвилю подумавши, сіла поруч. Дівчина не знала з чого почати розмову і Агата теж вважала за краще мовчати.
Я хочу... – несміливо почала Клавдія і облизала пересохлі губи. – Я хочу, щоб ти мені все пояснила...
 І тут Агата розізлилася. Виходить все, чого вона хотіла, це тільки ткнути пальцем в нібито її нечесність та підлість?
-  А я не вважаю, потрібним пояснювати тобі щось! – сердито відповіла вона.
 Агата чекала, що після цього Клавдія піде геть, але дівчина цього не зробила.
Чому?
Ти ще питаєш чому? – обурилася Агата. – Бо немає, що пояснювати. Якщо твоєму Морському щось спало на гадку, то я тут при чому? Він мені не потрібен і я ніколи в житті ним не цікавилась! Якщо ти хочеш почути пояснення, то іди до свого хлопця!
Він більше не мій хлопець... – сумно промовила дівчина.
Вухам не вірю! – розгубилася Агата. – Невже ти ще й сумуєш за ним?
Я його кохаю! – відповіла Клава і опустила голову.
Він не вартий твого мізинця! – запевнила Агата. – Невже можна страждати за хлопцем, котрий тебе не тільки не любить, а й, навіть, не поважає?!! Чому ти дозволяєш так чинити з собою?
Ти просто ніколи не кохала і не можеш мене зрозуміти, - спробувала виправдатися Клавдія.
Можливо я і не знаю, що таке кохання, та я знаю, що таке почуття власної гідності! У мене є гордість! – злості Агати не було меж. Вона не могла зрозуміти, як така дівчина, як Клава, може хвилюватися через такого дурня, як Даня?!!
Не говори так... – розплакалася вона.
Я буду так говорити, бо ти настільки засліплена Морським, що нічого не бачиш! Б’юся об заклад, ти б пробачила йому усе, що він тобі заподіяв!
 Клавдія, схлипуючи, кивнула.
Він – підлий зрадник, що не вартий твоїх сліз! – Агата витягла з кишені дощовика хустинку і витерла їй сльози. – Він тебе не кохає! Більше тобі скажу, він не кохає нікого, бо все, що його цікавить, це - гроші!
Чому ти так говориш?
Бо це він замовив ту статтю в газеті! Морському навіть не вистачило сміливості, щоб пояснити тобі все. Ти думаєш, він вчинив так, бо кохає мене? Як би не так! Під час пожежі, коли мені стало погано, він довів мене до замку, а, коли я знепритомніла, він кинувся оглядати замок, щоб впевнитися, що я й справді така багата, як про мене говорять!
Ні-ні-ні! – захитала головою Клавдія. – Не може бути!
Ще й як може бути! Твій Морський мені непотрібен і задарма! Я вважаю, що і тобі поруч з ним не місце!    
Це неправда! Чуєш? – Клава схопилася на ноги і люто дивилася на неї. – Я знаю Даню все своє життя і він не може бути таким, як ти розповідаєш!
Отямся, Клаво!
Ні! – зупинила вона Агату, піднявши руку. – Я більше не бажаю чути жодного слова. Я повірила б, що він може закохатися в іншу, я б повірила, що йому вдалося так швидко забути про мене. Але я ніколи, чуєш, ніколи не повірю, що Морський здатен на те, про що ти розповідаєш! Даня – найкраща людина в світі, а ти... Ти – дурепа, що не може оцінити його почуття!
 Клавдія різко розвернулася і пішла геть, а Агата вражено розкрила рота.
Та ти - хвора! – кинула вона вслід Клавці, але та, навіть, не обернулася. – Хвора! – повторила Агата вже тихіше.
 Ось кому потрібно іти на прийом до лікаря Доносика! Це ж треба! Агата розповіла їй правду, а Клава не повірила жодному слову. Невже можна закохатися так, щоб не зважати ні на що? Вона ще й залишилася винною в тому, що не „оцінила почуття найкращої людини в світі”! Маразм якийсь! Агата здригнулася і подумала, що краще вже зовсім не мати хлопця, ніж отак боготворити його і дозволяти йому плювати на себе і свої почуття.
 Намагаючись подолати роздратування, вона пішла додому. Декілька разів ловила себе на тому, що починала вголос переконувати Клавдію у своїй правоті, ніби та могла її почути. Вона різко зупинилася і, закривши очі, порахувала до десяти. Треба опанувати себе. Ще не вистачало, щоб у „Лумізорі” з'явилася нова стаття про те, що ,дивакувата власниця Воронського замку” розмовляє сама з собою! А взагалі-то життя Агати складалося зовсім не так, як вона собі уявляла! Проблеми були зовсім не таким, як вона думала. Чи могло коли-небудь їй спасти на гадку, що причиною всіх її бід стане хлопець, якого вона не тільки не кохала, а й взагалі терпіти не могла?
 Минувши будинок Токарських, Агата з подивом помітила замкового муру дві машини. Одна належала Романові – її Агата відразу ж упізнала, а інша була великим всюдиходом з дивною коричневою зірочкою на дверцятах. Коли Агата підійшла ближче, то прочитала надпис, що розміщувався кругом зірки, - „Дільничий Ворону”. Вона здивовано знизала плечима. Що могло знадобитися міліції в її замку? 
 Агата швиденько перестрибнула через грязюку і ступила на мощену доріжку. Роман з високим молодим хлопцем сиділи на фонтані, що, не зважаючи на холодну осінь, продовжував бити струменями води. Незнайомець розповідав щось веселе, а Роман несамовито сміявся. Агата ще жодного разу не бачила його таким. Він зовсім не зважав, що бездоганно випрасуваний костюм м’явся. Окуляри недбало лежали просто на фонтані. Його посмішка була щирою і Агата спочатку вирішила, що обізналася. Помітивши її на доріжці, Роман ніяково розкашлявся, швиденько нап’яв на носа окуляри і розправив складки на костюмі. Агата втамувала смішок і підійшла до них.
 Незнайомець був на декілька сантиметрів вищий Романа. Одягнений в синю форму дільничого, широкий кашкет ховав копну яскраво-рудого волосся. Все його добродушне обличчя разом з широким носом, було покрите густим ластовинням. Він продовжував посміхатися, хоча його зелені очі вивчаюче оглядали її. 
Доброго дня, Агато! – кивнув Роман. – Дозвольте вам відрекомендувати дільничого нашого містечка - Захара Долину.
І вам доброго дня, Романе! Агата Кровська. – відрекомендувалася вона, тиснучи широку долоню міліціонера, - Рада знайомству! 
 Агата справді була рада – рудоволосий дільничий сподобався їй відразу!
І мені дуже приємно, панно Кровська...
Можна просто Гаті! – зашарілася вона. 
 Дільничий дивився приязно і досі тримав її руку у своїй:
Тоді я – просто Захар. – Раптом він повернувся до Романа і весело йому підморгнув. –Ти не збрехав, друже, вона – і справді красуня!
 Агата здивовано відкрила рота. Вона аж ніяк не чекала компліментів, а тим більше не очікувала, що Токарський-старший вважає її красунею. Роман знову закашлявся і чомусь почервонів. Агата вирвала свою руку – їй стало ніяково.
Можу запросити вас на чай? – запропонувала вона і тут же пожалкувала – не треба було і заїкатися про чай - якщо дільничий ризикне його спробувати..!
Не можу вам відмовити! – чарівно посміхнувся Захар. – До того ж нам потрібно поговорити.
Он як! І про що ж, дозвольте поцікавитися?        
Давайте спочатку вип'ємо по чашечці. Згода? – ухилився від відповіді міліціонер.
 Агаті залишилося тільки знизати плечима і запросити їх до замку. Дільничому Долині аж мову відняло, коли вони проходили Залою Лицарів. Його, втім як і будь-якого чоловіка, безперечно захоплювала зброя. Він висловив Агаті своє щире захоплення колекцією і отримав у відповідь не менш щиру посмішку. 
 Готувати чай без допомоги магії виявилося дуже важко. Агата забула увімкнути електрочайник і хвилин п’ять розгублено дивилася на нього, не розуміючи, чому вода не гріється. Вирішивши, що потрібно почекати іще, вона витягла чашки і перерила пів шафи у пошуках пакетика чаю. Агата знала напевне, що десь має бути ціла коробка, вся біда була в тому, що вона ніколи не слідкувала за тим, куди саме розпаковуються продукти з її пакунків. Та справжнє жахіття чекало на неї, коли вона відкрила холодильник, щоб взяти торт. Виявилося. що сливовий та полуничний йогурт не можна ставити поруч – вони, очевидно, не могли вирішити, який з них смачніший. Принаймні Агата не бачила іншої причини того видовища, що відкрилося її очам – полуничний йогурт топтав собою сливовий, а з того витікало біле місиво і розбризкувалося по стінах холодильника. Шматочки торту перелякано пригиналися в кутках, а апельсини весело підстрибували, вболіваючи – хто кого. Агата швиденько гримнула дверима, сподіваючись, що ні Роман, ні дільничий Долина нічого не помітили. Та не помічати її дивної поведінки було неможливо – вони погляду від неї не відводили. Агата широко посміхнулася і вирішила, що врятувати торт можна і пізніше, а потім знову насупилася, поглядаючи на чайник.
Гаті, дозвольте мені! – промовив дільничий і посадив її за стіл поруч з Романом.
 Потім він увімкнув чайник, відчинив перші дверцята шафи, що йому потрапили під руки. Агата рота відкрила від здивування, як побачила, що там лежить чай, а осторонь – цукор. Він залив чай кип'ятком, а потім відкрив холодильник. Агата аж зіщулилася, з острахом чекаючи, яке враження на нього справлять „йогуртові війни”.
По-моєму, у вас зіпсувалися йогурти! – промовив він, витягаючи з холодильника геть розквецяні продукти харчування. – Де у вас сміттєве відро?
Там! – тицьнула рукою Агата у напрямку умивальника, сподіваючись, що воно не встигло змінити місце своєї прописки.
 Коли вони нарешті зайнялися чаєм, то Агата подумки визнала, що їй ніколи не зварити такого духмяного напою. 
Що вам відомо про пожежу в будинку пані Шкодик? 
 Питання було таким дивним і раптовим, що Агата подавилася. Роман постукав її по спині. 
Нічого! – відповіла вона, коли кашель припинився. 
 Але Захара Долину така відповідь не влаштовувала і він продовжував пильно на неї дивитися: 
Ви певні, Агато?
Так! – хитнула вона головою і відсьорбнула трохи гарячого чаю. – А чому ви мене питаєте?
І все ж, Гаті, - наполягав дільничий, не зважаючи на її питання. - Можливо ви щось пригадаєте? Або вам щось спаде на думку? Може, навіть, воно видасться вам абсурдним чи нічого не вартим...
Прошу вас, не говоріть загадками. – попросила Агата. 
 Вона почала хвилюватися, бо зовсім не розуміла до чого хилить дільничий. Не міг же він здогадатися, що смерч - її рук справа?
Гаразд! – зітхнув Долина і, кинувши погляд на Романа, продовжив, - Ви бачили пожежу?
Ну, так! Звісно бачила... 
Тоді ви напевно знаєте, що вона була жахливою. Наші пожежні не могли її загасити.
Це мені відомо! – підтвердила Агата.
А чи відомо вам, що оселю пані Шкодик було підпалено?
Що? – здивовано вигукнула Агата. – Кому це потрібно?
От ми і намагаємося дізнатися - кому це потрібно?
„Ви” - це ви і Роман? – уточнила вона.
Ромка тільки де в чому нам допомагає, - відповів Долина, а Токарський кивком підтвердив його слова.
Але я нічого не знаю! – розвела руками Агата. – Справді! Якби я знала хоч щось, я б вам сказала...
А мені все ж здається, що ви нам можете допомогти! – стояв на своєму міліціонер.
Але чим? – Агата запитально подивилася на Романа. – Ви тільки скажіть, чим? І я зроблю все, що в моїх силах!
Гаті! – почав повільно Токарський. – Річ у тім, що Захар – мій хороший друг. Коли він розповів мені про особливості пожежі, то я дещо згадав...
Що саме?
Агато, я розповів Захару, що у вашому дворі було повішене кошеня...
Але до чого тут це? – не зрозуміла вона.
Річ у тім, - промовив дільничий, - Що перед тим, як підпалити будинок пані Шкодик, хтось повбивав усіх її котів...
Боже, який жах! – зблідла Агата, відчуваючи, що її зараз знудить.
Це ще добре, що з пані Шкодик нічого подібного не сталося! – своєрідно вирішив заспокоїти її Долина. 
 Агата різко поставила чашку на стіл і побігла до умивальника.
Пробачте! – ніяково посміхнувся міліціонер, коли вона виблювала все, чим її пригощала пані Токарська. 
 Роман подав хустинку і допоміг знову сісти за стіл. Мозок Агати відмовлявся обробляти отриману інформацію! Якому хворому могло спасти на думку вбивати беззахисних істот?
Як ви почуваєтеся? – схвильовано запитав Роман.
Вже краще, - кивнула Агата. – Ви думаєте, це зробила та ж людина, що повісила кота в дворі мого замку?
Схоже на те. Крім того, в будинку виявлено залишки ґрунту разом з глиною. Розумієте, глина в наших місцях є тільки перед вашим замком, там, де оті жахливі калюжі. Саме глина робить грязюку такою липкою та брудно-жовтою...
Ви думаєте, що це я підпалила будинок пані Шкодик?
Ні-ні! Що ви?!! Звісно, я так не думаю! – заперечив міліціонер і Агата полегшено зітхнула. – Я знаю, що ви того ранку ходили на прийом до лікаря Доносика. Просто я хотів би, щоб ви згадали – хто приходив до вас того ранку? Можливо хтось просто вештався поруч? Ви когось помітили?
Мушу вас розчарувати! – розвела руками Агата. – Єдиним, хто навідувався до мене того ранку, був Роман. Саме він і пані Токарська возили мене до лікаря...
 Дільничий нетерпляче кивнув в знак того, що йому все це відомо.
Нікого поблизу я не бачила. Слухайте, на скільки мені відомо, котів у пані Шкодик було багато. Щоб убити їх всіх потрібен час. Невже жінка нічого не бачила?
Річ у тім, що пані Шкодик і досі перебуває у стані глибокого шоку від того, що трапилося! Вона пам’ятає, тільки те, що пан Барський витягнув її з пожежі і більше нічого. Бідолашна вважає, що її тваринки загинули у вогні...
Жахіття! – все ще не могла повірити у це Агата.
Це дуже неприємно! – погодився міліціонер. – Та я хотів би, аби ви пригадали той день, коли знайшли повішене кошеня на своєму подвір’ї. Можливо це допоможе нам знайти того, хто підпалив будинок!
Я... я спробую! – Агата закрила очі і зосередилася. 
 Біда в тому, що це було давно. Ну, може пересічній людині, це б так не здалося, але останнім часом в житті Агати стільки всього траплялося, що вона просто не встигала фіксувати у своїй пам'яті все: 
Я тоді дуже довго спала... до години другої точно! А потім прийшла Ліза Токарська і ми почали збиратися на день народження Клави. Потім я пішла до Токарських і повернулася додому, тільки пізно ввечері, вже після гулянки...
Нічого дивного не помітили?
Ні! – знизала плечима Агата. 
 Чи повинна вона була пояснювати дільничому Захару Долині, що все її життя – суцільна дивина?
Агато! – встряв Роман. – Того вечора ви не дозволили мені викликати міліцію і поспішно пішли з нашого будинку. У мене склалося враження, що ви знаєте, хто це зробив!
Ні! – аж надто швидко заперечила Агата. Потрібно негайно придумати щось! Не може ж вона сказати, що думала, ніби це зробив Воронський привид? І це щось повинно бути дуже переконливим, бо обвести кругом пальця банкіра та дільничого не так вже й просто! – Я просто ніколи не мала справи з міліцією!.. і.. Тому вирішила так!
 Агата зрозуміла відразу, що це - погана відмовка. Долина ніколи не повірить, що вона, бувши нажаханою до смерті, не викликала дільничого тільки тому, що не знала, як себе з ним поводити! 
Розумієте! Я тоді подумала, що це - чийсь невдалий жарт. Звісно, спочатку я дуже злякалася, та потім викинула це все з голови. 
 Агата посміхнулася, та це вийшло аж надто фальшиво – ну нікудишня з неї актриса!
Але ж вам погрожували, Гаті! – недовірливо промовив Роман. – Невже той надпис не справив на вас ніякого враження?
А що такого там було? – з вдаваним спокоєм знизала плечима Агата. – Можливо, комусь не подобається, що у Воронського замку з'явилася власниця? Може, хтось мав на його рахунок свої плани? Я ж не знаю чужих думок! Я не знала, що ця історія матиме якесь продовження. Якщо чесно, то я просто не сприйняла всерйоз ті погрози. Зрештою, писати можна, що завгодно, а от втілити написане в життя – то геть інша справа!
Але, тим не менше, хтось це втілює! – зауважив Захар. 
Не думаю! – заперечила Агата. – Якщо хотіли налякати мене, то чому підпалили будинок пані Шкодик? А якщо це все стосувалося пані Шкодик, то навіщо влаштовувати це жахіття у моєму подвір’ї?
Отже, ви наполягаєте, що між цими двома подіями немає жодного зв’язку?
Я не наполягаю... – задумалася Агата. – Я просто не бачу цього зв’язку!
 Дільничий і Роман перезирнулися між собою і Агата зрозуміла, що вони чогось не договорюють.
Я не все знаю? – запитала вона, дивлячись то на одного, то на другого.
Розумієте, Гаті, - почав невпевнено Долина. – Я і так розповів вам надто багато. Таємниця слідства і все таке. Але тепер вже мушу розповісти вам все - в будинку пані Шкодик ми знайшли чергову погрозу...
Що? – здивуванню Агати не було меж. А ще в душу почав закрадатися зрадливий страх. – Що там? Що там написано?
 Захар витяг з кишені куртки акуратно складений в поліетиленовий пакет грубуватий папір, на якому кров'ю було виведено: „Ми прагнемо свободи! Якщо відьма стоятиме на нашому шляху –будуть жертви!!!” 
 Агата відчула, як у неї починають тремтіти руки, і швиденько поклала папір на стіл:
А... а „відьма” – це що? Я?
Ми не знаємо, Гаті! – відповів Роман.
 Тремтячою рукою вона підперла лоба і знову вдивилася в надпис. Кров... Такі ж рвані літери – сумніву не було – перша і друга погрози написані однією рукою!
Заспокойтеся, Агато! – Захар поклав свою руку на її. – Я вам обіцяю, що цього психопата найближчим часом піймають!
 Але вона не була така певна. Все це безперечно стосувалося її, але яким чином? Кому вона заважала? На чиєму шляху стояла? Звідки цей „хтось” знав, що вона - чародійка? Стільки запитань, на яких не було відповіді! А найжахливіше те, що ніхто з воронців допомогти не міг! Агата була у безвиході – не просити ж допомоги у інших чарівників! Що робити?
Вам потрібно бути дуже обережною! – відповідав Долина. Агата і сама не помітила, як вимовила останню фразу вголос. – Якщо щось згадаєте, ви повинні негайно повідомити мене або Ромку. Він теж допоможе вам. 
 Токарський кивнув.
Якщо вас долають якісь сумніви чи здогади – ви повинні негайно сказати комусь з нас! Якщо ви помітите щось дивне – відразу до нас! Якщо вам знову будуть погрожувати – аналогічно! – продовжував інструктувати дільничий. – Дуже шкода, що ви викинули своє повішене кошеня і надпис! Вони нам зараз були б дуже доречні!
Я ж не думала... 
Я знаю, Гаті! – ласкаво посміхнувся Захар і прибрав свою руку. Агата тільки зараз здивовано помітила, що він стільки часу її тримав і чомусь почервоніла. Та міліціонер не надав цьому значення. Він кинув погляд на годинник і невдоволено насупився. – Я геть забув про час! Вибачте, вимушений вас залишити – на мене чекають справи!
Звісно! – кивнула Агата і схопилася на ноги, щоб провести їх до дверей. 
Гаті? – звернувся дільничий, коли вона вже закривала за ними двері. 
Так?
Можна запросити вас на танці?
Що? – розгубилася Агата і перевела погляд на Романа. Той тактовно відвернувся і вдав, що розглядає ставок.
На танці! – повторив Долина. – Вони у Вороні відбуваються тричі на тиждень – в п’ятницю, суботу та неділю.
  Агата згадала, що сьогодні саме п’ятниця.  
Але я не вмію танцювати! – зізналася вона.
Це – чудово! – радісно вигукнув міліціонер. – Я теж!
Тоді навіщо йти? – розсміялася Агата.
Будемо вчитися! – з оптимізмом видав Захар. – Погоджуйтеся, Гаті. Я певен, що вам уже набридло сидіти в чотирьох стінах!
 Вона  ледве втамувала здивований оклик – виявляється і він знав про її усамітнення! Ну, що ж! Якщо Агата піде на танці з дільничим Долиною, то, можливо, всі зрозуміють, що у неї з Морським немає ніяких стосунків?
Я згодна! – посміхнулася Агата.
 Роман здивовано подивився на неї. Він, очевидно, не чекав, що вона ось так запросто погодиться піти на танці з його другом.
От і чудово! – вигукнув Захар. – Я заїду за вами о дев'ятій! 
Буду чекати! – запевнила його Агата і закрила двері.
 Вона вперше піде на танці! Неймовірно! Що ж одягти? Агата прикусила губи – як їй зараз не вистачало Лізи. Вона б усе розповіла, допомогла б підібрати одяг... Але Ліза і знати її не хотіла! Ну, що ж! Агата покаже, що прекрасно зможе з усім впоратися і без її допомоги!  
 Раптом вона згадала, чого власне приходив дільничий з Романом. Хтось прагне, аби вона залишила замок і потрібно якнайшвидше з'ясувати хто. Страх чомусь робив Агату надто рішучою, а ще, як це не дивно, додавав сміливості діяти. Та насамперед потрібно знати, що робити?
Пане Ференце! – щосили погукала вона. – Князю, ви мене чуєте?
Чого тобі? – привид виплив з коридору, що вів до Замкової Галереї.
Ви чули, що розповіли дільничий з Романом?
Юна панянко! – повчально підняв палець угору князь Ференц. – Щоб ви знали - підслуховування принижує гордість...
Так чули чи ні? – перебила Агата. Вона не мала ані часу, ані терпіння, щоб зараз вислуховувати непотрібні теревені.
Звісно, чув! – ображено склав руки на грудях князь Ференц.
І, що ви думаєте про все це?
Думаю, хтось хоче вас позбавитися, юна панянко! – просто відповів привид. 
Ну, дякую! – буркнула Агата. – Невже не можна було сказати це якось тактовніше?
Я ж не ваш міліціонер, щоб обнадіювати!
Я не просила вас мене обнадіювати! І, крім того, міліціонер – не мій!
Тоді поясніть, юна панянко, що ви хочете почути і я все скажу! – сердито кинув князь Ференц.
Нічого я не хочу! – заспокоїлася Агата. – Просто я дуже сподівалася, що ви дійдете якогось більш хорошого висновку. Вибачте мені!
Нічого! – привидові явно подобалося, коли перед ним вибачаються. – Але я справді сказав, що думаю. Вам дійсно потрібно бути дуже обережною.
Ви ж завжди в замку! – згадала Агата, - Можливо щось бачили?
 Привид заперечливо похитав головою:
Юна панянко! Вам прекрасно відомо, що я не можу зробити звідси ні кроку. І, якби мені було про щось відомо, я б розповів вам усе ще в той вечір, коли ви накинулися на мене з обвинуваченнями, буцімто все це скоїв я!
Логічно! – мусила визнати Агата.  – Мене все це так втомлює! Раніше, перебуваючи у в'язниці, я хоч знала, хто в цьому винний, і могла спокійнісінько сердитися. А зараз я і уявлення не маю, хто бажає мені зла! Як ви думаєте, пане Ференце, можливо, це все робить чарівник, якому наказано за мною шпигувати? Якщо він звісно існує...
Існує, існує! – запевнив її князь. - Хоча я дуже сумніваюся, що чарівники могли б так чинити! 
Але чому?
А тому, що їм це непотрібно! Вони хочуть, щоб ви були під цілодобовим наглядом, а не того, щоб ви раптом стали переховуватися. До того ж, навіщо їм відправляти вас до замку, щоб потім таким чином виганяти? Ні-ні! Тут багато чого не співпадає!
Тоді хто? Хто, окрім них, може знати, що я - чародійка? Кому я заважаю?
Не знаю. – розвів руками привид. – Але треба поводитися дуже обережно. На вашому місці я б не дуже розраховував на допомогу дільничого чи ще когось – у магічних справах від них ніякої користі.
Тоді у кого попросити допомоги? – похитала головою Агата. – У мене немає друзів серед магів!
Зате вони є у мене!
Кого ви маєте на увазі?
Пам’ятаєте, я розповідав про свого друга Бора? Ну, того, що працює в „Асоціації”?
А! Ну, так! Звичайно! Ви думаєте – він зможе мені чимось допомогти?
Принаймні він можливо дізнається, кому все це потрібно?
Було б добре! – погодилася Агата. 
 Насправді вона думала, що користі з цього не буде, але у її випадку не можна було гребувати будь-якою допомогою, тому про свої міркування вголос нічого не сказала.
То я піду напишу йому! – привид шугонув у напрямку Замкової Галереї, але раптом обернувся і хитро посміхнувся, - А вам, юна панянко, варто вже починати ритися в гардеробі – до дев’ятої залишилося не так вже й багато часу!
 І швиденько зник, не давши Агаті щось відповісти. Тож вона тільки підкотила очі і пішла до кухні, щоб прибрати стіл. Але виявилося, що це непотрібно. Без нагляду сторонніх очей чашки спокійно полоскалися в умивальнику, а залишок торту зручно мостився на полицях холодильника. От тільки з смітника долинав якийсь дивний звук. Агата підійшла і тихенько підняла кришку відра – два йогурти й досі чубилися.
- Дурні! – вилаяла їх Агата і сердито кинула кришку на місце.
 Потрібно заспокоїтися і хоча б на деякий час забути про свої проблеми. Вона сьогодні йде на танці! Ось, про що потрібно було думати! Агата ніколи не ходила на танці і не мала уявлення, що на них вдягають? Де вони проходять? Як танцювати? Це був не бал, то ж точно відпадають вечірні сукні. Але ж чи підходять джинси? Цілком можливо! Адже це - молодіжна вечірка. Але ж... А ще ж потрібно подумати про зачіску! Агата починала жалкувати, що так необачно погодилася піти на ті кляті танці. Може не пізно придумати якусь відмовку? Ну, захворіла... Чи натякнути на інші плани, про які раптово згадала? Сказати - немає, що вдягти? Нісенітниця якась! Якщо сказати, що хвора – потягнуть до лікаря, а Агата не хотілося дарма хвилювати пані Токарську(вона б точно про все дізналася!). І які такі плани, якщо Агата уже два тижні не виходить з замку? Про одяг краще взагалі не заїкатися! Це ж треба, щоб у найбагатшої жительки Ворону не було навіть що одягти на дискотеку! Засміють! 
 Агата важко зітхнула. За цей час, протягом якого вона вигадувала відмовки, можна було вже й одяг підібрати. Скрушно похитала головою – щоб на її місці робила Ліза? Агата все ж змушена була визнати, що, не зважаючи на сварку, вона за подругою дуже сумувала. Як все складно у людському житті! Ще декілька місяців тому Агату турбували геть інші проблеми. Якби хтось тоді сказав, що скоро найбільшою трагедією для неї буде невміння підібрати собі одяг, вона б розсміялася йому в обличчя. А зараз... Ні, дурня все це! Дільничий же запросив її на танці зовсім не тому, що вона шикарно виглядала! А ще (Агаті хотілося в це вірити!) його мало цікавили гроші. Виходить, вона йому сподобалася така, якою є. Тож хвилюватися через свій зовнішній вигляд не варто!
 Через мить Агата знову передумала – чого це вона має подобатися Захарові такою, якою є, якщо він і гадки не має якою є вона? Але ж міліціонер сподобався Агаті, хоч вона теж нічого не знала про нього! Все! Досить! Агата відчула – якщо подумає про це ще хоч хвилину, то в неї розпухне голова. Щоб розслабитися, вона прийняла ванну. Вода була такою теплою і заспокійливою, що Агата заснула просто в ній. З доброго дива їй наснилася Лара Тупілка. Вона бігала за нею з садовими ножицями, дещо схожими на ті, які належали пану Барському, і грозилися повисмикувати з неї все волосся. Лара вже майже піймала її. Щоб вивернутися, Агата гайнула в сторону, а наяву – вона з розмаху хитнула головою і врізалася в бортик  ванни.
А бодай тобі! – вилаялася, притуливши руку до забитої скроні. Під пальцями набігала гуля. – Ще не вистачало піти на танці з синцями! 
 Вона вилізла з ванної і закуталася в широкий рушник, що підлетів під руку. Підійшовши до дзеркала, з полегшенням помітила, що синець був невеликий і його запросто можна було заховати, напустивши на лоб пасмо волосся. 
 Зрештою, на танці ідуть, щоб розважитися. Тому Агата вирішила відкинути дурне хвилювання і вдягтися в те, що потрапить під руку. А ще вона не буде звертати жодної уваги на цікаві погляди. І, навіть, якщо Агата буде танцювати, мов орангутанг, то все-одно весело проведе час, не зважаючи ні на що!
 Радіючи, що ванна так покращила настрій, Агата з загрозливим виразом обличчя підійшла до шафи – нехай би вона тільки спробувала зараз її розчарувати! Потім закрила очі і запустила руку, намацала щось приємне на дотик і витягла це з шафи. В її руках виявилося тоненьке чорне плаття, воно мало рукави, що розширювалися до низу, і було таким коротеньким, що Агата відразу засумнівалася. Та, що поробиш? Була восьма година, а вона ж іще навіть не думала, що робитиме з волоссям! Натягнувши плаття, Агата повертілася перед дзеркалом. Все виявилося не так погано, як їй видалося на перший погляд – плаття облягало її стан до поясу, а далі, до низу розширювалося і не створювало ніяких незручностей. Єдине, що не подобалося Агаті, це його довжина. Порившись у шафі, вона витягла чорні нейлонові колготки з дрібним візерунком. Тепер волосся. Якби Агата не додумалася заснути у ванній, воно б уже досі висохло, а так... Трохи поміркувавши, вона закрутила його на потилиці у тугий вузол. Потім витягла довгі чоботи на підборах і накинула чорне пальто. Воно сягало колін і було на трішки довше за сукню. 
  Тепер Агата могла сісти і спокійно чекати дев’ятої. Хоча спокійно звісно не вийшло! Якщо добре поміркувати, то виходить, що вона сьогодні не просто іде на танці! Просто танці були б, якби вона пішла на них приміром з Лізою. А так... Виходить, у неї сьогодні побачення! Дійшовши такого висновку, Агата здивовано відкрила рота. Звісно дільничий Долина симпатичний, але ж... Якби їй таке спало на думку тоді, коли він її запрошував, то Агата добре подумала б над тим, чи варто погоджуватися?! Вона раптом розсердилася на себе, це ж треба бути такою наївною, щоб навіть не відразу зрозуміти, що тебе запросили на побачення! Не дивно, що Роман так на неї подивився! Він певно подумав, що вона - дівчина легкої поведінки... або ще щось! Спочатку відбиває хлопця від подруги, а через декілька днів спокійнісінько іде на побачення з іншим! Стоп! Між нею і дільничим нічого бути не може! Але ж він, тепер, коли Агата погодилася піти на танці, можливо думає інакше? Ну, що ж, тоді вона буде змушена його розчарувати! 
 Агата сіла на ліжко і мимоволі подивилася на себе в дзеркало. Не її вина, коли хтось собі щось на думав! Можливо вона і не вміє виказувати свої почуття, багато чого не розуміє і тільки вчиться на своїх помилках, та життя надто коротке і надто примхливе, щоб звертати увагу на такі дрібниці. „Якщо серце і думки чисті...” Так здається сказав пан Барський. Як правильно він сказав! Нічого більше немає значення...
 Замком пронісся стукіт дзвінка. Агата подивилася на годинник – він показував дев’яту. Вона і не помітила, як минув час. Поправивши зачіску, пішла до дверей.
Ви ще гарніші, ніж я вас запам’ятав! – захоплено промовив Захар.
А ви дуже пунктуальні! – зауважила Агата, посміхаючись. 
 Він теж виглядав не так, як у ранці. Форму дільничого замінили світло-сині джинси та чорна шкіряна куртка. Був відсутній і капелюх і тепер руде волосся спадало на плечі хвилями.
Дивитеся на моє волосся?
Вибачте! – почервоніла Агата.
Нічого, я вже звик! У школі мене через нього завжди обзивали.
Он, як! – посміхнулася Агата і, причинивши двері, пішла до муру.
Саме так! А... ви що? Не замикаєте замок?
А навіщо? – здивувалася Агата. –Якщо чесно, то мені це ніколи не спадало на думку. 
Не боїтеся, що вас пограбують? – не вгавав Долина.
Ну, що ви? – розсміялася безпечна господиня. – Воронці аж надто бояться привида! Вони обходять мій замок десятою дорогою!
Ну, як хочете! – знизав плечима дільничий. – Це я так... Професійне!
Розумію. Ходімо? 
Звісно!
 Міліціонер допоміг їй перейти через грязюку і посадив на переднє сидіння свого всюдихода. Потім обійшов машину і сів за кермо.
А він існує? – запитав він, коли вони виїхали на дорогу і минули будинок Токарських.
Хто? – не зрозуміла Агата.
Ну, Воронський привид?
Звісно, існує! – розсміялася вона.
І ви його зовсім не боїтеся? – посміхаючись, спитав Долина. 
 Агата зрозуміла, що вибрала правильну тактику. Якщо вона буде говорити правду жартома, то ніхто не повірить, а їй не доведеться брехати!
Ми з ним друзі! – запевнила Агата.
І який він? – поцікавився Захар, повертаючи до Воронського парку.
Старий... – насупилася вона. – Прозорий!
Прозорий?
Ага! А ще він називає себе князем! Загалом - дуже смішний і веселий!
А ви дівчина з фантазією! – розсміявся дільничий.
Що правда, то правда! – весело кивнула Агата. – Чому ви стали міліціонером?
Гаті, давай на „ти”?
Гаразд! То чому ти, Захаре, став міліціонером?
Взагалі-то, я мріяв про це з самого дитинства. Завжди уявляв, як виросту і зможу натовкти пику усім, кому не подобалося моє волосся! – Агата захихотіла. – Смійся, смійся! А я в той час все сприймав дуже серйозно! А потім, з роками, якось звик до думки, що буду міліціонером і став ним! А ти чим займаєшся?
Освоююсь! – сказала Агата те, що першим прийшло їй на гадку.
Непогано! – присвиснув Захар. – Ти тут скоро як три місяці! Невже і досі не освоїлася?
Ні! Ти мене не зрозумів! – їй сподобалося, що він відкрито висловлював свої думки. – Я загалом пристосовуюсь до життя, бо раніше у мене не було такої можливості. Можна сказати – я роблю перші кроки.
Загадково і цікаво... – оцінив відповідь Долина. – Ти так говориш, щоб мені було про що поміркувати на дозвіллі? Ось, ми і приїхали! 
 Агата виглянула. Вони були біля „Аматорського театру”, тільки Захар припаркувався біля бокового входу, де вже стояло декілька десятків машин. Вхід освітлювався двома яскравими ліхтарями, біля нього товпилася купками молодь, а звідкісь з середини будівлі долинала гучна ритмічна музика. Всі весело сміялися і перегукувалися між собою. Декілька закоханих парочок стояли неподалік і пристрасно цілувалися. Агата швиденько відвернула погляд від них. Їй було дуже ніяково, та, здається, цим переймалася вона одна. Захар певно відчув її розгубленість, бо раптом взяв її за руку і, міцно стиснувши, нахилився та прошепотів на вухо:
Все буде гаразд! 
 Агата напружено посміхнулася. Зараз вона ще більше шкодувала, що приїхала сюди. Але відступати було нікуди. „Головне – будь впевненою!” – промовила вона собі і широким кроком пішла за Захаром, що не випускав її руки. На вході стояв симпатичний хлопець років двадцяти п’яти в широких джинсах, що смішно сповзли йому на пояса, а ще на ньому була біла тінейджерська куртка. На шиї висіло три товстелезні ланцюги. На одному з них виблискувала золотава літера „М”.
Здоров, Долина! – широко посміхнувся він дільничому.
Привіт, Матвію! – і Захар, вітаючись, вдарив своїм кулаком об Матвіїв кулак і похлопав його по плечу. – Все спокійно?
Все о’кей, Долина! Це - твоя нова подружка?
 Доки Агата думала чи варто їй ображатися на таке припущення, Захар розсміявся і похитав головою:
Це – моя нова знайома! Знайомся – Агата, Гаті – це Матвій.
Приємно! – вона простягла руку.
Мені теж! – кивнув Матвій і вдарив долонею об її долоню. Агата зрозуміла, що це теж своєрідне вітання і швиденько прибрала руку. – Класно виглядаєш! 
Дякую!  
Ну, що? Давайте руки! – промовив Матвій і витяг з кишені невелику печатку.
  Щоб не здатися дурепою, Агата швиденько простягла перед собою руку. Матвій хляпнув на неї печаткою з чимось мокрим і липким, а потім повернувся до Захара. Прийнявши від нього декілька купюр, він поставив печатку і на його руку. Агата відчула себе ідіоткою. Звісно, за танці потрібно платити, а вона не додумалася взяти з собою грошей! Захар був змушений платити за неї. Та... З іншого боку, він її запросив! А якщо хлопець запрошує дівчину, то і платить за неї.Чи ні?
Агато, ходімо? – перервав її роздуми дільничий.
 Його, здається, зовсім не збентежило, що він заплатив і Агата подумала, що буде зовсім недоречно, якщо спитати, скільки вона йому винна. Важко зітхнула і ступила всередину. 
 Спочатку Агаті видалося, що вона осліпла – настільки яскраво било в очі сяйво прожекторів, а воно ще й крутилося, миготіло, сяяло різними кольорами. Вона підняла руку, щоб прикрити очі, в яких з несподіванки аж зарізало, і помітила на руці сяючий фіолетовий надпис „ЗАПЛАЧЕНО”. Ось для чого потрібні були печатки!
Подобається? – прокричав їй Захар, бо музика була настільки гучною, що закладало вуха.
Ага! – так само голосно прокричала Агата.
Ходімо, я познайомлю тебе зі своїми друзями!  
 Він потяг її до купки молодих людей, що стояли колом. Тільки, коли вони з Захаром втиснулися до нього, Агата могла роздивитися, за ким вони всі спостерігають. На утвореній площадці, мов дзиґи, крутилися на спинах двоє хлопців. Усі інші дружньо підсвистували парочці, що, очевидно, змагалися між собою. Через мить вони зупинилися і один підняв руку, показуючи, що це - ще не все. Інший раптом спритно підскочив і опустився на руки. Широко розмахуючи ногами, він по черзі переносив тіло з однієї руки на іншу, потім він різко завмер, зігнувся і сів у повітрі, спираючись на поверхню між розведеними ногами тільки на одну руку. Агата захоплено заплескала в долоні разом з усіма.
Це – брати Тернівські!  – прокричав їй на вухо Захар. 
Вони класно танцюють! – відповіла Агата, не відриваючи очей від влаштованого братами шоу.
Ага! – погодився Захар. – Вони навіть виграли якийсь там міжнародний конкурс і їх знають в багатьох відомих клубах!
 Раптом енергійна музика стихла, а на зміну їй залунала повільна мелодія. Спостерігачі невдоволено заулюлюкали. Брати розкланялися на сторони і потім поплескали одне одного по плечу. До них тут же підпливли дві дівиці в таких коротеньких спідничках, що Агата відразу зрозуміла, що дарма хвилювалася через довжину свого плаття.
А це – сестри Чумак! – пояснював Захар. Агата з подивом упізнала в сестрах – касирок з продуктового супермаркету. – Брати з ними зустрічаються!
Ага! – тільки й кивнула вона.
Народ! – раптом крикнув Захар над вухом так, що Агата з несподіванки підскочила. Брати Тернівські, не перестаючи обнімати сестер Чумак, повернулися на оклик разом з ще декількома хлопцями та дівчатами, яких Агата ніколи не бачила. – Народ, знайомтеся – Агата! Агато, це – народ!
 Її розсмішило сказане Долиною і вона засміялася. Відразу ж з усіх сторін посипалися привітання, потиски, а скільки нових облич та імен! У Агати склалося  враження, що вона перетисла руки усій дискотеці. І хоч відразу вона прагнула запам’ятати, як кого звуть, та потім зрозуміла, що марно, і облишила цю затію. Та найбільше Агату розрадило те, що її відразу прийняли. Хоч після історії з Морським вона такого не чекала. Доки вона віталася та розповідала, що їй дуже подобається у Вороні, прозвучало ще декілька пісень. А коли в залі знову залунав вальс, Агата відчула, як Захар взяв її за руку.
Ми негайно ідемо танцювати! Бо інакше я почну жалкувати, що вирішив тебе з ними познайомити! – прошепотів він на вухо Агаті, а до інших звернувся, - Все, народ! Вона все-одно всіх вас не запам’ятає!
Захар захвилювався, що так недовго і без дівчини лишитися! – захихотів один з близнюків Тернівських.
Не знаю, як без дівчини, а от потанцювати мені все ж таки хочеться.
Давай, герой! – засміявся збоку хлопець, імені якого Агата не пам'ятала. 
 Захар підкотив очі і похитав головою – ну, що з них візьмеш? Він вивів Агату на середину будівлі, де вже кружляв десяток закоханих пар.
Я не вмію танцювати, я тебе попереджала! – нагадала вона.
Я пам’ятаю! – кивнув Захар. – В цьому немає нічого складного – просто розслабся, слухай ритм, а все інше – я зроблю сам!
Ти ж говорив, що теж не вмієш танцювати! – здивовано промовила Агата, коли він з легкістю закружляв її по танцзалу.
Ну, до братів Тернівських мені ще далеко! – хитро розсміявся Долина. 
Брехун! – посварила його Агата, сміючись.
 Хоч вона танцювала вперше, та це виявилося не дуже складно. Чи може у неї був надто хороший вчитель?
Ти не жалкуєш, що пішла? – спитав її Захар трохи згодом.
Звісно, ні! – запевнила вона його. – Ти ще питаєш! Я ж ніколи раніше не бувала в таких місцях.
Батько був дуже суровий?
Що? – напружилася Агата.
Ну, батько.. Він що, не відпускав тебе на дискотеки?
У мене немає батьків!
Вибач! – ніяково прошепотів Захар і ще сильніше притис до себе. 
Нічого, ти ж не знав! – відповіла Агата.
 Їй стало соромно за свою поведінку. Доки ще вона буде кидатися на людей ні за що ні про що? 
Що тут відбувається?!! – раптом пролунав сердитий голос. І хтось з силою відірвав Агату від Захара.
 Перед ними на неслухняних ногах розхитувався Морський. Агата здивовано застигла на місці. Їй дуже не сподобалося, як він виглядав – обличчя якесь одутле, губи скривлені в презирливу посмішку, а очі налиті люттю.
Як це розуміти, я питаю?!! – проволав він, стиснувши руки в кулаки. 
 Агата з жахом помітила, що на них починають озиратися.
Ти не заплатив! – виріс біля нього Матвій.
Запхни свого штампа знаєш куди?!! – крикнув Морський на нього.
Вам доведеться покинути заклад! Ви – п’яні! – сказав Матвій, не виказуючи жодного страху. Очевидно, йому не вперше доводиться мати справу з такими відвідувачами дискотеки.
П’яний! – проревів Данило і декілька ближніх пар зупинилися. – Ну, і що, що п’яний?
Якщо не бажаєте покидати заклад самостійно, я вам допоможу! 
 Матвій схопив його за руку. Та Морський виявився не таким п’яним, як здавалося з першого погляду. Він різко відштовхнув Матвієву руку і з розгону зацідив тому в обличчя. Хлопець не втримався на ногах і відлетів метрів на два. 
Ти дострибався, хлопче! – пригрозив йому Захар, підходячи ближче.
Не смій мене навіть пальцем зачепити! – істерично вигукнув Морський, розмахуючи руками. –І її не чіпай! Це – моя дівчина!
Я так не думаю! – заперечив Захар і кинувся вперед. 
 Йому навіть не довелося бити Даню. Збивши його з ніг, Долина скрутив його руки за спиною і наклав на них наручники. Агата тільки рота розкрила – він що, носить їх з собою завжди?
Тебе заарештовано за порушення громадського порядку та хуліганство у п’яному вигляді!
Відпусти мене, ідіот!
 Морський намагався вирватися з цупких рук дільничого. Та зробити це було не так то й легко. Агата від сорому ладна була крізь землю провалитися. Ну, чому вона вирішила піти на ці кляті танці? Сиділа б собі спокійно в замку, теревенила б з князем Ференцом... Але ж ні! Їй потрібно було показати, що у неї немає ніякого роману з Данею! Ну, що ж! Показала! Всі побачили! Важко собі навіть уявити, що завтра напише „Лумізор”! 
 Захар тим часом підняв Морського з підлоги і потяг до виходу. Агата, не знаючи, що робити, пішла за ними. Даня лаяв міліціонера останніми словами, але той ні на що не зважав і тяг його до свого всюдихода. Відкривши задні двері, Захар запхав його до машини і повернувся до Агати.
Я мушу відвести його до відділку! – промовив він.
Так, звісно! – кивнула вона у відповідь, думаючи, що тепер робити їй? Невже доведеться іти самій посеред ночі до замку? Достойне завершення першого виходу в світ!
Я відвезу її додому, чувак! – промовив поруч Матвій.
  Він та ще декілька хлопців супроводжували їх до машини.
Ти залишиш дискотеку? – запитав його Захар.
На сьогодні – баста! – махнув рукою Матвій. Він притискував хустинку до розбитої губи. – Я думаю, що гулянка все-одно зіпсована! Тай час підпирає...
 Розчарована молодь, як по рації рознесла його слова всім. І хлопці та дівчата почали розходитися та роз’їжджатися.
Дякую, Матвію! – потис його руку Захар і звернувся до Агати. – Вибач мені, що так вийшло...
Припини! – перебила вона його. – Це все я винна! Всім зіпсувала настрій!
Це – не ти, а оте чудо... що намагається вибити скло у моїй машині!
 Захар прожогом кинувся до всюдихода, осипаючи Морського прокляттями. 
Ходімо зі мною! – звернувся до неї Матвій. – Мені іще треба все зачинити!
Добре! – погодилася Агата і понуро попленталася за хлопцем.
 Недарма, говорять, що перший пиріг завжди виходить боком. Агата не була певна, що прислів’я звучить саме так, але і в такому вигляді воно цілковито виражало те, що вона зараз відчувала. Як усе було чудово, доки не з'явився Морський! І чого його тільки принесло? А через неї ще й іншим довелося іти з танців раніше звичайного.
Переживаєш за того придурка? – кинув Матвій, коли вони сіли у його машину пофарбовану в оригінальні жовто-червоні смуги. Він дивився у дзеркало на своє побите обличчя.
Зовсім, ні! – заперечила Агата. – Сильно болить?
Фігня! От місяців три тому, коли до нас на дискотеку приїхали з сусіднього містечка, мені вклали так, що я тиждень не міг сам у туалет сходити!
  Агата розсміялася.
От так краще! – і собі посміхнувся Матвій. – А то ще не вистачало отримати по фізії від дільничого!
З чого б це? – здивувалася Агата.
Ну, через те, що засмутив його дівчину! – пояснив Матвій, заводячи машину та рушаючи з місця.
Я - не його дівчина! – почервоніла Агата.
Ну, значить будеш! – і вухом не повів хлопець. – Рудий – серйозний чувак і просто так тягати на танці не буде.
Угу! – мугикнула Агата, не знайшовши підходящих слів для відповіді.
 Матвій вирулив на площу Пилипа Визволителя і ще раз приклав долоню до губи, що набрякала все більше і більше.
Як тільки вип’ють – зразу герої! А щоб їх! – вилаявся він. – Знову отримаю від матері!
 Агата захихотіла.
А, якщо чесно, то я Даню в такому стані ніколи не бачив. – вів своє Матвій. – Ти його причарували чи що?
Ні! – нервово посміхнулася Агата. Вона знала, що нічого такого хлопець на увазі не мав, але її все-одно збентежила згадка про магію. – Він просто щось вбив собі у голову і все! Навіть, не знаю, як йому пояснити...
А нічого не треба пояснювати! – порадив Матвій. – Нехай охолоне. От коли вся одур вийде з голови, тоді можливо йому і дійде. Хоча, чому я дивуюся – Морг завжди був диваком...
Морг? – не зрозуміла Агата.
Ну, Морський! Його так прозивали в школі. – роз'яснив хлопець. – Ми всі – Ромка, Тернівські, сестри Чумак, Морський – однокласники. А твій Захар на чотири роки старший! Так от – що це був за клас! Всі викладачі тільки руками розводили, один учитель постійно дивувався, мов, що за дивне провидіння звело всіх нас в один клас!
І що ж таке було у вашому класі? 
Що було? От подумай сама. Ромка Токарський... Він, звісно, класний чувак, завжди допоможе і все таке, але один його вигляд!
А що з його виглядом? – сміялася Агата.
Ну... Скажу так, щоб тобі було зручно розповісти Савет... Я знаю, що ви дружите! Так от – він завжди був франтом. У Вороні немає такої людини, котра хоча б раз не дивувалася, як це йому вдається так вигладжувати свій костюм?! 
Агата заливалася сміхом.
Коли ми були малими, то навмисне заляпували його грязюкою...
Жорстоко!
Ми завжди несли заслужену кару! – виправдався Матвій. – Далі – Тернівські. Вони були найтихішими і найнепримітнішими. Вічно совалися на балет. Звісно, над ними посміювалися і прозивали Пачками. А вони раптом поїхали і виграли змагання по брейк-дансу. Їх навіть по ящику показували і зараз вони свої в самих крутих клубах. Єдині, хто не змінився, так це – сестри Чумак. Ці, як були пліткарками, так ними і залишилися!
Угу! – вигнула брови Агата. – А ти хто?
Я... – він хвилю подумав. – Я – ледар, гульвіса і... Не знаю! Придумай щось сама!
Принаймні, чесно по відношенню до інших! – зауважила Агата.
 Матвій вирулив за місто і зупинився перед вибоїнами. Почесав потилицю і, зітхнувши, заглушив двигун.
Вибач, якщо я поїду далі, то доведеться викликати тягач. Мій „Тигр” не впорається з цим!
Нічого! – посміхнулася Агата. – Далі я сама!
Що значить „сама”? – похитав головою Матвій. – Мені буде спокійніше, якщо я буду впевнений, що все - ніштяк. Тому я проведу тебе аж до дверей!
Як хочеш! – знизала плечима Агата і вони вийшли з машини.
 Відразу ж в обличчя вдарило трупним повітрям з Воронського болота. Аж в очах засльозилося. Дихати практично не було чим.
У тебе завжди так тхне? – відразу прикрив носа Матвій.  
Ні! – здивовано заперечила Агата. – Це вперше!
Жах! – стурбовано промовив хлопець. – Може ти переночуєш у мене?
Ні, дякую! – розсміялася Агата.
Не подумав. Вибач, - кивнув Матвій і допоміг їй перебратися через калюжі, присвічуючи мобільним телефоном.
Далі я сама. Справді! 
 Агаті і так було незручно від того, що через неї Матвієві довелося не тільки закрити дискотеку, а ще й везти її бозна-куди. 
Ну, добре! – погодився він. – Я тут постою – почекаю, доки ти зайдеш у свою халупу!
На добраніч! – сміючись, побажала Агата, направляючись до замку.
Гей, мала! – окликнув її через декілька секунд Матвій.
Що?
Коли сьогодні я говорив, що ти класно виглядаєш, я не брехав!
Спасибі! – посміхнулася Агата.
Тільки теє... Міліціонеру своєму - ні слова! О’кей?
Добре! – весело пообіцяла вона і пішла до замку.
 Хоч Агаті видалося, що пройшло зовсім небагато часу, але, на її подив, годинник показував за чверть дванадцяту. Вона притулилася спиною до дверей і подивилася на люстру. Які все ж вони славні, ці люди! От вона поговорила з Матвієм, він ніби і нічого такого не говорив, а у Агати просто прекрасний настрій! Якщо б не цей удушливий запах! В замку він був трохи слабшим, та все-одно відчувався. „Певно зміна погоди...” – подумала Агата. Іншого пояснення вона не бачила. Прислухавшись до потріскування камінів, вона закрила очі. „Треба іти спати, бо я зараз засну, стоячи!” – промовила до себе Агата. І, наспівуючи простенький мотивчик пісні, під яку вони з Захаром танцювали, піднялась на вежу.